Січовик Ігор Дурилло (Розділи з повісті) — C. 9

Розміщено Шкільні твори в 19 декабря 2015



Що ми можемо вчинити такого, аби нас не батькували перед світом? Послухаймо міністра інформації. Холуйко, що ти на це скажеш?

- Пане президент! З того часу, як ви висловили мені високе довір’я очолити, як ви полюбляєте жартувати, міністерство інформації імені Геббельса, я тільки тим і переймався, що думав, як подолати округлену вами проблему. І ось сьогодні хочу запропонувати свою скромну ідею, при цьому жертвуючи власною посадою, хоча сподіваюсь, що ви мені її чимось компенсуєте… Пропоную увесь наш інформаційний простір подарувати північному сусідові у довічне користування. Власну свободу слова він уже приборкав, а з нашою йому не доведеться навіть мізків сушити. Таким чином, ми одним махом убиваємо кількох зайців. Перший - скидаємо із себе повну відповідальність за інформаційну політику. Другий - усю державу русифікуємо й українська мова залишиться на задвірках держави. Третій - світ узагалі забуде про наше існування.

- А як же, я, Холуйко, спілкуватимусь з народом? - засумнівався Дурилло.

- До речі, на цю тему, Акакію Меркурійовичу, я пригадав про вас анекдот…

  - Цікаво, цікаво…

- Якось ви викликаєте до себе міністра статистики Рахубу і запитуєте: “Шановний, а скільки у моєму господарстві населення?” Він бере рахівницю, а потім доповідає: “500 мільйонів, пане президент!” - “Бути такого не може! - кажете ви” - ” Ні, я не помилився - 500 мільйонів, разом із баранами”.

- Дякую, Холуйко, хоч ти мене чимось потішив, а то ніде про себе у світі доброго слова не почуєш… Щодо твоєї пропозиції то це треба обмізкувати, тим паче, що ти пресою охопив майже усі верстви населення. Гадаю, брати з вдячністю приймуть такі журнали, як: “Гомик”, “Комик”, “Алкаш”, “Повія”, “Похмілля”, “Сам собі коханець”, “Мат за матом”… Але, Холуйко, ти так і не дав мені відповіді, як я спілкуватимусь зі своїми баранами?

- Пане президент! Дуже просто. З допомогою служби безпеки, міліції, податкової інспекції, а якщо дуже припече, то можна й через міністерство оборони…

- Гаразд, сідай Холуйку. Я хотів би почути міністра освіти, пана Кадила. Що нового у твоєму темному царстві?

- Шановний пане президент! Не таємниця, що наша школа відокремлена від держави, і це, я вважаю, найбільше ваше досягнення. Я також завжди стверджував: освіта - це ворог прогресу. Що більше учених, то швидше розвиватиметься наука, і тим швидше загине цивілізація. Я пропоную запровадити освіту, що опирається на теорію рака - рухатися задом наперед. Шкільну і вищу освіту необхідно наповнити спортивними й комп’ютерними іграми та розвагами, вивченням, пане президент, вашої історичної біографії і ваших класичних творів.

- Сідай, Кадило! Ти як завжди маєш рацію. Хай своє слово скаже міністр культури.

Міністр культури, Хряк, мав масивне обличчя з перефарбованим волоссям на чавунній голові - він мені нагадував двохсоткілограмового японського борця. Я весь час придивлявся до нього і ніколи не міг зрозуміти, де те місце, в якому могло палати вогнище культура. А ще я помітив, що колеги намагалися перебувати від нього подалі, аби він ненароком нікого не розчавив. Хряк мав непереборну звичку щось жувати, його кишені були наповнені кукурудзяними паличками, печивом, сухариками, цукерками, карамельками, жуйками. Якщо, траплялося, його рот був порожній, усе одно він за звичкою щось пережовував, як корова.

- Що я можу сказати, шановний Акакію Меркурійовичу? Я повністю підтримую свого колегу - міністра освіти, пана Гаріка Кадила. Культура - річ така ж небезпечна, як і освіта. Якщо, вибачте, усі стануть культурними й ввічливими, то порядним людям ніде буде навіть плюнути, нікого не пошлеш туди, де йому належить бути. На жаль, з культурою важко боротися - уже й театри, і кіностудії, і картинні галереї закривав, і самодіяльність розганяв, а вони, мов хвости у ящірок, відроджуються й відроджуються. На півдні й сході набагато легше - там культурі ніде поткнутися, її накрив п’яний вал і міцний російський мат… До речі, панове, усіх запрошую в суботу на шашлики. Культурно відпочинемо - анекдотів наслухаємось, нашу улюблену Вєрку Смердючку почуємо, почастуємо стрибтизмом…

- Хряче, маю до тебе одне питаннячко: щоб ти вчинив, якби котрийсь незалежний театр поставив про мене паскудну п’єску? Чи ти готовий до такого повороту подій?

  - Так точно, пане президент. Я тут написав усе до найменших подробиць, але можу вам доповісти усно про план наших екстрених дій. Такий театр просто прогорить.

  - Ти вважаєш, що ніхто з лохів не піде на цей спектакль?

  - Чому ж, підуть. День підуть, а в театрі раптом погасне світло. От вони й розійдуться по домівках. На другий день підуть. А на подвір’ї повно міліції та військових із собаками й міношукачами - якийсь дурень зателефонував нібито театр заміновано. На третій день прийдуть, а в цей час до театру з виттям сирен мчать на виклик пожежні машини. А вчетверте - ніхто вже не прийде. А театр тим часом прогорить. У нас, пане президент, як співала колишня галичанка: “всьо чотко!”

Дурилло стомлено оглянув запрошених.

- Здається, усі гімнотарії виступили? Скажу відверто: я незадоволений вашими доповідями - усе поблизу та довкола, а конкретної роботи - ні на йоту. Якщо пра-цюватимемо так і надалі, то у нас буйно розквітне опозиційна преса, література, глибоко пускатимуть коріння театри, кіно, а освіта й культура набиратиме загрозливого характеру. Замість того, щоб ущільнювати кадри, ви з помпою відкриваєте усе нові й нові заклади, університети. Кому, скажіть, потрібні ваші кадри, якщо фабрики - стоять, заводи - стоять, науково-дослідні інститути зачинені, дитсадочки й школи напівпорожні. А працівників ритуальної служби як завжди катастрофічно не вистачає… Люди тижнями, місяцями не можуть поховати рідних, а ви мені торочите про якусь там освіту і культуру!







ВІДМИЧКА



- Едику, де прем’єр? - запитав президент свого помічника.

- Я тут, громадянине начальник! - почувся невідь звідки знайомий голос.

- Знову цей зек через вікно лізе! Едику, розчини стулки, хай залазить, бо, чого доброго, обірветься к бісовій матері і приб’є мого охоронця. Узяв, дурень, зеківську звичку заходити не так, як нормальні люди. Зараз я йому, бля, всиплю перцю по перше число!

- Вітаю начальство! - проказав прем’єр-міністр, стряхуючи з костюма від Версаче відбитки ще свіжої крейди. - До ваших послуг Георгій Дострокович, статті кримінального кодексу № 37, 42, 164 і 281… Тьху, вибачте, стара звичка в’їлася…

- Із такими звичками тобі краще було б повернутися до в’язниці, тим паче, що й підстав є достатньо… Ну, гаразд, посварилися, а тепер перейдімо до державних справ. Де побував? Що цінного привіз з-за кордону?

- Відвідав Арабські Емірати, Південно-Африканську республіку, Саудівську Аравію… Дуже цікаві місця. Я був переконаний, що там мешкають самі змії та мавпи, а воно, виявляється, навіть люди живуть. А які багаті! Шоб я сто літ свою матір не бачив! А скільки музеїв, театрів, картинних галерей! Але я там не був. На моє прохання мені показали колекції коштовностей. Ой, папа! Краще б я туди не їздив. Очі розбігаються, руки сверблять, душа розривається - і ніякої тобі охорони. Вона, звичайно, була, але нагорі. От ми із шейхом Тигрітом ходимо, оглядаємо, блін, алмази, діаманти… Бачили б ви, шановне начальство, скільки там того добра! Якби щось і пропало, блін, то ніхто до кінця світу не помітив би! А втім, я вам, Євдокіє Юхимівно, дещо привіз на згадку…

Прем’єр-міністр наблизився до дружини президента і накинув на її шию золоту пектораль.

- Відчуваю, Гошо, на люди я із нею вийти не зможу. Ото тільки й помилуються донька та кицька…

- Вельмишановна Євдокіє Юхимівно, наше бидло недостойне бачити вашу красу у цій пекторалі. До речі, таких, як вона, лише дві на планеті. Три параші на мою голову, якщо я брешу! Вважайте, у вас перша…

- А мені що, Відмичко, привіз? Знову якусь дешевизну? Я ж не сябро…

- Громадянине начальник…

- Який я тобі, бля, в біса начальник? Я - президент!

- Ми ще з вами до цієї теми повернемось, пане президент. А зараз прийміть скромний подарунок. Це африканські статуетки початку п’ятого віку до нашої ери.

- На хрена вони мені, бля, здалися, оці печерні цяцьки?! Чи я тобі папуас, чи неа-ндерталець? Я ними гратися в пісочку не збираюся. Чи, може, ти, Відмичко, гадаєш, що у мене дах поїхав?

- Ваш дах, Акакію Меркурійовичу, на місці - ви ж самі казали, що його вам хірург Різун цвяхами прибив… Даремно гніваєтесь, пане начальнику, - цим речам ціни немає. Я чув, нібито їх оцінюють на суму у дев’ять нулів…

- Во, бля! Дякую, дякую, що не забув старого. А то я вже почав шкодувати, що витяг тебе з нар.

- Я вам ось, що скажу, пане, е… президенте: кожна порядна людина мусить пройти тюрму адже відомо, що тюрма - це школа життя і гарту. Ви погляньте, майже вся наша опозиція за радянських часів побувала у таборах, а тепер їм пальця в рот не клади. Моя давня мрія, пане президент, розповсюдити досвід в’язниці на всю Україну, а далі, якщо чорт не жартує, може, й на всю планету! “Уранці: “Братва, підйом!” В обід: “Братва хавать!”До вечора: “Братва, пахать!” А вночі: “Братва, шмон - і відбій!” Головне, одна на всіх стаття - і строк ув’язнення - до кінця життя!


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций