Нестайко Всеволод Зіновійович Загадка старого клоуна — C. 42

Розміщено Шкільні твори в 11 января 2016



І обертається на клоуна, на кульгавого клоуна П’єра. В руках у нього каструля…. П’єр показує дуже веселий номер.

І раптом просто в небі з’являється трапеція. На ній повітряна гімнастка Тереза. Музика грає старе меланхолійне танго.

А на арені вже артисти дореволюційною цирку в кумедних смугастих трико. Починається, як тепер кажуть, вистава-ретро, тобто пародія на виставу старих часів.

Похмурий клоун Рудий Август спершу просить, потім, погрожуючи, вимагає щось у клоуна П’ера. П’єр знизує плечима — нема, мовляв, у мене того, що ти просиш. Рудий Август відходить незадоволений.

Довготелесий багач-меценат вимагає в управляючого цирком смертельний номер. Той погоджується. Кличе Рудого Августа. Говорить йому щось, показуючи вгору на повітряну гімнастку. Рудий Август зникає.

На арені — дикі звірі. А над ними вгорі повітряна гімнастка. Тереза виконує карколомні вправи на трапеції. 1 раптом трапеція обривається, і Тереза летить вниз, на арену. Звірі не чіпають її, тікають з арени.

Клоун П’єр, інші артисти, Рудий Август, управляючий цирком кидаються до Терези.

П’єр усе розуміє, б’є Рудого Августа, хапає за груди управляючого. З’являється поліція, забирає П’єра…

І знову затемнення. І знову зриваються з неба зірки, багато зірок… І стають вони червоними зорями, і, падаючи на арену, перетворюються на червонозоряних вершників-щорсівців.

Весело гарцюють па арені щорсівці. І серед них — П’єр і Тереза. П’єр показує каскад веселих номерів, які символізують перемогу добра над злом, свободи над неволею, перемогу народу над панами. І в цій перемозі — секрет оптимізму, секрет незнищепності гумору народного, вічності сміху і радості… Спалахує в залі світло. І зал вибухає оплесками. — Добре! Спасибі тобі, Стьопо! — шепоче мені Чак.

І я підводжуся в своїй ложі й вклоняюсь. І тільки тепер раптом згадую, що це все означає. Я згадую, що я робітник, токар вищого розряду (як тато), працюю на заводі «Більшовик» і одночасно захоплююся цирком (хоч клоун з мене й не вийшов). І оце написав лібретто циркової вистави. Отже, я — автор. Це мій перший твір.

Та от двері з коридора відчиняються і в ложу вриваються якісь люди. Обіймають мене, цілують, дають квіти. — Ну, молодець! Ну, Степанян! От чорт!

Я придивляюсь і раптом пізнаю — та це ж мої однокласники: Ігор Дмитруха, Валера Галушкинський, Макароніна, Тося Рябошапка, Таня Верба, Туся Мороз… Але які вони невпізнанно дорослі! У Ігоря Дмитрухи вуса. Льоня Монькін з бородою. А Валера Талушкипський лисий. Тільки Спасокукоцький та Кукуєвицький мало змінилися, такі ж невеличкі, міцненькі, акуратненькі. А дівчата — просто красуні. З такими зачісками, у таких платтях — упасти можна.

І, навіть не питаючи їх, я вже знаю, що Ігор Дмитруха працює старшим економістом у тресті, який очолює Льоня Монькін. А Валера Галушкинський — інженер» на «Арсеналі». А Спасокукоцький та Кукуєвицький — обидва лікарі, тільки Спасокукоцький — зубний, стоматолог, а Кукуєвицький — фізіотерапевт, до того ж майстер спорту. Таня Верба — співачка, солістка Київського театру оперети (єдина, до речі, яка стала тим, ким мріяла у шостому класі). Тося Рябошапка — директор ресторану, Макароніна — вчителька (хто б подумав! ), а Туся Мороз… Я дивлюся “на Тусю Мороз і раптом не можу

Згадати, ким же вона працює. Я тільки бачу її очі, які сміються мені з-під окулярів, і серце моє тьохкав: у тих. темних, глибоких, як прірва, очах світиться щось далеке й близьке, наче вогник рідної хати на обрії серед ночі…

— Ну, Степанян! Молоток! — плескає мене по плечу Ігор Дмитруха. — Вітаю! — Вітаємо! Вітаємо! — підхоплюють усі. Я обертаюсь і дивлюся на Чака. Він усміхається і мовчки схвально киває мені головою.

— Друзі мої! — казку я. — Якщо вистава сподобалась вам, то заслуга тут не стільки моя, скільки цієї людини. Я хочу познайомити вас. Це один з найцікавіших… .1 раптом Чак перебиває: — Стьопо! Милий! Що ти робиш? Вони ж не бачать мене. Я ж невидимий для них. Мене ж уже давно немає на світі. Я озирнувся. Всі якось дивно поглядали на мене.

— Ох, ці мені письменники! — вигукнув Льоня Монькін. — Завжди чекай від них якоїсь несподіванки, розиграшу якогось. — Ану тебе! — махнула рукою Макароніна. — От вигадник! — підхопила Тося Рябошапка.

— А він і в школі такий був! Не пам’ятаєте, чи що? — сказав Валера Галушкинський.

Я знову подивився на Чака, і тільки тепер до мене дійшло, що він сказав… «Мене ж уже давно немає на світі…» Друзі щось говорили, сміялися, але я не слухав. Мені раптом страшенно захотілося назад, назад у дитинство. Я напружився.

Щось задзвеніло струною, наче обірвалося в мене всередині. Знову погасла у цирку електрика і засвітилися високі зірки.

Я ще чув голоси, але вже одірвався від землі й летів у чорну безодню, тільки не вниз, а вгору…

Мабуть, з майбутнього повертатися назад важче, ніж з минулого.

Щось гуло й тремтіло у мене в грудях. Я наче прокидався од важкого сну. Нарешті розплющив очі.

…Я сидів на лавці у Парку імені Примакова. Один. Чака не було.

Біля мене лежав аркушик паперу, придавлений камінцем. То була записка. Я взяв її.

«Прощай, Стьопо! Ти заснув, і я не хотів тебе будити. А мені вже час… Спасибі тобі за мандрівку! Щастя тобі! І таємниць! Обнімаю. Чак». Я повільно брів додому.

Чого ж він пішов? Чого не розбудив мене? Невже це останнє наше побачення? Він такий старенький і так погано себе почуває… І я навіть не знаю, де його шукати, не знаю його адреси. Вулиця Чкалова, а який номер? Та й чи маю я право його шукати?

Він цього не хотів. Він хотів, щоб лишилася таємниця, загадка.

Ну що ж! Значить, буде так. Ніколи в житті я до кінця не знатиму все про таємничого Чака: де він жив, хто його родичі, діти, онуки, може, навіть правнуки… А може, він жив самотньо і в нього не було нікого? Бувають же в житті й такі самотні ДІДУСІ.

Чак! Яке дивне прізвище! І раптом я подумав, що воно може бути скороченням від «чарівник» або «чаклун». А втім, цілком нормальне прізвище. Навіть письменниця е така — Чак. Я її книжку бачив у бібліотеці — «З біографії слова». Звичайне прізвище. А людина така незвичайна.

Я згадав дорослого Дмитруху з вусами. Дорослого бородатого Монькіна. Лисого Валеру Галушкинського… Дивно! Ігор Дмитруха — старший економіст у тресті, яким керує Монькін. А як він, Дмитруха, глузує зараз з Монькіна! Цікаво, якби Ігор раніше знав, що Монькін стане такою «цяцею» і буде його начальником? Як би він ставився до нього? Та й інші. Якби вони знали своє майбутнє, як би вони поводилися?

А я?. Тю! Хіба я мріяв коли-небудь бути письменником? А втім… Хто його зна. Може, трошечки і мріяв.

Я піднявся ліфтом на свій дванадцятий поверх, вийшов і… зупинився як вкопаний.

Під дверима нашої квартири на чемодані сидів… мій дід Грицько. — Діду! — кинувся я до нього.

— Здоров, розбійнику! — дід обняв мене. — Я вже думав, що й ночувати під дверима доведеться. — Ви приїхали?! — вигукнув я безглуздо-радісно.

— Ні. Дома лишився. Чемодан мій тільки приїхав, — хмикнув дід.

— А чого ж не подзвонили, телеграми не дали? Ми б зустріли!

— Краще на день швидше, ніж на хвилину пізніше. Ото як побалакав з тобою по телефону, то так мені в п’ятах закрутило — здається, пішки побіг би у той Київ. Терпів кілька днів, терпів (баба казала: «Хай уже на Жовтневі свята»), а тоді не витерпів, знявся і — от бачиш.

— Ой! Це ж так здорово! Це ж так здорово, що ви приїхали! Це ж… — я аж захлинався від радості, і ключ стрибав у моїй руці, не попадав у замок. Нарешті…

— Овва-а! — дід так і вклякнув на порозі, побачивши наші меблі. — Ну, пани-и! Мені, репаному, тут і сісти ніяк. Ходімо на кухню.

— Та ви що! Ви що! . А спати разом будемо! Як на печі колись. Дивіться, яке широченне, дивіться!

— Еге! Ловкенька мебля! Нічого не скажеш. Обставляється робітничий клас. Може вже й трудове селянство у гості кликати. Не соромно.

— Ну, розказуйте, розказуйте! Як там? Як у вас? Як баба Галя себе почувають? Як усі інші? Хлопці як — Василь і Андрійко?

— Та нічого. Хлопці привіт тобі передавали. Може, на зимові канікули і в гості приїдуть. Баба Галя просила поцілувати, що я й роблю, — дід невміло цмокнув мене біля вуха. — А так усе по-старому. Не дуже-то й часу багато минуло, неповних два місяці. Ніхто не вмер. Всі живі-здорові. А в тебе ж як? — Та нічого. Нормально.

— Нічого? — дід лукаво примружив око. —Нічого? А нащо ти брешеш? Нащо брешеш дідові? Га? По носу ж бачу, що в тебе щось на душі.

Від мого діда Грицька не сховаєшся. Він просвічує краще за будь-який рентген.

— Та що — на душі? Нічого на душі, — намагався викрутитись я. — Ну кажи вже, кажи. Давай!

Я зітхнув. І почав дідові розказувати все. Геть-чисто все. Від першої моєї зустрічі з Чаком у цирку й до останньої зустрічі сьогодні. Про всі мої мандрівки в минуле і сьогоднішню мандрівку в майбутнє.

Дід не перебивав мене, слухав дуже уважно, тільки зрідка хитав головою, прицмокував, іноді хмурив брови, іноді усміхався… Я розказував довго, майже дві години, намагався нічого не пропустити, розказати так, щоб дід якнайкраще уявив собі все.

Коли я закінчив, дід якусь хвилю мовчав. Потім похитав головою:

— Мда-а… Інтересно! . Ін-те-рес-но… Виходить, ти трохи не через усю історію Києва, волоцюго, промандрував. Мда-а… Феномен людської уява, кажеш? Гм… Хто його зна… Гіпноз?. Не знаю. Не пробував. Але справді, іноді як розмрієшся, як розфантазуєшся, на сіні горілиць лежачи, то наче кіно бачиш… Видно, в тебе, Стьопко, фантазія непогано працює. Може, й справді письменником колись станеш. А що? Головне ж для письменника — це уява, фантазія. Уявляти собі так, наче ти це очима бачиш. Ну, правда, ще й працювати треба. Бо те, що ти являєш, треба ще й написати так, щоб читач твій уявив. А це, брат, мабуть, непросто. Так що не думай, що ти вже бога за бороду вхопив. — А я й не думаю.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций