Едуард Мартін Гейша — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 17 января 2016





Коли тільки те згадаю, мене тягне на плач…

Але митника я таки втішала, грала йому на арфі. Зрештою, за це мені платили.

Цього дня мене відвідало ще кілька митників, кібернетичний сторож, електронний пілот, змучений відповідальністю за своїх пасажирів, стюардеса, яка не могла примиритися з тим, що вона не людина, що сім’ї їй ніколи не мати. І ще два штурмани. Працювали, бідолахи, по двадцять годин на добу й страждали від того, що позбавлені справжнього життя. “А ви як гадали, хлоп’ята електронні?” - вертілося в мене на язиці, але мої вуста співчутливо кривилися. І нарешті прибув ще один космічний страхопуд, якому порекомендував мене мій перший клієнт.

Не слід було робити їх такими чутливими, адже вони тепер мучаться, як люди.

Я втішала їх як уміла.

Веселила, грала на арфі, танцювала, а особливо згорьованих гладила по руці й бачила, які вони стають щасливі…

Я вже розуміла, що таке гейша.

Сучасна гейша.

Психіатр.

Ласкавий психіатр для роботів.

“Ну й доробилися, - бурмотіла я собі під ніс, коли, смертельно втомлена, падала опівночі на рогожку. - Доробилися ми, до ручки дійшли. Вже не тільки нам потрібний психіатр. Він уже потрібен і нашим творінням”.

Якби я не засинала відразу, може, й сама плакала б…

Я хотіла почитати про свою професію, тож позичила кількатомну працю професора Оріана “Гейші, благодать для андроїдів” та лекції з психології роботів “Праця гейш в автоматизованому суспільстві”. Обидві праці сходилися в одному: на певному ступені розвитку інтелекту роботам загрожують стреси.

Як людям.

Звичайно, роботам з розумом, не тим, що продають каву чи розмінюють монети.

Разом з інтелектом приходить сприйняття світу, а відтак і його оцінка. Власна оцінка породжує протиріччя між власним “я” і рештою світу…

Закомплексованих роботів (як їх називали студенти з кафедри раціоналізації комп’ютерів) звільняли від роботи й замінювали новими. Я читала про робота Астромагнуса. Він завідував обсерваторією, і професор Оріан присвятив йому цілий розділ. Той робот потрапив на клінічне обстеження й цим уславився. Це був перший комп’ютер, розумовий розвиток якого перейшов межу, до якої раніше не наближався жоден робот. Крім завідування обсерваторією, він писав трактати з філософії та математики.

Одного разу прибиральниця почула в обсерваторії голосіння.

Це не був ні дитячий, ні жіночий плач. Ані чоловічий. І все-таки ті дивні звуки не були нічим іншим, лише плачем.

Згодом прибиральниця розповідала, як її ввігнало в сльози те голосіння, невтішне і мелодійне, наче квиління скрипки.

Прибиральниця покликала співробітників.

Комп’ютер справді плакав.

А коли його спитали, чого він плаче (ставлячи таке безглузде запитання, технік аж почервонів), комп’ютер відповів словами Паскаля: “Мене лякає порожнеча безмежних просторів наді мною… І самотина…”

Три тижні найкращі психіатри галактики обстежували Астромагнуса, і тоді, півстоліття тому, було започатковано психіатрію роботів.

Книги про мій фах не належали до розважальних та легких, і деколи я просто змушувала себе читати. Навіть коли була втомлена роботою. Хто не був гейшею, не знає, як це важко. Але і в сухих рядках трактатів траплялося таке, від чого я терпла.

Найбільше вразив мене запис розмови з роботом-астрономом.

“Ніхто мене не любить”, - скаржився він.

Тої ночі, коли я дочитала до цього місця, я раптом відчула, що робот мав на оці й мене. І розплакалась.

Я чимраз краще розуміла роботів, бо намагалася поставити себе на їхнє місце.

Найбільша помилка полягає в тому, що людина дивиться навколо себе лише власними очима. І часто бачить світ недокладне, ба навіть хибно. Щоб добре побачити, треба вміти подивитися чужими очима.

На своїх ближніх, на всіх людей, на андроїдів.

Досягши певного рівня, інтелект мусить заручитися з любов’ю. Щоб вижити.

Досягши певного рівня, знання мусить заручитися з любов’ю. Без цього воно нічого не варте.

Роботи досягли цього рівня.

Колись це мусило статись.

Я намагалася зрозуміти роботів - і ловила себе на думці, що ніколи й ні для кого так не старалася. Чого я тільки не досягла б, якби свого часу поводилася з людьми так, як тепер з роботами. Іноді мене брала така злість, що я обзивала їх залізяччям, але співчуття враз переважало і я знову намагалася бути якнайласкавішою з отими прибитими бідою, закомплексованими роботами.

Чого я тільки не досягла б, якби частіше замислювалася. Звісно, не лежала б на оцій рогожині.

Я терпляче вислухувала безконечні монологи, холодні й жалібні потоки слів, прозорих і ввічливих… водоспади, словоспади туги та безнадії.

І комп’ютер може відчути себе непотрібним.

“Цілий день одні й ті самі рухи, отакі, - показував робот, - з ранку до ночі подаю перонні квитки, ввесь день… лиш деколи комусь покажу, де його ракета. Непотріб з мене, бовдур”.

Я намагалася його розрадити й знайти в його долі таке, що додає сенсу - в кожній долі завжди знайдеться щось таке.

Треба лише, щоб той, хто нарікає на долю, закасав рукави - і знайшов оте “щось”…

І ми його знайшли. Колись цей робот, бавлячи заблудлу дитину, розповідав їй такі цікаві казки, що дитя перестало плакати. А тоді надійшли батьки дитини…

- Ви вважаєте, коли завдяки нам хтось перестає плакати, ми живемо недаремно? - спитав мене робот з надією в голосі.

- Безумовно, - відповіла я й позаздрила йому водночас. Не могла пригадати, щоб хтось через мене перестав плакати. Швидше навпаки - через мене плакали.

Я втішала лише електронні машини.

Я грала кумедну роль, і це мені, як жінці, дошкуляло. Для жінки куди краще мати який завгодно вигляд, аби не бути смішною. Принаймні для мене.

Спочатку робота мені подобалась.

Можливо, це справді була єдина професія, моє покликання, для якого я народилася.

Я стала відомою, найвище начальство надало мені звання передової гейші. Але я попрохала зняти з мене те почесне звання, натомість якось перейменувати професію. Довідавшись, що я гейша, деякі мої знайомі дивилися на мене з доволі масною усмішечкою.

Але з центру відповіли: нічого, мовляв, не вдієш, традиційна назва вже приросла до цього фаху. Колись гейші додавали смаку життю й гармонії людям а я тепер-роботам. Ти, мовляв, і не уявляєш, скільки коштувала б заміна кожного такого морально знищеного робота новим. Ощадиш, мовляв, суспільству великі кошти.

Так, заробляла я непогано, і зарплата відповідала потрібності моєї праці.

Але час від часу мене посідав смуток.

“Щоб я, психіатр роботів,- глузувала я сама над собою,- та пішла до психіатра? Хіба не зможу сама собі дати раду?”

У вихідні я відчувала себе безмежно самотньою, такою, як той робот-астроном, що розплакався вночі…

“Які жорстокі ми, люди, - думала я, - нам бракує вміння жити так, щоб усі були щасливі. Хіба це не безглуздя? Навіть машини робимо нещасливими”.

Той сіромаха, космодромний страхопуд, мій щоденний відвідувач, мені сподобався. Я вже не лякалася його, він уже не видавався мені страшним. Колись чоловіки, яких я спершу вважала красенями, з часом переставали мені видаватися такими. Бувало й навпаки. Краса не завжди діяла однаково - вряди-годи я переставала сприймати друзів як красенів і потвор. Вони ставали звичними. Звичні обличчя, очі, губи…

Наставав час інших якостей. “І як можна було ось такого вважати гарним?” - дивувалася іноді я. Хвилини близькості знімали з облич маску вроди чи потворності й надавали їм нової краси чи нової потворності.

Я звикла до мого страхопуда, він став моїм добрим неспокійним другом. У вільний час я ходила з ним на прогулянки чи до космодромної кав’ярні. Дехто, побачивши його вперше, насмішкувато шкірив зуби, а я цих людей щиро жаліла. “А може, це тобі, друже, - подумки зверталася я до чоловіка, що усміхався своїй молодій пасії, - варто чкурнути світ за очі від дівчини з гарячим, зачарованим поглядом?.. А вам, шановна, що саме питаєте офіціанта, чому це мого супутника пускають у кафе, слід було б розгледіти справжню подобу вашого кавалера, напахченого, з напомадженим волоссям, і на гарматний постріл не підпускати його до себе…”

Я звикла до страхопуда, називала його Юджіном, а він був удячний мені за це вигадане ім’я. Навіть звертання може бути свідченням любові. І все одно мене не полишало відчуття, наче я не живу. Раніше я була далеко не такою корисною для інших і мала більше підстав уважати себе нещасною. Але я жила, жила повним життям. А тепер моє життя скидалося на животіння.

Моя слава розійшлася повсюдно, з центру повідомили, що я уславилася на цілу галактику. Мій робочий час був переущільнений, найрізноманітніші роботи приходили до мене. Тих, хто не міг ходити, приносили - плоскі, грубі, високі чи вузькі коробки, а я вислуховувала їхні жалі й сповіді…

Так, я стала сповідником.

Мою кімнатку так і назвали - сповідальня.

Мою по японському вмебльовану кімнатку, де стільки роботів віднайшло психічну рівновагу та втіху… Психічну? Автори підручників про інтелект електронних машин це слово вживали, але брали його в лапки. Хто пнувся в оригінали, додавав до слова цифровий індекс: одиниця позначала рухомі комп’ютери, двійка - напіврухомі, а трійка - ті, яких приносили інші.

Мене дивувало, що гейшами працюють самі лише жінки. Хіба тільки жінки можуть давати втіху й ласку, так потрібну змученим і засмученим?

Часом я дуже пишалася своїм покликанням.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций