Рей Бредбері Бетономішалка — C. 4

Розміщено Шкільні твори в 2 января 2016



Я сама врятувала трьох ваших марсіан. Це ж чудово, хіба пі? - і вона широко осміхнулася.

 - Мабуть, так.

 Вона підозріливо подивилася на Еттіла. Нахилившись до нього, таємниче прошепотіла:

 - Брате, а ти хрещений?

 - Не знаю,- прошепотів у відповідь він.

 - Не знаєш?! - скрикнула вона й високо підняла бубон.

 . - Це щось схоже па розстріл? - запитав він. [260]

 - Брате,- мовила бабуся,- ти потонув у злі й гріхах. Я тебе не звинувачую, тебе так виховали. Я бачу, ваші марсіанські школи жахливі - зовсім не вчать вас істині. Вас розбещують брехнею. Брате, якщо хочеш бути щасливий, тобі треба охреститися.

 - І тоді я буду щасливий навіть тут, у цьому світі? - запитав Еттіл.

 - Не вимагай одразу всього,- відказала вона.- Тут задовольняйся малим, бо є інший, кращий світ, куди ми всі підемо.

 - Той світ я знаю,- сказав Еттіл.

 - Там спокій,- мовила вона.

 - Так.

 - І тиша,- вела вона далі.

 - Так.

 - Там молочні ріки й кисельні береги.

 - Либонь, так воно і є,- скрушно погодився Еттіл.

 - Т всі радіють.

 - Я бачу все це, як зараз,- мовив Еттіл.

 - То кращий світ,- сказала вона.

 - Куди кращий, - відповів він. - Так, Марс - велика планета.

 - Ти що, пане, глузуєш із мене? - Бабуся аж скинулась і мало не пожбурила в Еттіла свій бубон.

 - Та ні! - Еттіл збентежився й розгубився.- Я думав, ви говорите про…

 - Та вже ж не про ваш гидкий Марс, пане! От такі, як ти, й кипітимуть вічно в казані, і вкриються виразками, і зазнаватимуть вічних тортур…

 - І справді, Земля - місце не дуже приємне. Ви дуже точно її змальовуєте.

 - Пане, ти знову глузуєш із мене! - розгнівалася бабуся. [201]

 - Hi… Hi, вибачте мені. Це все від мого неуцтва.

 - Гаразд,- сказала вона.- Ти поганин, а погани всі невиховані. Ось на, візьми цей папірець, приходь завтра за цією адресою, тебе охрестять, і ти знайдеш щастя. Ми співаємо хором, маршируємо, голосно розмовляємо, і коли хочеш почути наші сурми та барабани, приходь. Прийдеш?

 - Спробую,- непевно відказав він.

 І вона пішла геть, б’ючи в бубон і пронизливо співаючи на все горло: “Щастя моє вічно зі мною!”

 Ошелешений Еттіл знову взявся писати листа.

 ”Люба Тілло! Уяви лише, я наївно думав, ніби земляни зустрінуть нас гарматами й бомбами. Але ні! Я жорстоко помилився. Тут немає ні Ріка, ні Діка, ні Джіка, ані Беннона, нікого з тих славних хлопців, котрі самостійно рятують цілу планету. Зовсім не так.

 Тут живуть біляві роботи з рожевими гумовими тілами; вони ніби справжні, але й трохи неправдоподібні, живі, але все роблять, наче автомати; ціле життя живуть у печерах. Мають неймовірно широкі derrieres . Очі непорушні, застиглі бо вони тільки й знають, що дивляться кіно. Ніякої мускулатури - розвинені лише щелепні м’язи, адже вони безперестанку жують гумку.

  Зади (фр.).

 І такі не окремі люди, моя люба Тілло, а вся цивілізація, в яку нас кинули, наче пригорщу зернин у величезну бетономішалку. Ніхто з нас не виживе. Нас погубить не їхня зброя, а [262] їхня гостинність. Нас знищить не ракета, а автомобіль…”

 Хтось відчайдушно закричав. Тріск, гуркіт. Тиша.

 Еттіл підхопився. За парканом, на вулиці, зіштовхнулися дві машини. Одна була напхом напхана марсіанами, в другій було повно землян. Еттіл знову взявся писати.

 ”Люба, люба Тілло, наведу, з твого дозволу, деякі цифри. Тут, на американському континенті, щороку гинуть сорок п’ять тисяч чоловік, вони перетворюються на криваві драглі в своїх бляшанках-автомобілях. Червоні драглі, а в них біліють кістки, наче випадкові думки - смішні, страшні думки, що стирчать у застиглому желе. Автомобілі сплющуються в охайні консервні бляшанки, а всередині все перемішалося й все тихо.

 Всюди на дорогах - кривавий гній, а на ньому дзижчать зелені мухи. Раптова зупинка, зіткнення - і лиця перетворюються на карнавальні маски. Є тут таке свято - карнавал на честь дня всіх святих. Мені здається, під час цього свята вони вшановують автомобіль, чи принаймні те, що стосується смерті.

 Визирнеш з вікна, а там лежать, міцно обнявшись, двоє; ще хвилину тому вони не знали один одного, а тепер обоє мертві. Я передчуваю, що нашу армію перемелють, отруять, заманять до кінотеатрів усякими відьмами й гумкою-жуйкою. Завтра ж, поки ще не пізно, спробую втекти додому, па Марс.

 Десь тут на Землі, моя Тілло, є чоловік; йому варто лише натиснути на важіль - і він порятує цю планету. Але цей чоловік тепер безробітний. Важіль припадає пилом. А сам він грає в карти. [263]

 Жінки цієї зловісної планети захлюпнули нас потоками банальної чутливості й недоречної грайливості; вони відчайдушно веселяться, бо невдовзі тутешні парфюмери зварять із них мило. На добраніч, люба Тілло. Побажай мені щастя-долі, адже при спробі втекти я можу загинути. Поцілуй за мене сина”.

 Еттіла душили сльози. Він згорнув листа: не забути б відправити його поштовою ракетою.

 Він вийшов із парку. Що робити? Втікати? Але як? Повернутися на стоянку пізніше, влізти в ракету й полетіти на Марс? Чи це можливо? Він похитав головою. Зовсім заплутався.

 Ясно лише одне - коли залишитися на Землі, тобою невдовзі оволодіють речі, які хурчать, пирхають, вивергають дим і сморід. Через півроку в тебе заведеться величезна, рожева, добре приручена виразка, кров’яний тиск підскочить до астрономічних розмірів, ти зовсім осліпнеш, і щоночі тебе мучитимуть нескінченні, невблаганні кошмари, з яких ти не випливеш, мов з глибин океану, пе випручаєшся. Ні, ні!

 Він дивився на застиглі обличчя землян, що мчали повз нього в своїх механічних трунах. Незабаром, так, незабаром вони винайдуть автомобіль із шістьма срібними ручками.

 - Гей, ви!

 Завила сирена. Біля тротуару зупинилася величезна, чорна, зловісна, мов катафалк, машина. З неї виткнувся чоловік.

 - Марсіанин?

 - Так.

 - Ось ви мені й потрібні. Сідайте-но, та швидше, вам неабияк поталанило. Я знаю одну [264] чудову місцинку - там і побалакаємо. Ну, чого ви стовбичите? Наче зачарований, Еттіл відчинив дверцята

 й сів у машину. Вони поїхали.

 - Що питимете, Е Be? Коктейль? Офіціанте, два коктейлі. Все гаразд, Е Be. Я частую. Я й наша студія. Не хапайтеся за гаманець. Приємно познайомитися, Е Be. Мене звати Ер Ер Ван Пленк. Може, чули? Ні? Байдуже, вашу руку.

 Він пом’яв Еттілову руку й випустив її. Вони сиділи в темній печері, грала музика, безшумно пропливали офіціанти. їм принесли два келихи. Все відбулося надто несподівано. І ось Ван Пленк, схрестивши на грудях руки, розглядає свою марсіанську знахідку.



 - Ось що я хочу від вас, Е Be. У мене є ідея - найблагородніша ідея, кращої не вигадаєш! Як це мене осяяло, сам не знаю. Сиджу собі вдома, і раптом - мов блискавка! Оце, думаю, буде фільм! ВТОРГНЕННЯ МАРСІАН НА ЗЕМЛЮ! І що мені далі робити? Звісно, знайти консультанта. Отож я сів у машину, натрапив на вас - і ось ми тут. Випиймо! За ваше здоров’я і за наш успіх! Будьмо!

 - Але…- почав був Еттіл.

 - Так, так, розумію, не задурно ж. У нас грошей - тьма-тьмуща. А ще в мене є книжечка, у ній - рожеві пелюсточки, можу позичити.

 - Мені не дуже подобаються ваші земні рослини…

 - Та ви жартун, друже! Отже, як я собі все уявляю.- Він схвітльовано нахилився до Еттіла.- Спершу розкішний епізод: на Марсі - [265]велике заворушення, гримлять барабани, всі збуджені. На тлі неба - велетенські срібні міста.

 - Але на Марсі міста зовсім не такі…

 - Нам потрібне яскраве видовище, синку. Яскраве. Татові Ер Ерові краще знати. Одне слово, всі марсіани таїщюють навколо багаття.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций