Винниченко Володимир Кирилович На той бік — C. 9

Розміщено Шкільні твори в 21 декабря 2015



Панна Ольга задумливо, скупчено носила ложку до рота й усе дивилась у свою просторінь. Хто там був, що там було?

Доктор не смів навіть постукати в зачинені сині, скляні двері, повернені в далеку, чужу просторінь. Потім вона накинула на круглі, такі хвилюючі, жіночо-похилі плечі синю хустку й сіла біля віконечка. Видно було задок брички з прив’язаним іржавим відром, фіолетову з жовтим клоччям на вухах собаку й набурмосену, роздуту квочку з виставленими з-під неї жовтими дзюбиками й голівками.

Доктор мовчки курив, одмахуючи долонею дим, коли він ішов на Наяду. Так, так, не стало й того невеличкого контакту, що так несміло, так павутинне нав’язувався. Не стало запізненого, весняного квіту восени. Що сталося там у тій проклятій Любомирці? Згадала що? Чи надумала?

Панна Ольга сіла лицем до столу, сперлась на його ліктем і чудно, немов би допитливо глянула на доктора. А в очах, у синіх вікнах у темних рамцях усе так само гостро і крижано переливався блиск.

— Я мушу прохати в вас прощення, пане докторе.

Пан доктор швиденько виняв цигарку з уст і насторожено наготовився, — щось непевне було в цьому тоні, в силуваній посмішці, в задумливому водінні пальцем по шорсткій скатертині.

— Я вас трошки обманула.

— А саме?

Доктор сам почув, як голос його став маленький, ніяковий.

Панна Ольга мовчала й, потупивши очі, водила пальцем по скатертині.

— Я не збиралась їхати на той бік. Мені треба було тільки до цього села. Ми тут мусимо попрощатися з вами.

У доктора важко, тоскно, як у яму, стало обсуватися серце. Але, обсуваючись, воно разом з тим і тьохнуло: значить, того так змінилась, що вони мусіли попрощатись?!

Доктор устав і мовчки кілька раз пройшовся по хатинці, зачіпаючись передками чобіт за ряденце й дбайливо зараз же поправляючи його.

— Та-ак. Гм. Дійсно.

Він сів і вийняв нову цигарку. Кінець. Облетів останній цвіт. Це вже навіки останній. Упливає остання Наяда, перша й остання.

І доктор Верходуб почув, що раптом світ став маленьким, нудно-бруднопорожнім. Куди тепер? На той бік? Чого? На цей бік? По віщо?

Лягти б тепер отут, у цьому тихому заїзді, затиснути очі й не рухатись до повного переходу в той стан, який зветься в людей небуттям.

І знову крапнула в келех доктора нова, гірка крапля мудрости: ні, очевидно, не життя саме про себе цінне. І забув доктор, що все є неповторне, самоцінне, єдине й благословенне, що живе.

— Так. Значить, ви лишаєтесь тут, у Соснівці?

— Ні, їду далі.

Ага, вона їхала до коханого. Доктор же відбув при ній службу доброї няні. Тепер нянька непотрібна. Та й справді, на яку більше ролю здатний він, старий кендюх?

— От тільки, пане докторе, коли можна, я б попрохала вас помогти мені знайти коней тут у селі. Ще трошки нянька потрібна.

— З великою охотою, Ольго Іванівно. Але ви можете з Юдком їхати. А коли дозволите, коли вам це не неприємно, то я міг би довезти вас до того місця, куди вам треба. Я не поспішаю на той бік. Я можу почекати. Власне, мені все одно, куди їхати.

Ольга Іванівна нудно, не то від знання його відповіді, не то від суму посміхнулась.

— Ви не поїдете туди, пане докторе, куди мені треба.

— Чого так?!

Вона кругло підняла руки й зовсім як та, перша Наяда, поправила волосся.

— Того, що. що це дуже для вас небезпечно.

— А для вас є та небезпека?

— Більша, ніж для вас.

— І моя поміч могла б вам згодитись? Знову чудний усміх перебіг по малинових устах, трохи зблідлих, пришерхлих.

— Дуже. Але я її не можу приняти від вас.

— Чому?

— З якої ж речі я буду наражати вас на небезпеку життю вашому? Що я вам таке? Випадкова знайома.

Доктор коротко кашлянув, — чи удає, чи справді ще сумнівається в собі?

— Гм! Іноді ради випадкової знайомої чоловік може наразити себе на більші небезпеки, ніж ради найближчої.

— Так. Але тільки тоді, коли вона. Як ви сказали вчора? Коли вона — Наяда?

І доктор, здригнувшись хвилюванням, зустрів її пильні, допитливі, наядині очі.

— Так, коли вона Наяда.

Панна Ольга потупилась і все ж таки покрутила головою.

— Сумніваюсь. Навіть ради Наяди за наших часів на небезпеку ніхто не піде.

— Хто знає, Ольго Іванівно!

Ольга Іванівна швидко змахнула на доктора синіми квітками.

— Навіть, коли в тій небезпеці стоїть і смерть? Доктор і цього питання не боявся.

— Навіть і тоді. Я ж вам казав учора, Ольго Іванівно: за одну можливість приторкнутись до неї, за можливість злитися з її таємною, чародійною, незрозумілою нам простим смертним, жіночістю, можна не тільки на смерть піти, а на найлютіші муки.

Потемнілі, потеплілі, густосині очі мовчки, неодривно, неодривніше, ніж досі, одверто зупинилися в очах доктора. І те, що вона мовчала, одверто мовчала й тільки говорила очима, хвилювало до бажання закричати звірячим, хижим криком.

Панна Ольга, не маючи сил одірвати очі, закрила їх рукою й одвернулась. І з-під руки тихо, непорозуміло, ослаблено сказала:

— Дуже дивно.

Доктор обережно взяв другу, покірну й холоднувату руку, почуваючи від дотику до неї таке давнє кричуще щастя, що сам унутрішньо, як у сні, тьмяно й блаженно здивувався.

— Що дивно, Ольго Іванівно?

Рука тихо визволилась і, визволяючись, витягла за собою і кричуще щастя й блаженне дивування.

— Нічого.

Вона зняла руку з очей і знову глянула на доктора боязким, шукаючим і густим поглядом. І важкуваті, ще більше обважнілі, хижі, віддані, побожні очі вхопили й обняли цей погляд дивною, незрозумілою силою. А рука доктора сама собою знову потяглась за її рукою.

Тоді панна Ольга підвелась і одійшла до другого віконця. Юдко висипав із торби недоїдений кіньми дорогоцінний овес. Квочка смачно й поважно квокаючи прямувала до ніг Юдка, біля яких падало зерно.

А за нею дрібно, прожогом котились жовті, пухнасті грудочки.

Ольга Іванівна вернулась до столу й сіла на старе місце. І в очах уже не було п’яної, густої синяви, тільки нижня, повна губа ще пашіла гарячою напухлістю.

— Так ви мені поможете знайти коней, пане докторе?

Доктор сидів, сперши голову на обидві руки. Для чого, для чого ж вона лицемірила?! Для чого задавала це питання, знаючи вже, що за один дотик до її божественно-таємничого єства він поповзе за нею на всі небезпеки й на всі смерті.

— Ми поїдемо кіньми Юдка, Ольго Іванівно, не треба шукати.

Панна Ольга подивилась на сховану в руках голову доктора й помовчала.

Потім раптом підвелась і рішуче покрутила головою.

— Ні! Все це абсурд. Це — божевілля. Ви простіть мені за ці розмови, але я не можу прийняти вашої. помочі. Це — божевілля. З якої речі? Ні, ні, ні! Їдьте собі, докторе, спасибі вам і часом згадуйте. випадкову знайому. А мені тільки поможіть найти коней.

Доктор підійшов до неї й злегка поклав руку на плече їй, як то часто робив пацієнткам, що вередували.

— Ольго Іванівно, ви самі розумієте, що ми живемо в божевільний час. Одним божевіллям більше, менше, це не має ніякісінького значення для того режисера, який ставить божевільну п’єсу. Моє життя мені потрібне, говорячи сучасною мовою, остільки-оскільки. Маю ж я право ставити його на карту в грі? А я хочу поставити його на вашу гру. Так от, кажіть мені тепер усе. Куди вам треба їхати? Через що небезпека? Чим я можу бути корисним?

Ольга Іванівна подивилася знову просто в лице докторові, перевіряючи, чи його, чи себе, й помалу відійшла до столу. Дивлячись у віконце, вона якийсь час помовчала, потім тихо, рівно, байдужим голосом проговорила:

— Я їду в штаб південної червоної армії, щоб убить командуючого цією армією Машкова. Його штаб тут десь коло Соснівки.

І після цього знову спокійно глянула на доктора. Докторові кинувся в очі знайомий, сухий, скляний блиск її очей. Од слів же у грудях штовхнуло й надушило їх, як мішком з піском.

Але коли він заговорив, голос його був теж такий самий спокійний і рівний, як і в неї.

— Можу я задати вам кілька питань?

— Будь ласка.

— Маєте ви якісь можливості доступити до Машкова? Якісь зв’язки, одне слово, якісь вироблені, підготовані способи здійснення перших кроків?

Панна Ольга повільно покрутила головою. Вона не мала ніяких ні зв’язків, ні вироблених, підготованих способів. Вона знає, що охорона в Машкова велика, що доступ дуже трудний, але. але вона покладається на те, що їй удасться все ж таки пройти до нього.

— Яким способом?!

Панна Ольга зробила невиразний жест і посміхнулась.

— Якимнебудь.

Доктор зрозумів: тим самим, яким вона проходила всюди, куди їй треба було; тим самим, від якого Юдко світився і згоджувався зробити свою балабусте вдовою, яким комісари давали незаконні пропуски, яким він сам опинився в Соснівці й готов був опинитись на тім світі. І справді: чи не дужчий, не дійсніший це спосіб, ніж усі пропуски, мандати, зв’язки, організації?

— Гм! Ну, а як же ви гадаєте там? Наяда знову невиразно повела головою, плечима, бровами.

— Не знаю. Якнебудь. Ну, скажу, що маю якісь дані про німецьку армію. Та це не важливо!

Доктор згодився: розуміється, не важливо.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций