Жадан Сергій Вікторович Депеш Мод — C. 12

Розміщено Шкільні твори в 3 января 2016



Ці ж ось два підараса, які тебе притягли, і підберуть. Вони молоді, для них це як ворожий літак збити — можна нову зірочку на борту малювати. Так що сиди тут. Тут ти зараз в найбільшій безпеці. Так, зараз, де МОЇ ключі, пішли — я тебе залишу до ранку в камері.

— В газовій? 20.30

В камері темно, вздовж стін стоять дві лави, на одній валяється чувак у шкірянці, між лавами наглухо заґратоване вікно, Микола Іванович забирає мій пасок і шнурівки й залишає мене в темряві. Я відразу кидаюсь до вікна, не може бути, — думаю, — щоб звідси не можна було втекти, з будь-якої газової камери можна втекти, очевидно, що i з цієї теж. Що ти робиш? питається чувак, порипуючи в темряві шкірянкою, та ось, кажу, хочу якось вилізти звідси, ага, каже чувак, а ти підкоп зроби. А що, — кажу, — звідси ніяк вилізти? Ні, — каже він, — ніяк. Тільки підкоп. А ти звідки знаєш? — питаюсь. Я, — каже він, — ось у цій самій камері сидів ще три з половиною роки тому, коли мене взяли перший раз. Ух ти, — кажу, — так ти тут свій? Ти за базаром слідкуй, — каже чувак, — який я мінтовні свій? Ну, вибач, — кажу, — не хотів тебе образити. А за що тебе взяли? На кічі, — повчально каже чувак, і його шкірянка ображено рипить, — не питають за що, на кічі питають — по якій статті, поняв? Поняв, — кажу.

Так ми з ним до ранку і просиділи. Він розповідав про кічу, а я думав про своє. Лави пахли клопами.

18.06.93 (п’ятниця)

7.00

— Миколо Івановичу?

— Давай, синок — підіймайся. Підемо на виправні роботи.

— Бувай, — кажу я чувакові, але той у відповідь лише сонно поскрипує.

Значить, так, — Микола Іванович веде мене обдертими коридорами, виводить через бокові двері, я бачу, що ми потрапили в коридори паспортного столу, він теж знаходиться в одному приміщенні з ровд, тут ще зовсім нікого немає, жодних тобі відвідувачів, лише дві прибиральниці миють коридор із двох боків і дивляться на мене осудливо, кожна по-своєму, звичайно, але осудливо, Ми кола Іванович відчиняє ще якісь двері і заводить мене до велико! кімнати, де стоїть старий холодильник і гасова плита, підлога залита вапном, схоже тут роблять ремонт, може, саме це і є газова камера, — думаю я, — а народ вони травлять, очевидно, за допомогою гасової плити.

— Значить, так, синок, — діловито каже Микола Іванович, — значить, так.

Зараз, — думаю, — він запропонує мені засунути голову в духовку і відкрутить крани.

— Я вирішив не телефонувати твоєму деканові. Нащо тобі ці неприємності, правильно?

— Правильно.

— Але щоб більше такого не було, ясно?

— Ясно.

— Значить, так, — каже Микола Іванович, — ось твій паспорт, ось твій пасок.

— А шнурівки?

— От, блядь, забув. Ну, все одно — вертатись. Значить, так, — він, схоже, сам не знає, що йому треба. — Бачиш лампочку?

— Бачу.

— Бона розбита — бачиш?

Я дивлюсь вгору. Справді — розбита.

— Бачу, — кажу.

— От, давай — викрути ЇЇ. А то я туди не вилізу. Роки МОЇ вже не ті.

— Викрутити? — перепитую.

— Викрути.

— I все?

— I все.

— I можна йти додому?

— Ну, ні, — каже Микола Іванович. — До вечора пересидиш, щоби ніхто нічого, а там — пиздуй, куди хочеш.

— До вечора?

— До вечора, — каже Микола Іванович. — Давай, лізь.

Він підставляє мені роздовбану розкладну драбину, залиту вапном і фарбою, і відступає вбік. Схоже, боїться, аби я на нього не впав. Я нерішуче тупцяюсь, але вирі-шую лізти, все-таки цей Микола Іванович не такий уже й гівнюк, гівнюк, звичайно, але не такий уже, паспорт мені принаймні віддав, хоча шнурівки й заникав. Я лізу нагору і розглядаю зблизька лампочку, вона не просто розбита, це якась упосліджена лампочка, теж вся у вапні й фарбі, вже не знаю, хто в них тут ремонтом займається, але до електрики він, схоже, ставиться з ненавистю.

— Ну, що там? — питається знизу Микола Іванович.

— Порядок, — кажу.

— Який порядок? — кричить Микола Іванович. — Ти давай, підарас малий, викручуй п. Мені тут немає коли з тобою тріпатись.

I тут десь у глибині приміщення, за стіною, лунає постріл, потім ще, потім черга з калаша, справжня тобі перестрілка, я ледь не валюся зі своєї драбини, ну, думаю, да, Микола Іванович теж, очевидно, стрьомається, вихоплює Макарова і зникає в глибинах паспортного столу. А я лишаюсь на розкладній драбині. Постріли затихли. Що ж це таке? — думаю я, пробую далі відкрутити лампочку, і раптом мене б’є струмом, я знову ледь не валюся на підлогу, їбав я ваше ровд, — кажу, — із паспортним столом включно, спускаюсь з драбини і виходжу з кімнати. Ліворуч починається свіжовимитий коридор, праворуч якісь двері. Я повертаю ручку. Двері відчиняються. За ними знаходиться подвір’я паспортного столу, біля дверей стоїть біла волжана, і все, більш нікого, жодних відвідувачів, жодних паспортисток, жодних вишок із кулеметниками й колючим дротом. Я виходжу і стаю біля дверей. В принцип!, — думаю, — вони можуть стріляти і без попередження. За дверима знову лунає постріл. Я иду до воріт, відчиняю хвіртку і ‘іпу додому. 8.30

На кінцевій 38-го стоїть Вася Комуніст, стоїть біля кіосків і притримує руками джинси. Привіт, кажу, що з гобою? Та, — каже Вася, від потягу відстав. Де твої шнуровки? А, — кажу, — загубив. Ясно, — каже Вася, — вип’ємо? Ага, — кажу, — тільки я без бабок. Микола Іванович все забрав. Який Микола Іванович? — питається Вася. Плоскіх, — кажу. Який-який? Плоскіх. Ясно, — каже Вася, — ну пішли, у мене є. Чим від тебе пахне? — питається він знову. — Невже коньяком? Клопами, — кажу. Якими клопами? Довго розповідати, — кажу. Ясно, — каже Вася.

Як твій бізнес? — питаюсь я, вже коли ми взяли. А, — каже Вася, — ніяк. Вирішив підв’язати. Що так? — питаюсь. Та ти розумієш, — каже Вася, — в цій країні чесно займатись бізнесом неможливо. Ще й бакс блядський скаче. Ясно, — кажу. 8.47

Вдома ми знаходимо нашого друга Собаку Павлова. Привіт, каже Собака, мов так і треба, — ви що — побухати принесли? Побухати, Собака, — каже Вася, — побухати. А що саме? — принюхається він, — невже коньяк? Хуяк, — кажу я йому, — а ти де був? На футболі, — каже Собака, — вчора цілий вечір там протовклись, і хоч би яка радість. Ну, і ми вже нікуди не виходимо, все-таки давно не бачились, є про що поговорити, що вже там.

— Собака, — питаюсь я, — а як хоч зіграли?

— Хто зіграв? — не розуміє Собака.

Частина перша

ЧИЄЇ СМЕРТІ ТИ ХОЧЕШ НАСАМПЕРЕД 9.15

Ця лірична історія починається з того, що перед нашими дверима з’являється чувак в синьому плащі, з пластиковим кейсом, і довго крутить в руках папірець, дивиться, чи вірна адреса, чи туди він потрапив, чи ніхто його не намахав, коротше — понурий, зневірений чувак, ще кейс цей, взагалі — не знаю, де такі люди беруться, і куди потім їх списують. Нарешті, він зважується, стукає в двері, заходить і бачить всіх нас — мене, Васю Комуніста і нашого друга-Собаку, від нас пахне ранковим бухлом і вечірньою блювотою, ранок трудового дня, одним словом, чувак знову починає крутити в руках папірець, ти хто? — питає Собака, він найбільше з нас трьох лякається, оскільки після вчорашнього прощання слов’янки, себто після того, як він рибиною вислизнув із неумілих рук Вови й Володі, саме на його короткострижену голову мали би посипатись неприємності, ось він і думає, раптом це за ним, хтось із редакції, скажімо кіллер, хто їх знає, хто там у цих підарасів у штаті є, газета багата, могли в принципі винайняти за погодинним тарифом найманого вбивцю із колишніх інтелігентів, скажімо, він там ще вчора працював інженером в інституті, а тут дефолт і безробіття і велика країна розвалилась на шматки, ось він і пішов у кіллери грачувати, Собаку стрьомає, це вже точно, і в кімнаті западає мовчанка.

— Мене звати Роберт. Дядя Роберт, — каже чувак, ховаючи нарешті папірець. — А де Саша?

— Яка Саша? — питаюсь я. Може я щось пропустив і в нас тут встигла завестись якась Саша. Тоді це наш спільний кіллер.

— Ну, Саша, він же з вами має жити. Це ж, — говорить він, знову дістає свій папірець і починає його нервово крутити.

Він? — думаю я, — вона що — гермафродит, ця Саша?

— Ну, Саша, — благально, говорить дядя Роберт. — Він же цю адресу вдома лишив, сказав, що тут живе. I про вас розповідав, ну, описував вас, я вас отакими й уявляв собі, — говорить він і дружньо посміхається.

Такими? — думаю я. — Це якими ж? Обриганими?

— А, — першим здогадується Собака. — Це він про Карбюратора говорить, про Сашу.

— А, ну точно, — всі якось раптом попускаються, виявляється, що ніякої Саші тут все-таки не було, а це вже добре. I цей йобаний дядя Роберт, схоже, таки не кіллер, хоча й чогось хорошого сказати про нього теж не можна. Він нам і далі дружньо посміхається, Собака теж починає виявляти до нього інтерес, власне не так до нього, як до його пластикового кейсу, очевидно, — думає Собака, — якщо цей йобаний дядя Роберт приїхав до Карбюратора, — так він думає, — то, мабуть, він привіз йому щось смачне і поживне, не колінвали ж він йому привіз, мабуть, усе-таки щось смачне і поживне, там, — думає Собака, — одеколони або марихуану, зранку краще все-таки одеколони, тільки не колінвали, коротше, ми всі зараз не надто добре розуміємо, хто це такий і про що він з нами говорить.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций