Васильченко Степан Васильович Талант — C. 5

Розміщено Шкільні твори в 12 января 2016


Постановили: не збочувати, не давати собі волі, гонити без жалю весняні спокуси, молоді принади, каменем на все літо сісти за книжки. VII

Квітувало жито, красувалося…

Здавалося, сторінки книг горіли під нашими очима. І вдень і вночі, і вдень і вночі.

Ніби тільки крізь намітку бачили, як сади одцвіталися, як майнула крилами, одлетіла весна. Заглянеш до його в кімнату: сидить над книжкою, як муровина, непорушний, мовчки ниже рядки очима, ниже й ховає, глитає, як жеретія.

Гукнеш:

— Андрію Маркевичу!

Не одриваючись од книги, сердито:

— Га?

— Чи є ще порох у порохівницях?

Підводить голову: лице примарніле, чуб поплутаний, очі — туман застеляє… Коротко, спокійно:

— Хватить.

І знову лице в книжку, суворе, непохитно рішуче.

Ніхто до нас, і ми ні до кого. Заглянув тільки чогось разів зо два Запорожець, затурбований, не п’яний. Не сварився, не заважав, мовчки лежав на ліжку, курив, щось думав… Далі, чогось червоніючи, попрохав одного підручника для якогось свого товариша, пішов.

І попливли мимо моїх вікон ночі за ночами, проносили огонь і отруту. Співали півні за півнями, гасились заходи, за світанням розцвітали рожеві світання, дні спліталися в тижні, одлітали…

Сиджу…

В кімнаті тихо. На столі свічка шелевіє. Перед очима книжка…

Тихо, тихо в кімнаті…

Причувається: за спиною коло порога стоять мої жарти і сміхи примовклії, мов пустуни-школярі, що навколішки поставлені.

Короткий кашель… скрипне стілець, шелесне перегорнута сторінка — і здається, десь під дрімотами заворушиться хтось інший, невсипущий.

… Підходжу до вікна, прочиняю трохи віконницю, дивлюся в щілинку: «Чи не світає?»

Небо темне, ночнеє; місяць не гасне, яскриться. Ні, ще не світає.

Стою ще хвилинку — не можу одірватися, високо-високо в небі пливе самітна хмаринка: як та ночна казка, до місяця підкрадається, в прозорих шатах, в намистах, у срібних перах… Підкралася позаду, засяяла і хвать — місяцеві лице, мов руками, затулила, — і все внизу затьмарилось, засоромилось…

Зітхнув, вікно причиняю: «Ні, ще не розвидняється… »

Знову до стола… Хвилина, друга — потонув у глибині мережаних рядків…

Щось шкряботить у віконницю — слухаю, мов крізь сон…

Гуркотить віконницею — чую й не проснуся.

І раптово ударили живі слова…

Слова, що ними обізвалася до мене німа перед очима стіна:

— Ви ще й досі не спали, книжник і чернець?.

Кидаюсь, зразу не вгадаю звідки, озираюсь: вікно одчинене. В його ніч зазирає, як срібне по шовку вишивання, а на його тлі у квітках, у намистах—засватана дівчина Наталка…

— Тетяна?.

Сміється:

— Я вас налякала? — Далі: — Ось ідіть сюди. Швидше.

Виходжу.

Сидить, схилившись, на шкільних ґанках. Лице трохи зблідло, під пасмами розмаяної коси очі сяють, палахкотять уші. Не знає, що почать, сміється:

— Гляньте, яка ніч! Яка ніч! Ішла оце житами сама-самісінька, а мені здавалось, що за мною музики грають, співають… Як хороше, боже, як хороше на світі!

Несподівано до плеча горнеться, очі склепила, сама, як у огні.

Ворушиться якась тривога.

— Що таке вам, Тетяно

Підводить голову, розплющує очі.

— Думаєте — п’яна? — похитала головою.— Ні, неправду кажуть люди — не пила й не буду пити.

В очах промайнуло ясне й правдиве.

— Слухайте… — І хоче вона щось сказати, і боїться: ні, ні, може, цьому ще неправда… — Слухайте… тільки не смійтеся з мене, дурної… — Вона прихилила мою голову і знишка промовила над ухом: — Кажуть — у мене талант…

Іскрою пронизало мене таємне слово, аж серце забилося.

А вона — схилила, як сирота, голову; здалося — гірко плаче. Підвела очі: горять радощами, як золоті темної ночі зорі.

Розповідала: зараз оце вона з театру. Там були з столиці гості, що наїхали до пані. Після спектаклю всі товпились коло неї, вітали її, руки стискували і всі в одно впевняли, що у неї — талант… Що так не слід його занехаяти… Обіщали в город одвезти… учитись…

Од хвилювання Тетяна не могла спокійно говорити.

— Ви поїдете в город?

Зітхає:

— Ой, поїду…

Одчинивши своє вікно, світить цигаркою Андрій. Чогось кашляє та й кашляє.

— Андрію Маркевичу, сюди йдіть!

— А чого там? — озивається суворо, так ніби йому до нашої розмови зовсім байдуже.

— Та йдіть до гурту — тут скажемо.

Виходить поважно, держиться суворого діловитого вигляду, а в очах цікавість аж світиться…

— Що це у вас таке веселе? — питає ніби знехочу, а в самого очі так і стріляють — то в мене, то в Тетяну. Кажу я, каже Тетяна,— розповідаємо наперебій.

— Що? Талант? Який талант?.

Слухає: нахмурені брови, неймовірний вигляд, а вже чогось зашарілися кінчики ушей. Суворо до Тетяни:

— Хто це казав вам?

— Всі казали. Артист там один був, професор…

Андрій не діймає віри:

— Може, якийсь професор магії та хіромантії.

— Ні, ні, справжній, видатний, відомий,— гаряче впевняла Тетяна,— такий лисенький, в золотому пенсне…

Андрій просяяв, і губи в його почали розсуватися в широченну осмішку. Аж ось знову спливає на обличчі хмарка, допитується нетерпляче, грубовато:

— Заждіть, а якими ж заходами ви думаєте вчитись? На які кошти?

— Лідія Віталіївна обіщалась допомагати. Казала, що можна буде й стипендію добути.

Лідія Віталіївна попечителька багатьох шкіл у повіті, пані багата і впливова. Андрій поважає її.

Тепер він зітхає шумко, з полегшенням. Осмішка без усякого вже впину розлилася, як Дунай, очі засяяли, і він гарконув з такою нерозміреною силою, що кинулись зо сну і захиталися на акації гілочки, а полем геть-геть пішла луна, одгукнувшись аж там десь, у сонному хуторі:

— От так Тетяна! От так Гнатівна!.—Далі швидко одкинув кашкета на потилицю, казав із незрівнянною щирістю, з безмірною теплотою й ніжністю-— Значить, в науку підемо, в люди? Та й щаслива ж оця Тетяна: ми скільки мучимо себе, готуємося, не спимо дні і ночі та й самі ще того не знаємо, чи що буде з цього, а вона зразу, як на крилах—у саму столицю…

— Я й сама ще не йму віри, що цьому правда, ніби це тільки сон,— мрійно й радісно казала Тетяна, проте віри, щирої, наївної, було в неї, мабуть, більше ніж слід. Те чарівне слово, як блискавиця, осліпило її. Разом із нею і нас…

Легко зробилося надзвичайно. Хотілось вірити й вірилось в людей, в талант Тетяни, в науку, в свої сили, в свої ясні, радісні прийдущі дні.

Ніби серед будня несподівано свято собі нарядили. Були — як п’яні, пустували — як діти, без ладу співали, без потреби реготалися; будували плани. Розмовляли про те, як будемо колись культуру на села переносити.

— Ге-ге! — сміявся Андрій.— Пустіть-но мене тільки туди, а я тую культуру на плечах, в кропив’яному мішку додому притербічу!

Реготали:

— В саквах…

— На драбиняку!

— Гей-гей,— гукнув на всі груди кудись у поле,— одмикайте замки, одчиняйте брами, посланці з хуторів ідуть!

Із вікна сполохано визирнула заспана скуйовджена голова шкільного діда:

— Що таке?

Пауза. Регіт, мов тріснула в повітрі й іскрами розсипалась ракета.

Згодом:

— Ну то як, Тетяно? Не зігнемося? Понесемо? У вас же сила — талант. Ви багато зможете. Чи, може… — В Андрія неспокійно спалахнув в очах ревнивий огник: — Чи, може, дайте тільки з цих злидень вибратись, тоді і не доступиш до вас, забудете й шлях у село?

— Ніколи! Ніколи в світі,— гаряче перебила його Тетяна, не приймаючи в жарт. Помітно було, що вона про це думала.

— Чого доброго,— уже гірко казав Андрій,— там слава, розкіш, бляск — а тут що?

— Та чого ви напалися на мене? — разом і сердилась, і сміялась Тетяна.— Як би вже там не було, а коли у мене є той талант, то не продам же його ні за гроші, ані за тую славу! Стала червона, як піон.

— Руку, Тетяно! — Андрій ловив її руку. Тетяна вирвала її у його, блиснула гордими, гарячими очима, шукала якихось інших слів. Далі підвела голову до неба і лице її заясіло, стало бліде і таке покірне, покірне. Звела, як дитина, руки до неба:

— Дано мені малісіньку іскорку святую… Малісіньку-малісіньку… І освітила вона моє життя біднеє, щастям нагріла моє серце… Та хай же погасне краще іскра в мені свята і хай буде марне моє життя й темної темніше ночі, коли оддам її в наругу чи в болото втопчу.

Почали впиняти:

— О, та й нащо так?

У неї на очах горіли росинки щастя…

Плакала…

Марили, вірили, раділи… VIII

Гай-гай!. Ждемо день і другий — немає Тетяни. Побачили — надвечір кудись мчали пани фаетоном; між ними вона, як квітка. Мов і знать нас не знала — не глянула, як і не вона. Віри не доймали: чи то була справді та ніч обмарена, чи то тільки минущий сон. Довідались, що в театрі репетиція, пішли. Червоніє, одвертається, ніби чогось нас соромиться.

І дивуємось, і обурюємось:

— Що ж се таке?

День, другий. В селі почали дзвонити:

— З паничем зв’язалась, по житах волочиться…

— Ось що!.

Отець Василь лютий, як звір:

— Півчу покинула, співаків од церкви однадила — розпуста, сором.

Пророкують:

— Не буде з неї добра — поназдивитесь! Думає — довго будуть панькатись із нею—поки награються…

Гомін, шум…

Раніш мов її й не бачили, тепер і те згадали, що вродлива вдалась, пащекують:

— Не дурно Гнатиха дочку в шавлії купала — знала, для кого кохала.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций