Грінчак Василь Якович Балада про скіфське зерно

Розміщено Шкільні твори в 5 января 2016

Грінчак В. Я. Земле моя. Збірка поетичних творів. — К.: Дніпро, 1988.

Під чорноземом,

Під суглинками і пісками

Пролежало скіфське зерно віками

В невеличкім кургані,

У звичайній скіфській могилі,

З того часу, як скіф-хлібороб

Не почувся на силі.

Поховали його у простій одежині,

Поруч меч-оборонець поклали

І вуздечку з коня,

А у головах поставили

Повне зерна горня,

Бо з дитинства душа його скіфська

Була у зернині.

Та ще рало тулилось

Біля натруджених ніг,

Тесане, стругане,

З коріння твердого, мов камінь.

Отак у землі пролежав той скіф,

І зерно біля нього

Мовчало в горняті віками.

А зараз те зерно

Волає в музеї на лаві,

Біля нього проходять туристи,

Мудреці й просто так — роззяви.

Кожний патякає щось,

Мовляв, почорніло, як вугля,

Що коли його посіяти,

То, звичайно, що уродить дуля…

І минають горня,

І спішать до тієї вітрини,

Де золото сяє,

Забувши про вічність зернини.

Йдуть дивитись на персні,

Підвіски і діадеми

І дивуються всі:

«Та невже?

Така розкіш?

І де ми?.

Та хіба це у скіфів?

Невже в здичавілих степах?

А різьба!

А браслети! —

І все збереглось у віках…»

А зерно із горняти

Волає в притишенім залі:

Та все золото те,

І обручки оті, й пекторалі,

Як приходила скрута

Й голодна година страшна,

Все мінялось тоді

За малесеньку жменьку зерна!

Та те золото й розкіш

Везли із країн із далеких

На швидких кораблях

Персіяни й прославлені греки.

І за диво-зерно,

Життєдайність святої зернини

Віддавали вони

Найдорожчі шовкові тканини.

Ні, не вмер ще в мені,

В почорнілій шкарлупі, росток,

Ви посійте мене —

Зійде світлий,

Живий колосок!

Рік мине, а чи два,

Чи десяток років, не віків —

На землі проростуть

Міріади таких колосків.

І з руки до руки

Потече чистим злотом зерно,

Що в горняті у скіфськім

Лежало віками воно.



Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций