Джон Варлі Натисніть “Введення” — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 6 января 2016





Озборн знизав плечима. - Втім, це не найважливіше.

- А телефонний дзвінок? - сказав я. - Це щось на зразок передсмертної записки.

Озборн кивнув.

- Що-небудь ще помітили?

Я підійшов до столу і глянув на клавіатуру. На панелі зазначалося: “Техаські Інструменти. Модель ТІ-99/4А”. Праворуч, де лежала голова Клюга, на клавіатурі темніла кривава пляма.

- Тільки те, що він сидів перед цією машиною. - Я торкнувся клавіші, і екран дисплея відразу заповнився словами. Я швидко відсмикнув руку, потім вдивився в текст.



НАЗВА ПРОГРАМИ: ПРОЩАЙ, РЕАЛЬНИЙ СВІТ.

ДАТА: 20.08

ЗМІСТ: ЗАПОВІТ, РІЗНЕ.

ПРОГРАМІСТ: ЧАРЛЬЗ КЛЮГ

ДЛЯ ВМИКАННЯ ПРОГРАМИ

НАТИСНІТЬ ВВЕДЕННЯ _



Наприкінці пропозиції розмірено пульсував маленький чорний квадратик. Пізніше я дізнався, що він називається “курсор”.

Всі зібралися навколо машини. Хал, фахівець з комп’ютерів, пояснив, що багато дисплейних пристроїв стирають зображення, залишаючи екран порожнім, якщо протягом десяти хвилин будь-хто не змінює виведену на ньому інформацію. Робиться це для того, щоб екран дисплея не вигорав там, де світяться букви. До того як я торкнувся клавіші, екран був зеленим, а потім з’явилися чорні букви на блакитному фоні.

- Клавіатуру перевіряли на відбитки пальців? - запитав Озборн.

Будь-хто не знав напевно, тому Озборн взяв олівець і гумкою на його кінці натиснув клавішу “ВВЕДЕННЯ”.

Текст з екрану зник, блакитний фон заповнили маленькі овальні фігурки, що падають зверху, немов дощові краплі. Сотні і сотні фігурок найрізноманітніших кольорів.

- Це ж пігулки, - здивовано вимовив один з поліцейських. - От, дивіться, “Кваалуд”! А це “Нембутал”!

Всі навперебій взялися називати ліки. Я сам відразу впізнав білу капсулу з червоною крайкою - напевно “Дилантин”. От вже кілька років як я приймаю їх щодня.

Зрештою дощ з пігулок припинився, і ця диявольська машина заходилася награвати “Все ближче до тебе, мій Господь” в три інструментальні партії.

Дехто з нас розсміявся. Не думаю, що хоч комусь, те що відбувається здалося кумедним, але ця похмура панахида звучала немов аранжування для свистка, каліопи і дудки. Як тут не засміятися?

Поки грала музика, у лівому краю екрана з’явилася маленька, складена з квадратиків фігурка. Посмикуючись, вона рушила до центру. Зображення нагадувало чоловічка з відеогри, тільки виконане воно було гірше, і щоб впізнати в фігурці людину, було потрібно напружити уяву.

Потім в центрі екрана з’явився ще якийсь предмет. Чоловічок зупинився напроти нього, зігнувся, і під ним виникло щось, що нагадувало стілець.

- А що це таке?

- Комп’ютер, напевно.

Схоже, це дійсно був комп’ютер, тому що чоловічок витягнув вперед руки і засмикав ними, як піаніст біля рояля. Чоловічок друкував, а над ним з’являлися слова.



ДЕСЬ У ШЛЯХУ Я ЩОСЬ ПРОГЛЕДІВ. Я СИДЖУ

ТУТ ДНЯМИ І НОЧАМИ, ЯК ПАВУК

В ЦЕНТРІ СВОЄЇ ПАВУТИНИ… Я ХАЗЯЇН ВСЬОГО

ДОСТУПНОГО ДЛЯ ОГЛЯДУ… І ВСЕ-ТАКИ ЦЬОГО НЕДОСТАТНЬО.

МАЄ БУТИ БІЛЬШЕ.



ВВЕДИ СВОЄ ІМ’Я _



- Боже, - вимовив Хал. - Неймовірно… Інтерактивний передсмертний лист…

- Треба дізнатися, що далі.

Я стояв ближче від всіх до клавіатури, тому я й набрав своє ім’я. Але, звівши очі, побачив, що зробив помилку, і вийшло “ВІКТ9Р”.

- Як виправити? - запитав я.

- Навіщо? - сказав Озборн, простягнув руку і натиснув клавішу “ВВЕДЕННЯ”.



ЧИ ЗНАЙОМЕ ТОБІ ТАКЕ ВІДЧУТТЯ, ВІКТ9Р?

ТИ ПРАЦЮЄШ ВСЕ ЖИТТЯ, ЩОБ ВМІТИ

РОБИТИ ТЕ, ЩО ТИ РОБИШ, КРАЩЕ

ІНШИХ, АЛЕ ОДНОГО РАЗУ ТИ РАПТОМ ПРОКИДАЄШСЯ

І НЕ МОЖЕШ ЗРОЗУМІТИ, НАВІЩО ВСЕ ЦЕ.

ЗІ МНОЮ САМЕ ТАК І ВІДБУЛОСЯ.



ХОЧЕШ ДІЗНАТИСЬ ДАЛІ, ВІКТ9Р?

ТАК/НІ _



Текст лився нескінченним потоком. Клюга це, очевидно, бентежило, принаймні, після кожного періоду з сорока - п’ятдесяти слів він надавав читачеві вибір “ТАК/НІ”.

Я переводив погляд з екрана на клавіатуру, куди впав головою Клюг, і уявляв собі, як він сидить в цій кімнаті один і вводить текст.

Він писав, що відчуває пригніченість, що не може так далі жити. Він приймав занадто багато пігулок (на екрані знову посипалися зверху різнобарвні овальні фігурки), життя його стало безцільним. Він зробив все, що збирався зробити.

Інколи ми просто не розуміли, що він мав на увазі. Клюг писав, наприклад, що його не існує, але ми вважали це просто образним виразом.



ТИ ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ, ВІКТ9Р? ЯКЩО НІ, ТО

НЕЗАБАРОМ ПОЛІЦІЯ ТУТ З’ЯВИТЬСЯ. ТОМУ

ПОВІДОМЛЯЮ ТОБІ, АБО ПОЛІЦЕЙСЬКОМУ: Я НЕ

ПРОДАВАВ НАРКОТИКИ, ЛІКИ,

ЯКІ ЗБЕРІГАЮТЬСЯ В МЕНЕ В СПАЛЬНІ, Я

ВИКОРИСТОВУВАВ ТІЛЬКИ ДЛЯ ОСОБИСТИХ ПОТРЕБ.

Я ПРИЙМАВ ЇХ ДУЖЕ БАГАТО, АЛЕ ТЕПЕР

ВОНИ МЕНІ БІЛЬШЕ НЕ ЗНАДОБЛЯТЬСЯ.



НАТИСНІТЬ ВВЕДЕННЯ $



Озборн натиснув клавішу, і в протилежному кінці кімнати, налякавши нас всіх до смерті, затріщав принтер. Я спостерігав, як головка носиться вперед-назад, друкуючи текст в обох напрямках, коли раптом Хал закричав, показуючи на екран дисплея:

- Дивіться! Дивіться сюди!

Чоловічок на екрані встав і повернувся до нас. У руці він тримав щось схоже на пістолет, дуло приставлене до голови.

- Ні! - мимоволі скрикнув Хал.

Маленький чоловічок не звернув на нього хоча б якоїсь уваги. Почувся неприродний звук пострілу, чоловічок упав на спину. По екрану побіг червоний струмок, принтер затих. На дисплеї лишився тільки маленький чорний труп, що лежить на спині, і слово ВСЕ під ним.

Я глибоко зітхнув і подивився на Озборна. Сказати, що він був незадоволений, значило би, майже й не говорити взагалі.

- Що там стосовно наркотиків у спальні? - запитав він.



Ми спостерігали, як Озборн порпається в шухлядах столів і тумбочок, заглядає під ліжко, і все безрезультатно. Як й в інших кімнатах, тут було повно комп’ютерів, від них через пробиті в стінах отвори йшли пучки дротів.

Я стояв поруч з великою круглою картонною коробкою, їх було кілька в кімнаті; у таких коробках зазвичай пересилають речі. Кришка в однієї коробки з’їхала трохи вбік, і я підняв її. Про що відразу пошкодував.

- Озборне, - покликав я. - Гляньте-но сюди.

У коробці був мішок зі щільного поліетилену, на дві третини заповнений капсулами “Кваалуду”. Поліцейські відразу ж повіддирали кришки з інших коробок і знайшли капсули амфетамінів, “Нембутал”, “Валіум” і ще багато всякого.

Після цієї знахідки в будинку знову з’явилася безліч поліцейських. Телевізійники теж повернулися.

Серед усієї цієї кипучої діяльності мене будь-хто не помічав. Я прослизнув до себе в дім і замкнув двері. Час від часу я визирав через фіранки і бачив, як репортери беруть інтерв’ю в сусідів. Хал теж там крутився і, схоже, насолоджувався загальною увагою. Двічі люди з телебачення стукали мені в двері, але я не відчиняв, і зрештою всі вони пішли.

Я наповнив ванну гарячою водою і відмокав цілу годину. Потім ввімкнув опалення на максимум і заліз в постіль під купу ковдр.

І все одно всю ніч тремтів як в пропасниці.

Наступного дня десь до дев’ятої години з’явився Озборн. За ним увійшов Хал. Виглядали вони зовсім невесело, і я, здогадавшись, що поліція працювала всю ніч, приготував їм каву.

- Почитайте-но, - сказав Озборн і простягнув мені аркуш комп’ютерної роздруківки. Я надяг окуляри і став читати.

Текст був видрукуваний тим моторошним шрифтом від голчастої головки принтера. Звичайно я викидаю подібні речі в камін не читаючи, але цього разу зробив виняток.

Переді мною лежав заповіт Клюга. Мені спало на думку, що з цим папером юристам буде несолодко.

Клюг знову стверджував, що його не існує, тому в нього не може бути родичів, а все своє майно він вирішив віддати тому, хто цього заслуговує.

“Але хто цього заслуговує?” - от яке питання він собі задавав. Звичайно ж, не містер і місіс Перкінс, які живуть через чотири будинки: вони постійно б’ють дітей. На доказ цього Клюг посилався на судові постанови в Буффало й у Майямі, а також на справу, порушену місцевою владою.

Місіс Рендор і місіс Полонскі, які живуть п’ятьма будинками далі, розпускають чутки.

Старший син Андерсонів викрадає автомашини.

Маріан Флоренс зшахрувала на випускних екзаменах з алгебри.

Зовсім неподалік жив тип, який міцно ошукав міську владу, узявши підряд на будівництво шосе. Дружина одного з сусідів плуталася з комівояжерами, а дві інші завели собі постійних коханців. Один підліток зробив своїй подружці дитину, кинув її і розхвалився про це приятелям.

Аж дванадцять пар, які живуть по сусідству, приховували частину доходів від податкового управління.

У сусідів, які живуть за будинком Клюга, постійно гавкає собака.

Тут я готовий погодитися: цей собака і мені не давав заснути ночами. Але все інше… просто немислимо! Насамперед, яке право має людина, що незаконно зберігає двісті галонів наркотиків, судити своїх сусідів так строго? Звичайно, недобре бити дітей, але чи можна обливати брудом всю родину за те, що син краде автомобілі? І зрештою, відкіля Клюг все це дізнався?

Втім, там було ще дещо.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций