Ячейкін Юрій Дмитрович Важке життя і небезпечні пригоди Павла Валеріановича Хвалимона — C. 4

Розміщено Шкільні твори в 1 ноября 2015


Сталася звичайнісінька річ. Хтось недбало уклав кришку на каналізаційний люк, саме на якому й зупинився був Павлусь. А коли він тупнув ногою, кришка стала сторчака — і хлопець провалився в утворену діру під землю.

Ну, хто ж після цього повірить, що це було якесь чаклунство? Можливо, хтось інший і повірив би, а тільки не Павлусь. Х-ха, та на його місці кожен би провалився! Яке ж це чаклунство? Х-ха і ще, ха-ха!

Прикро тільки, що, коли Павлусь видерся з каналізаційної шахти нагору, зловредний Васько радісно заволав:

— Так тобі і треба, брехло!

От халепа. Це ж завтра вся школа знатиме про цю ганебну для Павлуся пригоду. Сором!

А може, тут все-таки не обійшлося без чаклунства? Чому він зупинився саме на каналізаційній кришці, а не на крок од неї, як Васько та Оленка? Чому він, ніби заворожений, не глянув собі під ноги?

Так, що не кажіть, а було над чим помізкувати. А коли й справді… Це ж слова нікому не можна буде мовити! Ні, це діло ще потребує перевірки — так воно чи не так. От тільки клястися слід більш обачливо. Треба придумати таку клятву, яка б нізащо не здійснилася. Ну, зачекайте, буде ще нагода.

І що ви думаєте?

Нагода не забарилася!

Сталося це у неділю. Васько, Оленка та Павлусь пішли в кіно подивитися відчайдушні і небезпечні пригоди невловимих. Обидві серії зараз. Узяли квитки, а грошей лишилося ще й на морозиво. От вони стали в затінку під деревами і ласували собі найдорожчим, «Ленінградським», по 28 копійок за штуку.

Але якби Павлусь наперед знав, що з ним того дня трапиться, він би нізащо не пішов у кіно, а цілісінький день просидів би перед телевізором. Таж хіба наперед щось знаєш?

Зрозуміло, винним у всьому був Васько з його осоружною звичкою хвалитися. Він взагалі усе в житті робить лише для того, щоб було чим похвалитися. Вранці (щоранку!) він робить гімнастику, щоб бути сильнішим і спритнішим від усіх. Вчиться на «відмінно» (зубрило нещасний!), щоб бути розумнішим і мудрішим від усіх. І навіть кожного дня (двічі на день!) миється, щоб бути чистішим і охайнішим від усіх. Просто-таки ненормальна людина!

Через цього закоренілого хвалька Павлусь одного разу мало не втопився. Це трапилося тоді, коли Васько нахабно похвалявся, що може стрибнути у довжину найдалі від усіх у класі. Звісно, ніхто йому не повірив на слово, то й почали стрибати. І Васько таки спромігся стрибнути далі від усіх. Та ще й похвалився:

— Інакше й бути не могло, бо я багато тренуюся, а ви ні.

Стерпіти це було несила.

— Х-ха! — сказав тоді Павлусь. — Тренуватися — це не штука, це кожен уміє. Якби ти стрибнув найдалі без тренувань, ото було б диво! От я, коли захочу, можу просидіти під водою найдовше від усіх без різних там тренувань.

— А я ще довше! — сказав цей язикатий стрибунець.

Павлусь негайно обурився.

— Ану, пішли! — рішуче запропонував він.

— Ану, пішли! — не менш рішуче погодився Васько.

І пішли! Та ще запросили свідків, щоб усі бачили, як Павлусь своєю незаперечною перемогою осоромить цього знахабнілого базіку.

На березі Дніпра роздяглися, взяли у руки по каменюці, щоб не винесло тіло передчасно на поверхню, і за командою головного арбітра змагань одночасно (секунда в секунду) шубовснули сторчака у воду. Тільки виляски пішли, і кола побігли. А під водою, на дні річковому, Павлусь і Васько, тримаючись за свої кам’яні грузила, вирячилися один на одного, аби вчасно побачити, хто перший не витримає, а тоді спокійно виринути на поверхню законним і гордим звитяжцем. Та ще недбало докинути:

— Я б іще просидів, але він скаламутив воду…

Давно відомо, що під водою дихати нема чим. Людина — не риба. Цю істину Павлусь надто швидко усвідомив. Навіть занадто швидко, бо Васько ще не виявляв і найменшого бажання спливати до такого чудового повітря. От же ж капосний і впертий! У Павлуся почало аж роздирати горлянку і груди, а в очах попливли кольорові плями. Нараз він невідомо як сьорбнув носом води і закашлявся. У воді! В голові у нього замакітрилося, очі полізли на лоба, аж кольорові плями потьмарилися. Хотів було на поверхню рвонути, а руки як заціпило. Холодний жах огорнув його, хоч Павлусь ніколи потім про це й словом не прохопився. Так само, як і Васько.

Хтозна, чим би завершилися ці небезпечні змагання, якби хлопців не помітив один невідомий рибалка ще тоді, коли вони з каменюками кинулися у воду. Він одразу ж почав до них веслувати, а коли прибув на місце, негайно ж викорчував довгим веслом з дніпрового дна обох скоцюрблених «спортсменів».

Тільки-но вони віддихалися, як рибалка скрушно мовив:

— Ех, шкода, що ваші батьки про це не дізнаються. Ой, жаль… Ніхто ж вас, йолопів, навіть не відшмагає!

І від цих слів він так щиро зажурився, до того йому зробилося прикро, що в цілковитій безнадії він спересердя вцілив по два лунких ляпаси і Павлусеві, і Васькові (обом по два, аби жодного не принизити неувагою). Це справило таке величезне враження, що аж свідки на чолі з головним арбітром панічно повтікали.

А рибалка ще довго і у непідробній тузі бідкався та жалібно квилив:

— Вельми шкодую, що ви не мої сини. Ой, жаль… Тиждень, а то й два не змогли б на стілець сісти! У мене б знайшовся на вас добрячий пасок! Ти диви, яке горе…

А сумувати він таки мав підстави, бо паска у нього на штанях не було, а тільки вузенькі підтяжки.

Отак і закінчилися підводні змагання — внічию: обом дісталося однаково.

Цього разу також в усьому винен був Васько. Хто ж, як не він, почав хвалитися червневими мандрами, на які під час своєї відпустки взяли його батьки?

— А мандри були — во!

Спочатку на Бориспільському аеродромі вони сіли на повітряний лайнер Ту-134, який ішов рейсом Київ — Тбілісі, і полетіли вище від найвищих хмар. А про гори — і мови нема, бо висота польоту сягала аж 12 000 метрів над рівнем моря.

А тоді пересіли на туристський автобус і поїхали на Чорноморське узбережжя Військово-Сухумською дорогою. З одного боку — височезні гори. Як подивишся угору, аж наморочиться у голові. З другого боку — глибочезні урвища, де гуркотливо піняться гірські річки. Як глянеш униз, аж у животі холоне і ноги мліють.

А потім, у Хості, купалися в Чорному морі і ходили до тисо-самшитового гаю, єдиного на земній кулі гаю, який зберігся ще з прадавніх доісторичних часів, коли по землі ще сунули льодовики. Тоді, у сиву минувшину, в його вогких таємничих сутінках товклися бронтозаври, шугали хижі птеродактилі та архіоптерикси, а от нині гуляють туристи та екскурсанти, дивуються і фотографуються на згадку.

А потім крізь хащі з рюкзаками за плечима піднімалися високо у гори, аж до Навалішенської печери, колишнього помешкання первісних людей, що зависло над неприступним урвищем. Як сказав тато, печера й досі уся пошкрябана письменами дикунів. Але що найдивніше, Васько легко читав їх. А хто б не прочитав, наприклад, таке: «Оля і Толя були тут».

А потім поїхали по всенькому узбережжю аж до Сухумі, де цілісінький день присвятили відвідинам єдиного у світі мавпячого звіринця. Мавпи стрибали, дражнилися, шукали одна в одної бліх і гойдалися на хвостах. За один день Васько побачив стільки мавп, скільки нізащо не побачив би за все своє життя!

А потім пароплавом, у якому є все — кіно, їдальня, басейн, читальня, — вони пливли по Чорному морю аж до Одеси. А з Одеси блакитним потягом — експресом «Чорноморець» — повернулися у Київ. Подорожували усяким транспортом — літаком, автобусом, пароплавом і поїздом! Ото була мандрівочка — не кожному щастить!

Ось про що розповів Васько, стоячи у затінку під каштанами. Безперечно, усе це було надзвичайно цікаво. Що не кажіть, а Васькові можна було тільки позаздрити. Та Павлусеві було добре відомо, що заздрість — негарна риса в характері людини. До того ж було б чого заздрити! Теж мені — герой! Ха-ха!. Якби його, Павлуся, батьки взяли з собою у відпустку, він би ще й не таке розповів!

А так що ж виходить? Виходить, що Васько герой, а Павлусь не герой, бо їздив з хутірськими хлопцями лише на екскурсію до Херсона і йому навіть на думку не спадало, що в когось мандри будуть цікавіші.

Ще б пак!

Хіба не цікаво, що тими ж шляхами, якими їхав Павлусь автобусом, колись посувалися наші далекі і хоробрі предки — скіфи та сармати? А запорожці? Хіба ж не цією дорогою вони ходили мститися туркам і татарам? Хіба ж не цікаво, що перший камінь херсонської фортеці заклав дядько матері Олександра Сергійовича Пушкіна генерал-поручик Ганнібал? Під час героїчних звитяг під Кінбурном тут, у стінах Ганнібалової фортеці, містилася штаб-квартира самого непереможного Суворова! І де ж, як не в Херсоні, знаменитий адмірал Ушаков, теж ніким і ніколи не переможений, збудував перший в Росії Чорноморський флот?

Ого! Павлусь міг би похвалитися, як фотографувався з хлопцями на руїнах фортеці, з котрої колись грізно дивилися аж шістсот гармат! Як потім вони фотографувалися біля пам’ятника Ушакову і поряд із самим Суворовим.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций