Роберт-Льюіс Стівенсон Вечірні розмови на острові — C. 11

Розміщено Шкільні твори в 15 января 2016



Скелястий пагорок біля самого берега розділяв долину надвоє, і під час припливу хвиля била прямо в скелю, так що там годі було пройти. Затоку обступали порослі лісом гори, зі східного боку дуже круті й густо залісені, а внизу понад морем голі й урвисті - чорні скелі, поцятковані червоним. Угорі змикались верхівки великих дерев: одні - ясно-зелені, інші - червоні, а пісок на березі був чорний, як ваші черевики. Понад затокою пурхало без ліку птахів, декотрі білі, як сніг, і серед дня там ширяла летюча лисиця, чи то вампір, із вищиреними зубами.



Довгенько я доходив тільки до цих скель, а далі не важився. Стежки далі не було й знаку, а кокосові пальми в пониззі долини були останні з цього боку. Бо все “око” острова - так тубільці називають навітряний кінець - було безлюдне. Від Фалези аж до Папа-Мамулу жодної оселі, жодної людини, жодного посадженого плодового дерева. Рифу там здебільшого не було, берег урвистий, море било прямо в скелі, й пристати човном, можна сказати, ніде.



Слід вам повісти, що відколи я почав ходити до лісу, хоча ніхто з тубільців і далі не підступав до моєї оселі, ходились люди, ладні побути разом зі мною там, де ніхто не міг їх побачити, а що я вже почав трохи белькотати по-тубільному, та й з них більшість знала бодай кілька англійських слів, то між нами потроху зав’язувались розмови, звичайно, не бозна-які змістовні, та все ж вони принаймні відгонили найтяжчу досаду, бо таки нелегко терпіти, коли з тебе роблять прокаженого.



І ось якогось дня, під кінець місяця, я сидів над тією затокою, зі східного боку, на краю джунглів, з одним канаком. Я щедро наділив його тютюном, і ми з ним так-сяк гомоніли. Він умів по-англійському краще за більшість із них.



Я спитав його, чи є яка дорога на схід.



- Колись був дорога, - відповів він. - Тепер він мертвий.



- Ніхто там не ходи? - допитувався я.



- Нема добре, - пояснив він. - Забагато чортяка зоставайся там.



- А! - сказав я. - Там багато чортяка, в той ліс?



- Чоловік чортяка, жінка чортяка, повно чортяка, - потвердив мій товариш. - Зоставайся там весь час. Людина він іди туди, він не вертай назад.



Я подумав: якщо цей хлопчина так добре обізнаний із чортами і так легко про них говорить, а це в канаків діло незвичайне, то треба спробувати, може, я щось випитаю в нього про себе й про Аму.



- Твій гадай мій чортяка? - спитав я.



- Не гадай чортяка, - заспокійливо мовив він. - Гадай однаково що дурень.



- А Ама, вона чортяка? - допитувався я.



- Ні, ні, нема чортяка. Чортяка зоставайся в ліс, - відповів юнак.



Я дивився просто себе на той берег затоки й раптом побачив, що завіса зелені раптом прогорнулась і на чорний пісок берега, під яскраве сонце виступив Кейс із рушницею в руках. Він був у світлій, майже білій піжамі, рушниця виблискувала, і весь він аж очі вбирав, а від його ніг розбігались у свої нори суходільні краби.



- Агов, друже, - сказав я, - твій однаково не кажи правда. Он Есі він іди туди, тепер він вертай назад.



- Есі не однаково, Есі тиявіл, - відказав мій приятель, попрощався зі мною й шаснув між дерева.



Я простежив, як Кейс іде берегом, там, де піску не затопив приплив, проходить повз мене, прямуючи додому до Фалези. Він ішов у глибокій задумі, і птахи неначе відчували це, бо бігали по піску мало не під ногами в нього або кружляли над головою й кричали йому у вуха. Коли він проходив повз мене, я помітив, що він ворушить губами, розмовляючи сам із [98] собою, а що збіса мене потішило, так це те, що в нього на лобі й досі видніла моя печатка. Щиру правду кажу: мені дуже кортіло всадити набій у його паскудну пику, але я все ж стримався.



Весь цей час - і всю дорогу додому - я товк собі в думках те тубільне слово: “ти-я-віл”, а щоб не забути, придумав для пам’яті таку фразу: “Ти і я запрягли вола”.



- Амо, - спитав я, коли прийшов, - що таке “тиявіл”?



- Чортяка, - відповіла вона.



- А я гадав, що чортяка буде “айту”.



- Айту - то інакший чортяка, - сказала вона, - зоставайся ліс, їж канаки. Тиявіл великий ватаг чортяка, зоставайся вдома, однаково що християнський чортяка.



- Дякую, - сказав я, - нічого не втямив. Як може Есі бути тиявіл?



- Не однаково, - сказала вона. - Тиявіл він пан Есі. Тиявіл дуже-дуже такий самий, Есі однаково що син його. Коли Есі чогось хочеш, тиявіл давай він.



- Збіса вигідне діло для Есі, - зауважив я. - А які речі він давай він?



Далі Ама розповіла мені купу всяких байок без складу й без ладу; багато їх (як отой долар, що Кейс вийняв із Тарлтонової голови) були зрозумілі мені, але в інших я не міг добрати діла. І саме те, що вражало канаків найбільше, мене здивувало найменше: що Кейс ходив у пущу до всіх отих “айту” - чортів. Правда, декотрі, найвідважніші, супроводили його і чули, як він розмовляв з мерцями та давав їм накази, і під його захистом вернулися живі й здорові. Дехто казав, ніби там у нього є храм, де він ушановує тиявола, а тиявіл являється йому; інші запевняли, що це ніяке не чаклунство, бо Есі творить дива силою молитви, а храм - то не храм, а в’язниця, де він ув’язнив якогось небезпечного “айту”. Наму одного разу теж ходив з ним у ліс і вернувся, славлячи Бога за такі дива. Взагалі до мене почало доходити, яке становище Здобув собі тут Кейс і якими способами він цього досяг, і хоча я бачив, що це твердий горішок, але аж ніяк не збирався здаватись.



- Гаразд, - сказав я, - треба самому піти подивитись на той храм пана Кейса, тоді побачимо, кого він там ушановує.



На ті слова Ама страх як затривожилась: коли я піду в ліс, то не вернуся звідти, бо туди можна дістатись тільки під захистом тиявола.



- А я понадіюсь на Бога, - відрубав я. - Я чоловік непоганий, Амо, не гірший ні за кого, то гадаю, що Бог мене оборонить. [99]



Вона якусь часину мовчала. Потім сказала:



- Я гадай… - а потім несподівано: - Вікторія вона великий ватаг?



- Ще б пак! - відповів я.



- Вона люби твій дуже-дуже? - знову спитала вона.



Я відповів, осміхнувшись, що ця старенька дама справді досить прихильна до мене.



- Гаразд, - сказала вона. - Вікторія вона великий ватаг і люби твій дуже-дуже. А не можу допомагай твій тут у Фалезі - не можу нічого зроби, надто далеко. Маса він малий ватаг - зоставайся тут. Гадай, він люби твій - зроби твій добре. Однаково Бог і тиявіл. Бог він великий ватаг - дуже-дуже багато діл. Тиявіл він малий ватаг - він люби дуже-дуже похвалитись, працюй тяжко-тяжко.



- Доведеться вернути тебе до містера Тарлтона, - сказав я. - Твоє богослів’я збочило зі стежки, Амо.



Проте ми клопоталися цим ділом увесь вечір, і вона нарозказувала мені стільки всячини про безлюдну пущу та її небезпеки, що сама себе залякала мало не до істерики. Я, звичайно, не пам’ятаю й десятої частини того, бо не дуже слухав; але дві речі стали мені більш-менш ясні.



Миль так за шість далі берегом є захищена затока, яку тубільці називають Фанга-Анаана, тобто “гавань, повна печер”. Я сам бачив її з моря - настільки зблизька, наскільки погоджувались підпливти мої веслярі. Там є вузенька смужка жовтого піску, над якою нависають чорні скелі, подірявлені чорними отворами печер, а нагорі ростуть високі дерева, і з них звисають ліани. А в одному місці, приблизно посередині, водоспадом рине чималий струмок. Якось там пропливав човен із шістьма юнаками з Фалези - всі “дуже гарні”, як сказала Ама, і гарні собі на лихо. Віяв сильний вітер, великі хвилі котились на берег, і на той час, коли хлопці порівнялися з Фанга-Анааною та побачили білий водоспад і тінистий берег, вони були всі потомлені й спраглі, а вода в них скінчилась. Один запропонував пристати й напитись, і решта, великі одчайдухи, погодились, опріч одного, наймолодшого. Звали його Лоту; він був дуже славний юнак, ще й дуже розумний. Він сказав, що вони подуріли, бо те місце - володіння духів, чи демонів, та мерців, і миль на шість в один бік, а в другий і на всі дванадцять тут нема душі живої. Та інші посміялися з його слів, а що їх було п’ятеро проти одного, то вони запливли до затоки, пристали до берега й зійшли на нього. Місце було напрочуд гарне, казав потім Лоту, й вода чудова. Вони пройшлися берегом, але ніде не побачили такого місця, де б можна видертись на скелі, і це розвіяло їхні[100] побоювання. Врешті вони сіли підживитися тим, що мали з собою. Та ледве-но посідали, як із однієї чорної печери вийшло шість гарних-прегарних дівчат, що мали квітки в косах, і прегарні перса, і намиста з червоних зернят. Вони почали жартувати з юнаками, а ті з ними - всі, крім Лоту. Але той розумів, що в такому місці не може бути живих жінок, а тому втік, упав на дно човна, закрив обличчя й почав молитись. Увесь час, поки тривала пригода, Лоту безперестану молився і більш нічого не бачив і не чув, аж поки вернулись його друзі, підвели його і випливли в море із затоки, де вже не видно було й сліду від тих шістьох жінок.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций