Винниченко Володимир Кирилович Записки Кирпатого Мефістофеля — C. 4

Розміщено Шкільні твори в 26 декабря 2015



Це в мене з дитинства. Я раз-у-раз засипав тільки під материні казки. Коли для инших моя звичка стала смішною, я мусів принести її в жертву своїй мужеській гідности й одмовитись од маминих казок. Але я замінив їх власними. І від того часу, де б і з ким би мені не доводилося проводити ніч, я неодмінно, хоч на декілька хвилин, кажу собі казку.

Мабуть, це властиве багатьом. І, мабуть, вони помітили таку особливість казок: до певного періоду казка оповідає про те, що є. Це, власне, не казка, а відблиск дійсности в фантазії. Коли я на протязі багатьох літ складав історії, в яких моя особа творила ріжні подвиги, починаючий від геройських герців з Індіянами, драконами й кінчаючи перемогою над тюремними стінами, то я переказував те, що справді було. Бо в цім періоді все буває перемогою й визволенням.

У другому ж періоді приходить справжня казка, бо вона оповідає про те, чого нема й не може бути ніколи. Вона тужно заколихує, на хвилю відносить од того, що є, й помагає забути себе. І через те з нею ще солодче засипати, ніж із першою.

Під ковдрою темно, тепло й затишно, як двацять і більше літ тому назад. Я тихо починаю свою казку.

От я йду вулицею. Вечір надходить. Осінній дощик шарудить дрібним, пісковим шелестом у пожовклому листю. Тротуари не мокрі, а тільки масні від дощевого пороху. В палісадниках пухкими купами лежить збите жовто-червоне листя, від якого йде такий дух, як коли розітреш листок на долоні. Шибки вікон подібні до рябих облич.

Комір пальта в мене піднятий, я високо підібрав плечі, втягнувши в них голову, але мені все ж таки холодно. Я йду без ніякої мети, ні про віщо не думаючи. Ні, я думаю про те, що я страшенно самотній. Самотній же тому, що нікого не люблю. Найпевніща ознака самотніх та, що вони нічого й нікого не люблять. І коли я слухаю людей, що жаліються на самотність і запевняють, що вони люблять, я думаю про себе: бідолахо, тобі для чогось хочеться переконати мене, що в тебе в гаманці одночасно порожнеча й цілі скарби.

Плентаюсь помалу, дивлячись у землю. Часом підводжу голову, і тоді моє лице обвіває дощевий порох, як то буває часом біля фонтану. Біля одного будинку, — я виразно бачу його: невеличкий, з червоної цегли, двоповерховий, перед ним палісадник, який творить немов коридор до парадного, — біля цього будиночку, саме в початку коридора, зустрічаюся з жінкою в. в білій шапочці. Так, у білій шапочці, з білим коміром короткого пальта. Вона скидує на мене очима й тут же, вмить, неначе підстрелена, спірається рукою на тинок і стоїть так деякий момент, не рухаючись і не відриваючи погляду від моїх очей. Я теж, увесь пронизаний дивним чуттям, стою з піднятим коміром, з руками в кишенях, і з очима в її очах. Це тягнеться не більше п’ятьох-шістьох секунд, але мені здається, що я прожогом і довго несусь у якусь безодню, й серце моє в солодкім жаху поширяється.

Жінка відступає від тинка й непевними, ослабленими кроками йде в дім. Злегка вищить пружина дверей, двері грюкають за спиною жінки, й я розумію, що стою на вулиці, на тому самому місці, де тільки-що переломилось моє життя. І самотність, і бруд, і сором, усе лишилось на тротуарі, за палісадником, а я, новий, чудний сам собі, повинен іти в цей червоний будинок і провадити далі нове життя.

І от я йду в ті самі двері парадного. Вони таксамо вищать, неначе я наступив їм на хвіст, і певною ходою виходжу на другий поверх. Там я дзвоню біля дверей, що ліворуч, і жду.

Коли відчиняються двері, я в передпокою бачу її та покоївку. Усміхаюсь до неї й зупиняюсь біля порогу, не відриваючи від неї очей. Покоївка здивовано поглядає на нас.

— Роздягніться! . — злякано й тихо каже вона. — Ідіть собі, Присю, це до мене!

Я скидаю вохке пальто й капелюх, з крис якого мені на груди стікає вода, що назбіралась там від дощевого пороху. Вона таксамо, як і на вулиці, безсило, спірається рукою на столик і розгублено, в тихому жаху й непорозумінню дивиться на мене. Я бачу, як її губи починають беззвучно рухатись, і знаю, що вона хоче сказати “що вам треба”, або щось подібне до того, але вимовити цих слів не може.

Я підходжу до неї, беру її за руку й веду в кімнату, двері якої відчинені переді мною. Там світла немає, й я догадуюсь, що вона стояла тут біля вікна і з цим же жахом дивилась на мене, на вулицю. Вона покірно йде за мною, не кажучи ні слова, й зупиняється тоді, коли зупиняюсь я. Двері з передпокою я зачиняю за собою і в синьому присмеркові бачу проти себе бліде лице з великими, некліпаючими, зачарованими очима. З її руки, яку я випускаю, в мене ллється невимовне хвилювання. В мене таке почування, ніби я ціле життя не випускав цю руку з своїх рук, ніби це рука, яку подав мені ввесь світ, де я до сього часу почував себе смертельно-самотним. Безмежно рідна, близька рука.

І от я одною рукою тихо наближаю до себе цю руку, до своїх грудей, другою рукою побожно обіймаю ніжні плечі її і схиляюсь до її уст, розкритих, гарячих од солодкого жаху.

Десь щось падає, й ми випускаємо одне одного. В очах мені стоїть туман, і я мимоволі помічаю здивовано, що важко, трудно дихаю, й серце гупає. В ногах така ослабленість, що я, похитуючись як видужуючий, підходжу до вікна й сідаю на стілець. Вона теж одходить убік і сідає біля стіни.

Я дивлюсь на голі вершечки дерев із самотними, поодинокими листками, що безнадійно, стомлено похитуються, немов роблять слабенькі спроби відірватись і піти за товаришами; дивлюсь на олов’яно-синій сутінок вечеріючого неба й потроху, неначе хто підпихає мене, приходжу до себе. І густа, широка, могутня радість, як вода у повідь, сповнює мою душу.

Я підводжусь, нехапливо підходжу до неї й сідаю поруч. Вона знов здригується, як здригується полум’я свічки, коли підходиш до його. Все обличчя я ледве розбіраю на тлі сірого вікна, але очі виразно бачу, м’які, лякливі, таксамо повні непорозуміння, чекаючі ще чогось.

В сусідній кімнаті чується гомін.

— Ідіть собі! Ради Бога, йдіть! — раптом шепоче вона.

— Я завтра побачу вас?

— Так, так.

— Де?

— Не знаю. Ради Бога!

— На бульварі проти собору? Сім годин? Так?

— Так, так!

— Повторіть!

— На бульварі, проти собору. Сім годин.

Ми вже багато-багато разів сидимо на бульварі, проти собору. Вона вже не віднімає своєї руки й сидить із таким виглядом, неначе скорилась неминучій долі.

Я кажу їй:

— Я можу запропонувати тобі тільки те, що маю: моє жагуче бажання тебе, твоїх уст, грудей, усього твого тіла, співзвучного, рідного мойому. Я не обіцяю тобі нічого: ні вірности, ні вічности мого бажання, бо, кажучи так, я збрешу й тобі й собі. Але є в мене, крім цього, ще одне: це моя давня, викохана довгими роками туга за матіррю дітей моїх, за другом і товаришем мого життя. Маю тайну, несмілу мрію обновитися в моїх дітях і оправдати забруднене, загиджене мною моє існування. Коли ти шукаєш батька твоїх дітей, коли маєш і ти тугу за товаришем життя й віриш моїй тузі, коли маєш сміливість шукання й не боїшся можливих помилок та невдач, то я можу запропонувати тобі ще одне, — ось це моє давнє шукання, мою мрію, мою тугу за створенням себе. Я не знаю тебе, й ти не знаєш мене. Ми знаємо голос наших тіл, старий, прекрасний, могутній голос наших предків. Він сповнює наші душі п’яним і радісним, як старе, густе вино, хвилюванням та захватом. Але не вірмо йому, бо це тільки старий, легковажний гуляка-бог, що сумлінно виконує своє призначення. Не вимагаймо від його більше від того, що він може дати. Його діло звести нас, штовхонути одне до одного. А що з нами далі буде, це не обходить його. Заспіваймо ж йому славу й подяку, але не складаймо на його нашого життя. Чи розумієш ти мене, моя бажана?

Вона злегка потискує мою руку й дивиться на мене коротким, соромливим поглядом, за яким я з невимовним хвилюванням схоплюю посмішку старого, прекрасного гуляки.

І от я вже не хижак-адвокат, що годується стервом закона, дуростю, безпорадностю та жадностю своїх жертв. Я скромний повірений, що боронить проти закона й хижаків довірливих та безпорадних. Ми живемо в маленькій ясній кімнатці. Я заплатив усі борги, відмовився від “гонорарних” справ, і наш бюджет що-місяця примушує нас приймати ріжні героїчні постанови: ми ходимо на дешеві місця в театр три рази на тиждень, пробуємо свої сили на веґетаріянстві, я курю дешевий тютюн, а вона не їсть яблушної пастилі, яку страшенно любить. Але що більше цих маленьких жертв, то ясніще та легче в мене на душі. Неначе скидаю з себе налиплу, брудну, тверду кору й вертаюсь до юнацтва.

Коли ж знайомимо одне одного з своїми приятелями, то не знаємо, як казати, й називаємо просто своє призвище. Ми не кажемо: це мій чоловік, або це моя жінка. Нам соромно й ніяково так казати — ми ще не чоловік, і не жінка. Ми поки-що любовники, товариші веселого п’яного бога. Ми бенкетуємо і справляємо орґію нашого п’яного кохання. Але мимоволі несвідомо й потай стежимо одне за одним. Мені не все подобається в ній. А вона, здається, не зовсім вірить мені. Коли мине орґія, вона думає собі, я піду від неї; так усі роблять.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций