Андріяшик Роман Васильович Люди зі страху — C. 18

Розміщено Шкільні твори в 1 января 2016



Але вона вчинила б саме так, я це бачив по її очах. А окрім того, завтра реквізиція. У моїй душі прокидався неспокій, коли не щось гірше, брудніше, нестримніше — ота дика окопна темна сила, що жене в безвість. Я ніколи не дозволю собі навіть стояти близько біля Марини, коли в мені заворушаться ті скажені соки. Навіть не знаючи, що зі мною станеться завтра, я не наважусь торкнутись до цієї ні в чому не винної і нещасної жінки.

— У Левадихи просторий погріб, — сказав я трохи тремтячим голосом. — Якщо зерна небагато, то можна верхом на коні перетаскати.

— Воно й небагато, а морочливо буде.

— Виводь коней.

— Ні, Прокопе. Нехай забирають, коли вистачить совісті.

Оце ті слова, які мене, мабуть, колись піднімуть з могили.

— Не журися, — зло посміхнувся я. — Власті — худоба така: обчистять і звелять за шерстю гладити. Виводь коней! Виводь і не доводь мене до краю.

— Цить, Прокопе, діти сплять.

— Я ж потиху.

— Ти розкричався, Прокопе. Я не сподівалась, що ти так можеш… Іду, виводжу…

Дивних погоничів могли б побачити тої ночі колобродівчани: легкою, скрадливою ступою ми тричі пересікли село туди і назад, притримуючи на кінських крупах роздвоєні кірцеві мішки. Під копитами тихо потріскував хрусткий льодок на калюжах, шмагав вітер, повернувши зі сходу і свавільно розгулюючи німим селом.

За першим разом я сповістив про реквізицію Байдисі й Ревеці, за другим — Молотковському і Загаті, за третім — Ковальчукові й Богданові Онуку. Ковальчук досвіта виїхав скрипучим, вивершеним мішками возом до вертепу.

Я вже не міг заснути. Мене дивувало, що Марина відчула тривогу лиш тоді, коли зерно опинилось у безпечному місці. Вони кілька хвилин тихо перемовлялися з Левадихою біля воріт, і до мене під оборіг дзвоном упало два слова: «На знищення…» Ще дбайливіше закидавши схрон, я став самозабутньо копатися в пам’яті, шукаючи в противагу цим двом словам інших — значливіших і загальніших. Та їх не було. Те, що таїлося за ними, було знайоме мені. Я його бачив колись дома, з ним не могли собі дати ради батько і мама, воно жило в інших хатах, але ще не мало назви. На війні щось близьке від нього збіглося з назвою «смерть», але там ми принаймні знали, що нас уб’ють, і це не мало магічного впливу на людину-солдата. А в цьому «щось» якраз була якась магічна сила. Це був злий бог, якого можна було бачити і не бачити, якого можна було чути і не чути, але його присутність ніяк не можна було пояснити, бо вона була така, що не піддавалась осмисленню і розчленуванню, як прокляття.

Зустрівшись поглядом з іноплемінцем, дикун не може відбитися від почуття, що його хтось переслідує. Те саме приблизно було й тут. Але воно гіпнотизувало мільйони, і не було ідола, в молитві до якого скріплювалися б сили душі.

Вранці я не пішов до каменоломні. Левадиха раз по раз виходила до воріт, запитуючи, «що чувати в селі». До ладу ніхто нічого не знав. То на одному, то на іншому кутку валували собаки, гавкіт поволі пересувався у наш кінець. Я сподівався, що до «гостей» всі підготувалися. І возів, як на таке село, справді назбирали мало. До півтора десятка. Зерно годилося хіба коням на фураж. Зате гнали худобу, везли сіно і конфісковану упряж. Робилося це з азіатсько-слов’янською богобоязливістю, методично, з вірою у святу неминучість подібних актів. На обличчях реквізиторів була така невинність, що воістину про них сказано: І селища, котрі найближче, ми

Даниною обкладем: оддадуть

Вони нам гроші і добро

І годувать нас будуть не із волі.

Здебільшого постраждали незаможники, які вирішили не ховати зерно, мовляв, не загребуть же останньої пучки з комори. Татаринова Параска бігла за обозом, заломивши руки, і страшно роззявленим ротом вигукувала:

— Най вас наглий шляк трафить, грабіжники! Най вам печінки повипадають! А щоб ви свої поганські нутрощі повиригували!

Вона обводила лисі гори диким поглядом, щось шепочучи, наче пробуючи на смак прокльони, і знову голосила:

— Та вже й землю заберіте, турки-монголи! Най буде, як при панщині. На дідька мені земля, коли все, що вона дає, забира-а-а-аєте! Робіть панщину, кольки б вас скололи. Який я маю зиск із землі? Який?!

І знову губи її знесилено затремтіли, тіло підломлювалося, як ціп, здавалося, Параска зараз упаде і більше не зведеться. Але де та сила видобувалась з неї!

— Що з того, що поле вважається нашим? — питала вона, похнюпившись, тихо й жалібно. — Щороку підчищають як не одні, то другі, то треті. Що з того, людо-о-оньки-и! Гоніть на панщину. Не хочу поля, могили моєї тяжкої.

— Наказ, матінко, наказ, — на ходу кидав якийсь м’якосердий вояк. — Держава, матінко, держава погибає.

— А щоб вона вам колом із грішного місця вилізла! — накинулась Параска мов ужалена.

Валка перекотилась на наш кут. Левадиха спровадила мене в городи.

— Узрять хлопа на оборі, то почнуть шукати. Іди, іди собі кудись.

Чужим і недобрим був її голос, а з лиця страх зігнав останні краплини крові. Я рушив відталою стежкою до Дністра, несучи наопашки шинелю. Чоботи облипли землею. Я зупинився у ваганні, думаючи, чи не піти мені до бункера. Та раптом на Загатиному подвір’ї гримнув постріл, щось заянчало. Через мить, волочачи задні ноги і швидко, п’яно перебираючи передніми, городом заколував ясно-гнідий Загатин Лиско. Роздираючи живіт об штурпаки гостро зжатого соняшника, пес проскочив мимо мене і бахнувся в ріку. По воді пішли кола, захитали бистрину, зсунули струмінь у бік протилежного берега. Та плесо знову вирівнялось і лагідно всміхнулося небесам.

У житті хвиля добігає до окраїн, накопичуючи в своїх горбах злобу і жорстокість. Тому-то на окраїнах більше гризні, боротьби і більше зрушень, які сприяють народженню хвилі протидії.

Лиско виринув. Шалено працюючи лапами і прищуливши вуха, він пустився було до берега. Але тут була людина. Він коротко бликнув на мене запотілими очима, і його покинули останні сили, немов радніше було йому прийняти смерть, ніж служити злим людям. Насунулась крижина. Легко торкнувшись собачої голови, підім’яла її під своє холодне тіло.

Я повернув до Загатиного тину. На оборі стояв гамір, його покривав пронизливий Калинин вереск, ніби її різали. У мене від цього крику одбирало руки і ноги.

Низькорослий бородатий чоловічок в австрійській шинелі заломив Калині назад руки і тримав її посеред обори, абсолютно не звертаючи уваги на те, що діється навколо. Калина пручала його широким жіночим задом, фацакала ногами і репетувала на весь кут. На розі хати стояв, зіпершись на стіну. Загата і байдуже дивився, як виносять мішки із збіжжям.

Я підступив до бородача. Між його пересохлими губами запеклася зла посмішка.

— Відпусти жінку, — сказав я. З Калининого рота текла густа біла піна. — Не ламай же ти їй рук, ради бога, — повторив я.

— Таже… б’ється, — оскалився бородатий.

— Відпусти.

Він озвіріло зиркнув на мене майже такими ж безтямними, як у Калини, очима.

— На, — жбурнув її на мене. — Сам тримай. Щоб не казав, що я — кат.

Нервова напруга передається. І Калина, і бородатий були близькі до запаморочення, і всі їх душевні й фізичні сили зосередилися навколо двох очевидних фактів: «Забирають зерно!» — «Ми не маємо права забирати!»

У нестямі Калина вхопилась за вилоги моєї шинелі і з божевільною цупкістю стала мене термосити.

— А бачиш! — зловтішне скривився бородатий.

— Бачу. — Я одірвав Калинині руки і рвонувся до нього. У моїй голові машинально спрацював присипаний сміттям часу досвід: через отаких свиней найбільше біди, бо, незважаючи на свою причетність до бруду, вони ще заграють з сумлінням і намагаються виправдатися.

Навперейми мені кинувся Федір. Узявши мене в залізні обійми і піднявши над землею, він спокійно заглянув у вічі.

— Ти що, Повсюдо! Не дурій, не пора. — Опустивши мене, він потягнув за рукав за собою. — 3 бабами — бабам і дертись. А ти не лізь. Не час. Давай ліпше заспіваємо.

І він заспівав тонким, десь перетятим у дорозі на волю голосом. Я з ненавистю глянув у його коричневі очі, та він уже витав у сонячному піднебессі: Ой, поїхав за снопами, за снопами,

Сидить дівка під копами, під копами.

Я на неї задивився, задивився, —

Полудрабок уломився, уломився.

Один з реквізиторів, спіткнувшись, упустив з рук гичку. Мішок, упавши, роздерся, зацідив струменем золотої пшениці. Солдат дістав з-за халяви вишиваний кисет.

— Вуйку Онуфрію! — вищирив він товсті рожеві губи. — А ходім до біса з цієї… з цієї хати.

Бородатий сконфужено глипнув на купку текучого зерна, на Загату, на мене, на стріху, затикану гронами червоної калини, і махнув рукою.

— А я що? Я теє… Як скажеш, ти по чину вищий. Загата запер за ними ворота і, перевісившись через них, проводжаючи незрячим поглядом, в’яло продовжував: Ой, не жаль би мені воза, мені воза,

Коли б дівка була гожа, була гожа!

А то руда та погана, та погана,

Ой, та й воза поламала, поламала.

На нього зглядалися з усього кута, коні стригли вухами і мордами вивертали дишла.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций