Бережний Василь Павлович Археоскрипт — C. 22

Розміщено Шкільні твори в 14 января 2016



Це була пісня про кохання — про вселюдську любов до природи, до дівчини, до життя, рідна пісня, яку всі знають на Філії. Пісня перенесла його в той далекий край, про який він зараз думав, на простори його дитинства і юності. Уявки побачив себе на Філії з Анітою — стоять серед трав і пускають у небо голубих птахів…

Щілина збільшувалась плавно, піраміда відхилялася, неначе хтось знімав шолом.

«А навколо ж пустеля? — подумалось Туо. — Що б ви сказали, коли б побачили цю сумну картину? Чи сподівалися ви, що пісня про кохання звучатиме над пісками?. Але люди все-таки є, вони почули цю прекрасну пісню з глибини десятків тисячоліть».

Коли верхня піраміда одхилилась максимально і своєю гранню лягла на грань бокової, — пісня скінчилася, музика стихла. З глибини куба пролунав дзвінкий дитячий голос:

— Здрастуйте, нащадки! Чи веселі у вас діти? Я добре вчуся, і ми з мамою і татом полетимо на літо в Антарктиду, там не так жарко, і тато хоче половити форелі в гірських річках, він запеклий рибалка, а я наловлю метеликів і буду їх малювати, мої малюнки вже були експоновані каналами нашої мистецької інформації…

Дівчинка швидко нанизувала речення, Туо ледве встигав за нею. Розповіла про свої заняття, іграшки, про дерева, які ростуть на їхній терасі. Закінчила дівчинка так:

— Тато каже, щоб я спитала: чи плекаєте ви сади?

Туо уявив рожевощоке дитяче обличчя з ямками, сміхотливі оченята, подумав, що в Археоскрипті, певне, є портрет маленької художниці і її малюнки.

— Що сказав той дитячий голос? — гукав знизу Лабан. — Ви розібрали, Туо?

— Так, розібрав. Це ж моя рідна мова.

Туо спустився вниз, і до нього в металевий короб вскочив Лабан. Махнув рукою механіку, щоб той підняв угору, і коли короб зупинився — жадібно заглянув у глибину бункера. Там уже світилося, і можна було побачити безліч якихось пристроїв, ящиків, тюків, різноманітних механізмів і всякої всячини. Лабан, хоч людина і стримана, при цьому не міг стриматись від вигуків захоплення і подиву, а очима так і поїдав усе, чим наповнений велетенський куб.

Там, очевидячки, лежали неоціненні речі. Навіть така багатюща знахідка, як гробниця фараона Тутанхамона, не може йти в порівняння з Археоскриптом. Там були золоті оздоби, всілякі прикраси, та й годі. Тут же, безперечно, і високоефективні енергетичні установки, і різні апарати, які можна буде використати не лише в економіці, не лише…

Фаусто Лабан дав волю своїм думкам і своїй фантазії. Уявив ескадри беззвучних літаків, які несуть кваркові бомби, космічні кораблі, що використовують енергію гравітаційних і магнітних полів… От якби тільки оцей Туо розшифрував схеми і формули… Невже він відмовиться? Невже знову почне про Організацію Об’єднаних Націй? Треба сформулювати прийнятну для нього концепцію. Хоча б так: тільки одна супердержава, маючи недосяжний для інших воєнний потенціал, може гарантувати мир і справедливість на Землі… А чим погана концепція? Чому б нашій, саме нашій державі не взяти на себе роль господаря Землі? Якщо ж Туо не згодиться співпрацювати… Ну, що ж, тим гірше для нього. Зрештою наші комп’ютери все розшифрують, обійдемось і без нього. А я матиму яхту, прекрасну голубу яхту з білими вітрилами. Бар оздоблю натуральною слоновою кісткою… Досить уже з мене розкопок, треба хоч наостанку пожити всмак.

Лабан чомусь уявив Нефертіті — от би йому таку господарку на яхту! А молодий фараон зраджував їй, минулого року Лабан брав участь у розкопках подвір’я суперниці Нефертіті на околиці Каїра. Ах, Нефертіті, Нефертіті… Лебедина шия, чутливі уста…

Замріявся сухорлявий археолог, дивлячись на Археоскрипт, забув геть про все інше, навіть про дисципліну думання. А як він старанно тренувався перед цією експедицією — його ж попередили, що Туо…

Фаусто Лабан аж здригнувся, схаменувшись. Ось же, поруч, у коробі стоїть Туо! Невже вловив? Та не може цього бути, зрештою, він звичайна людина… Та, певне ж, і сам схвильований баченим, хіба йому до нього?

Лабан зиркнув на Туо, але той, здавалося, зовсім не помічав його. Торкнув лікоть:

— Ну, що ж… почнемо вибирати і описувати?

— Про що ви? — Туо наче прокинувся зі сну.

— Про експонати. Кожен треба оглянути, внести до списку. Сподіваюсь, ви перекладете написи…

— Так, так, — погодився Туо. — Нам буде немало роботи!

«І все-таки він чомусь невеселий, — подумав Лабан, коли вони спустились униз і вилізли з короба. — Невже відчув? Ну, та нічого, мільйони зроблять його лояльним. По-моєму, він був радий, коли вчора я вручив йому чекову книжку. А особливо просяяла Аніта. Ще б пак, п’ять мільйонів — кругленька сума! Та ще йому буде надана можливість запатентувати дещо з Археоскрипту в міністерстві оборони…»

Шанобливо подивившись на міцну спину Туо, який віддалявся у напрямку свого намету, Лабан попрямував до рації. Через кілька хвилин він уже давав детальні інструкції, спочатку охороні, тоді бригадирам, а потім і робітникам. Все було передбачено до дрібниць — хто подаватиме, хто прийматиме, хто працюватиме на майданчику-складі, хто вантажитиме на машини і хто супроводжуватиме рейси. Побіжне ознайомлення, навантаження і транспортування до ближчого порту має бути зроблено швидко, організовано. Дещо — те, що стосується побуту і мистецтва — доведеться, звичайно, відправити до Каїрського музею, бо цей шмат пустелі належить Єгиптові. Це буде зроблено в другу чергу, після навантаження судна… Сам пірамідальний куб такий великий, що, не розрізавши, його не вивезеш. А жаль. Добре було б поставити його на майдані в своїй столиці! Ну, та це вирішиться згодом. Якщо єгипетський уряд не заперечуватиме… А втім, вони, чого доброго, можуть організувати сюди туристський маршрут. Звичайно! Кому ж з туристів не закортить побачити Археоскрипт?

Вуркотіння моторів змішувалося з гомоном людей. Упаковані експонати подавалися на транспортер і випливали з розколу. Скраю майданчика, засланого величезними синтетичними простирадлами, сиділа, схилившись над машинкою, Аніта і зі слів Туо друкувала опис. Туо швидко і легко перекладав написи — більші і короткі тексти, додані до кожного експоната. Він походжав від столика Аніти до свого намету, схилявся над пакунками, читаючи написи, і знову крокував, утоптуючи доріжку. Його збудження передавалось Аніті, вона часто поглядала на нього настороженим оком, але пальці безпомильно били по клавішах.

— Біохімія, — голосно говорив Туо, — синтезатор білка. Технічна характеристика…

Лабан як ошпарений гасав то до бункера, то до майданчика. Щось його непокоїло, щось муляло, але що — не знав. Постояв, розставивши волохаті ноги, біля Туо, послухав, як той спокійно диктує:

— Нейтринний мікроскоп з фіксуючим апаратом. Дослідження об’єктів на субатомному рівні.,

«Оце мікроскоп… — майнула думка в Лабана. — Та тільки за цей прилад треба було б дати Нобелівську премію!»

Гордо підвівши голову, Фаусто Лабан пішов до розкопу. 33

Аніта сиділа як на голках. Над ними було ласкаве осіннє небо — бездонна кришталева сфера з золотистим кружалом сонця, день пропливав тихий і лагідний, а в її душі щось нуртувало, пробивалися якісь тривожні акорди. Високо здіймалися її пружні груди, і за кожним подихом розстібався верхній ґудзичок білої перлонової блузки. Аніта кілька разів застібала його, а потім перестала зважати. Хотіла написати мамі листа, але Туо не дає ніякої передишки. Чого він так поспішає? І на годинника непомітно зиркає… Та не треба нервувати, любий, все ж іде добре, от закінчимо, нарешті, цю експедицію і — в Бейрут. Ах, як там гарно…

В Анітиній уяві постала така приваблива картина ліванського узбережжя з пальмами, скляними призмами готелів і синіми горами вдалині, що вона мимоволі усміхнулася. Вловивши ту посмішку, Туо теж усміхнувся, кивнув Аніті головою. Але не зупинився, диктував і диктував. Про насіння пальм, що в ту далеку епоху росли на островах теперішнього Північного Льодовитого океану і в Антарктиді; опис індивідуального кібер-діагноста, що його мала кожна сім’я Центрума; технічно-наукова характеристика першого штучного супутника Землі, запущеного на екваторіальну орбіту п’ятдесят одну тисячу років тому…

Боліли пальці, але Аніта друкувала не зупиняючись — відчувала, що Туо буде невдоволений.

Пройшла з своїм нареченим Марта, кивнула їй, махнула рукою до Туо. Як вона тепер гарно ходить! Як легко ступають її стрункі ноги! Хто б подумав, що ця дівчина була розбита паралічем? Аніта обов’язково запросить їх до Бейрута, це буде гарна компанія…

Раптом Туо зупинився, перестав диктувати. Аніта підвела голову і окинула його вдячним поглядом. Нарешті можна трохи перепочити! Туо тримав у руках якийсь продовгуватий металевий ящичок, схожий на шухлядку з картотеки.

— Аніто, ось воно, тут… — Голос його переривався від хвилювання.

— Що саме? — одразу не здогадалась Аніта.

— Оте, що я шукав… Це найважливіше з Археоскрипту. І — найстрашніше…

Аніта ще не бачила його таким. Обличчя поблідло, руки ледь помітно хиталися, і, мабуть, через те він ще дужче стискував того ящичка пальцями.

— Ти так говориш, неначе воно вибухне…

— І вибухне. Та ще й як! Не зараз, а згодом, коли нароблять кваркових бомб… Воднева сучасна бомба здаватиметься дитячою забавкою супроти кваркової…

— Будемо вносити в опис?

Туо зиркнув на годинника і, кивнувши головою, продиктував:

— Схеми кваркових силових батарей, технологія, експлуатація… Людство ще не дозріло, щоб володіти таким джерелом енергії… Написала?

— Так.

— Готова зі мною? Вирішуй, маєш три хвилини!

Аніта тоскно озирнулась навколо — баня неба наче понижчала, на білому його тлі рухалась темна грудочка гелікоптера, дзижчала, як оса. Чи це в неї у скронях дзижчить? Пальці самі забігали по клавішах машинки:

— Мамо, люба мамусю, прощай…

Краєм ока побачила — з розкопу виткнувся Лабан, біжить, біжить сюди!


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций