Андрухович Юрій Ігорович Дванадцять обручів — C. 9

Розміщено Шкільні твори в 1 ноября 2015



Кілька десятків найобдарованіших дітей зайняли свої місця у класах та спальних кімнатах, користаючи водночас із вигод автономного опалення, душових та каналізації, не без натуги реанімованих над підвалинами метеостанційного минулого.

Однак при цьому районне керівництво припустилося помилки, що мала згодом цілком фатальні для всього проекту наслідки. Зрештою, чому помилки? Насправді в них просто не було іншого виходу — ніхто з місцевих не піддавався ні на вмовляння, ані на погрози, при цьому деякі навіть відверто кивали на недобре місце. Тож директором інтернату врешті погодився стати такий собі Малафєй — обсипаний ластовинням і прищами, відверто миршавий тип років тридцяти, випускник фізкультурного технікуму родом звідкись із братнього Нечорнозем’я, стрибун невдаха, що свого часу посів чи не сімдесят дев’яте місце на обласній спартакіаді, а відтоді перебивався пісними заробітками вчителя фізичного виховання по восьмирічках, животіючи самотньо, нехлюйно і загалом непомітно, хоча вряди годи з получки дико напиваючись. “А нам татарам адін хрєн”, — сказав Малафєй, приймаючи під свою оруду далекий інтернат у горах. “Добре, що хоч коло нас москалем не смердітиме”, — подумав на це завідувач відділу, гидливо тиснучи Малафєєву спітнілу руку.

А проте опинившись на безпечній відстані і — головне — висоті від настопизділого фізруцького існування, відчувши, крім того, повноту і фактичну необмеженість своєї влади бодай над підлітками, новопризначений директор інтернату приголомшливо швидко перестрибнув у своє чергове втілення. За місяць другий безвилазно ситого й теплого правління підхмарною карликовою державкою з нього раз і назавжди вивітрилася колишня недорікувата сором’язливість, його долоні перестали пітніти, а вуха наливатися червінню; що стосується відверто курячого носа, то він, звісно, орлиним не зробився, але все таки набув якогось багатозначного лоску. Усі ці метаморфози можна було б тільки вітати, якби вони не супроводжувалися найбурхливішим вивільненням усього, що впродовж років невдоволено залягало в цього чоловічка на самому споді майже без надії коли небудь повихлюпуватися. І так настала Малафєєва година.

Передусім він урешті дорвався до жіночих статевих органів. За лічені тижні перемотлошивши кількох нещасних і безборонних учительок (українська мова, географія та історія середніх віків), ніби навмисне засланих йому на поталу, він перекинувся було на майже шістдесятилітню пропахлу комбіжирами глухоніму кухарку, але врешті порушив і останню межу законності, змушуючи до заборонених фізичних занять деяких учениць. Поводячись аґресивно й нахраписто, він усвідомив, що найкращими методами керівництва є диктаторські, тому тримав усі свої жертви в цілковитій прибитості та покорі, досягаючи мети за допомогою щипків, кулаків і невідь з якої зони привезених наручників, частіше за все на килимі власного кабінету, хоч іноді й посеред класів, на матах тренувального залу чи в підземних закамарках душової.

Крім того, завдяки новій посаді в нього з’явилася можливість пиячити по справжньому безпробудно, не обмежуючись лише днями получки. Для цього він використовував переважно учнів хлоп’ячої статі, вигадавши щось наче норматив на довгу дистанцію до забігайлівки на 13 й кілометр і назад, бєг по очєнь сільно пєрєсєчьонной мєстності, врємя пашло! — і нікому з вихованців не рекомендувалося приходити з пузирьом пізніше, як за дві години тридцять чотири хвилини та шістнадцять і сімдесят сім сотих секунди. З часом він вигадав для них ще одну, значно довшу, напівмарафонську вправу — до крамниці на залізничній станції, куди часом завозились популярні одеколони (”Шипр”? може, “Хвойный”? О ці пахощі дитинства!). Бо місцевої самогонки Малафєй чомусь терпіти не міг.

В усьому іншому йому велося добре і як член капеерес він навіть іноді, трохи відлежавшися, відмокнувши і привівши себе до сякої такої кондиції, сам спускався в долину на збори первинного осередку.

Його панування над інтернатом і світом тривало б ще не один рік, якби не нова учениця, посеред навчального року переведена з іншого району зважаючи на непогані успіхи в гірських лижах. Дівчина виявилася занадто традиційного виховання, за якийсь рік мала виходити заміж і, що називається, берегла себе, тож упродовж кількох тижнів примудрялася вислизати з під дедалі більш оскаженілих Малафєєвих атак і погроз (матку вирву, сука пазорная!), але врешті, пізнього вечора, вже після адбою відчергувавши на кухні й перемивши півсотні брудних тарілок з під манної каші, затиснута в безнадійно глухому куті коло виходу з їдальні (розчепірені вкриті ластовинням клешні, клацання вимикача, тяжка одеколонно утробна суміш), вона таки піддалася, в останню мить виблагавши пошепки єдину ласку, отже, згідно з народною формальністю, лишилася цнотливицею.

Наступного ранку вона втекла, пропала, розчинилася в туманах і вітрах, насправді ж за п’ять днів і ночей виникла у своєму районі (цілком окрема історія з попутками, приміськими потягами й переповненим п’яними лісорубами останнім автобусом) — тепер нам залишається уявити собі ці її свідчення, розмазані покусаними губами сльози, медичні обстеження, синці на сідницях, мазок з ануса, зняття побоїв, скрегіт зубовний, телефонограми, закриті збори освітян та правоохоронців, прийняття виконавчою владою нелегкого рішення.

Усе, як і першого разу, закінчується вкрай погано: пізньої ночі, під снігову заметіль, у приміщення школи олімпійського резерву вривається цілий десант (як їх туди закинули — гелікоптером?) — насправді ж троє четверо дебелих дядьків, і вони йдуть коридорами, кабінетами, класами, але ніде його не знаходять, хоч урешті хтось із дітей боязливо вказує на підвал, якась заревана й напіводягнена сикса вистрибує з душової, потоки гарячої води летять на цементну підлогу, він забарикадовується зсередини шафою, вони дають йому десять хвилин на одягання (і без фокусів там, герой!), але оскільки він не виходить з повинною й через двадцять хвилин, то починається штурм. На двадцять другій хвилині вони вриваються досередини і, продираючись крізь найщільнішу пару та давлячи ногами спустошені одеколонні флакони, насамкінець знаходять його в останній з кабін, де вже цілком червоно. Надбитий флакон саме придався для успішного розтинання вен на обидвох руках і б’юсь об заклад, що заключною його фразою було почуте в улюбленому з дитинства кінофільмі “врьош — нє вазьмьош”…

Тут фактично кінець другої передісторії, бо про те, що гірськолижний інтернат з так і недобудованим трампліном неподалік було невдовзі ліквідовано, розповідати зайво. Найдосвідченіші з нас пам’ятають, як ще того самого сезону керівництво країни зробило різкий поворот від гірських лижів до веслування на байдарках і каное.

А відтак — знову запустіння, нищення і розтягання на всі можливі боки всього, що хоч якось до чогось надавалося.

Відносно ж третьої — і незакінченої поки що — передісторії, то для її початку мусила минути ще одна чверть століття, але минути не просто так. Ця третя частина не змогла б ніколи розпочатись, якби не цілий ланцюг фантастичних катаклізмів, унаслідок яких в далекому від полонини Дзиндзул місті Берліні впала Стіна, східноєвропейська географічна мапа зазнала досить радикальних змін як у кольорах, так і подекуди в контурах, натомість у молодій державі Україні з’явився новий тип людей, тобто виникла вузька, ніби вушко голки, можливість вельми швидкого і беззастережного збагачення. Отже, як тільки перевалило десь за середину дев’яностих, усе знову закрутилося: договори, сертифікати, гіпотека, цінні папери, акції, кілька ефемерних банків, трастів і голдинґів, а потім нікому не знаний громадянин Варцабич И. И. зненацька хапонув усе за безцінь, та й, зрештою, кому про те йшлося? І добре, що такий знайшовся, і чудово, що хапонув, бо куди поділись би мої герої тієї ночі?…

Тож усього за якісь два три місяці відому споруду було знову піднято разом з вежею та лоджіями на всіх трьох поверхах: фінська металочерепиця, німецький гіпсокартон, облицювальна плитка з Іспанії, паркет з Італії, сантехніка з Еміратів, ні, перепрошую, паркет з Еміратів, а сантехніка з Бельгії, ну і, звичайно, ексклюзивні опалювальні котли, мідні труби, вода, вогонь, ламінат, вікна металопластик і мансардні вікна по триста баксів за штуку — усе це разом було названо пансіонатом “Корчма “На Місяці” — саме так, з асиметричними лапками посередині, це писалося.

Як бачите, зовсім коротка ця третя передісторія, проте ще незакінчена.

Тим часом настав ранок і варто розбудити Цумбруннена. Він буде нам потрібен для того, щоб оглянути будинок ізсередини, поки всі інші сплять. Слід сподіватися, що його короткозоре око професійно уважніше від багатьох інших присутніх тут очей. Тому варто розбудити саме його. Але як?

Карл—Йозеф Цумбруннен прокинувся від того, що за стіною хтось із кимось недвозначно і голосно як би це сказати? — кохався. При цьому жіночий голос досягав таких пронизливо високих частот звукової ієрархії, що годі було й уявити собі всю невичерпність пристрасті, часом до нього приєднувався ще один — так само доведений до шалу.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций