Загребельний Павло Архипович Дума про невмирущого — C. 16

Розміщено Шкільні твори в 31 октября 2015



Всi ви росiйськi офiцери, Я — офiцер нiмецький. Я хочу перевiрити, чи е серед вас розумнi люди. Я ставлю п’ять запитань. Хто вiдповiдає на них, той одержує двадцять пачок сигарет. Хто береться вiдповiсти й не зможе цього зробити, одержує двадцять дiб карцера. Бо вiн зганьбить усiх своїх товаришiв, а за ганьбу завжди треба карати. Ну!

І майор засмiявся.

Йому пiхто не вiдповiв. Умови, якi вiн ставив, були безглуздими. Але разом з тим не вiдгукнутися на божевiльну пропозицiю цього франта значило мовчки розписатися у своєму безсиллi.

“Що б сказав учитель Задорожний, побачивши, що вiн, Коваленко, злякався, вiдступив, не прийняв виклику? “Ворога треба бити не самою лиш зброєю, але й розумом!” — так сказав би Сергiй Олексiйович. Коваленко злiз з свого лiжка i вийшов на середину барака.

— Я зможу вiдповiсти.

— Ти? — здивувався майор.

— Так. Я зможу вiдповiсти i на своїй мовi й по-нiмецьки. Менi однаково.

— Ти просто зухвалий хлопчисько,— сказав майор i одвернувся.

— Очевидно, гер майор злякався? — насмiшкувато промовив Андрiй.

— Ну, гаразд,— повернувся до нього майор.— Я ставлю запитання. Вiдповiдати швидко, коротко, без роздумувань.

— Згода,— кивнув Андрiй.

Весь барак завмер. Що собi думає отой божевiльний хлопець? Адже майор не подарує йому цього зухвальства. Двадцять дiб карцера — це певна смерть. Навiщо ж так рискувати життям тому, хто не вмер у цьому “лазаретi”, тому, хто ще може дiждатися кiнця вiйни!

А Коваленко стояв проти майора, як стояв колись з маленькою гарматкою проти танкiв. Зараз почнеться дуель. Танки будуть бити по ньому, вiн буде бити по танках. Хто кого? Або — ти, або — тебе. Середини немає. Залiзна логiка бою.

І дуель почалася. Запитання й вiдповiдi летiли, як снаряди. Майор бив Андрiя запитаннями, Андрiй бив його вiдповiдями.

— Яке найбiльше число можна написати з допомогою двох цифр?

— Дев’ять у дев’ятiй степенi.

— Яке море не має берегiв?

— Саргасове.

— Де всi дверi й вiкна будинку будуть виходити на пiвдень?

— На Пiвнiчному полюсi.

— Хто написав “Едду”?

— Стурлусон.

— Де поховане серце Кутузова?

— В Хольбау.

— Звiдки ти все це знаєш?

— Це вже шосте запитання.

— А чорт! — вилаявся майор. — Я нiколи не думав, що серед вас є такi люди. Ти зараз одержиш свої сигарети.

Майор не витримав дуелi. Вiн був розбитий. Андрiй перемiг. Переможцевi вручили двадцять пачок сигарет, по двадцять штук в кожнiй пачцi. Щоправда, сигарети були наполовину перепрiлi, але все одно для барака — це було неймовiрне багатство. Андрiй ходив помiж ящиками й роздавав сигарети. Собi вiн не залишив жодної. І тодi до нього пiдiйшов один з полковникових друзiв i тихо сказав:

— Зайди, до Миколи Петровича. Вiн хоче тебе бачити.

Андрiй мало не бiгцем подався до кiмнатки полковника. Мартиненко сидiв на стiльчику i, тримаючи у витягнутих руках кiлька тоненьких соломинок, сплiтав з них якусь золотисту гадючку. В його кiмнатi пахло соломою, як пахло колись од Андрiєвого батька.

— Прибув по вашому виклику, — сказав Коваленко.

— Ого, ти ще не забув армiї, — усмiхнувся полковник. Голос у нього був тихий, але владний, i вже з самого голосу можна було довiдатися, що перед тобою — дуже розумна людина.

— Я чув, що ти роздав усi сигарети? — продовжуючи плести, сказав полковник.

— Роздав, — ствердив Андрiй.

— Навiщо?

— А навiщо вони менi? Я ж некурящий.

— Ти мiг би за них вимiняти хлiба, баланди, маргарину.

— Навiщо?

— Щоб хоч трохи змiцнити себе. Ти, мабуть, дуже худий?

— Худий, Сорок сiм кiлограм важу, а було вiсiмдесят чотири.

— І рана в тебе тяжка. Вона вже загоїлася. Це тому, що ти ще молодий. Отож треба берегти себе.

— Для чого?

— Дивне запитання, — усмiхнувся Мартиненко i, помовчавши деякий час, без зв’язку з попереднiм спитав:

— Ти з соломи вмiєш що-небудь плести?

— Брилi,— вiдповiв Андрiй.— А то ще тато мене вчив матки в’язати. Ми зимою на нiч матками вiкна затуляли. Щоб було теплiше.

— Ти з України?

— З України.

— І я теж. Виходить, земляки, а й досi не були знайомими. Це погано.

— Менi незручно було з вами знайомитися.

— Чому ж незручно? Хiба я баришня якась, чи що?.

— Та нi. Просто.

— Ну, так я от хочу з тобою познайомитися, товаришу Коваленко,— сказав полковник,— Що ти думаєш далi робити о полонi?

— А що ж тут робити? — розгубився Андрiй.— Ждати смертi — от i все.

— Ждати смертi й курка вмiє.

— А що ж iще?

— Хочеш, я навчу тебе робити красивi речi з соломи? Будеш моїм помiчником. А то моїх двох помiчникiв забирають у робочу команду, а роботи багато, сам не вправлюсь.

— Роботу я люблю,— нерiшуче промовив Андрiй,— але навiщо вона тут?

— Як то навiщо? — глянув на нього полковник своїми темними окулярами.— Щоб добути хоч трохи хлiба.

— А навiщо хлiб?

— Ти знов за своє. Хлiб нам потрiбний для того, щоб жити. Зрозумiв?

— А може, нам лiпше вмерти? Ми ж не виконали свого обов’язку перед Батькiвщиною, потрапили в полон, кому ж ми тепер потрiбнi?

— Еге,— свиснув полковник,— та ти що ж, добровiльно здався в полон?

— Нi

— Бився?

— Бився.

— До останнього?

— До останнього.

— Пораненим потрапив до рук фашистiв?

— Пораненим. Вмирав уже.

— То чому ж тепер говориш дурницi?

— Я думав.

— Бери отам пiд лiжком стiльчик, сiдай бiля мене й дивись, як треба плести джути. А думати будеш потiм.

Андрiй просидiв у полковника до вечора. Увечерi Миколi Петровичу солдат принiс буханець хлiба, i полковник одрiзав половину Андрiєвi.

— На, їж,— сказав вiн.— Знайди в мене на пiдвiконнi сiль, посип хлiб i їж. Треба тобi поправитися. Хлiб з сiллю — дуже корисна рiч, i смачна.

— Моя мама колись пекли хлiб з калиною, — замрiяно промовив Андрiй. — Нiчого смачнiшого опiсля я вже не їв.

— Хлiб з калиною будемо їсти вже, коли повернемося додому,— зiтхнув полковник,

Вiн розрiзав другу половину хлiба на невеличкi шматочки й однiс у барак опухлим.

— А ви ж як? — спитав його Андрiй, не наважуючись доторкнутися до хлiба.

— Про мене не турбуйся. Я не голодний. Їж.

Хлiб був солодкий, як паска. Андрiй напхав повен рот i вiдчував, як молода сила розливається по всьому тiлу разом з оцими ковтками. Вiн наївся вперше за час перебування в полонi. І тiльки тепер зрозумiв, як йому хочеться жити.

Так тривало кiлька днiв. Полковник годував Андрiя, вчив його робити з соломи коробочки, розповiдав про своє дитинство, яке вiн провiв десь у таврiйських степах, розпитував хлопця про його дiм, про службу в армiї. І весь

Час намагався розвiяти сумнi Андрiєвi думки.

— Ти чув що-небудь про Клаузевiца? — — спитав вiл Андрiя.

— Трохи чув. Це був нiмецький вiйськовий теоретик. Ленiн приводить у своїх працях його визначення вiйни, як продовження полiтики iншими засобами.

— А про шиття Клаузевiца тобi що-небудь вiдомо?

— Нi.

— Так от, Клаузевiц воював на боцi руської армiї проти Наполеона. Вiн самовiльно кинув службу в себе на батькiвщинi й попросився до росiйської армiї. Крiм того, вiн був у полонi в французiв. І в цей час сказав: “Не вiдчаюйтесь у власнiй долi — це означає: поважайте самих себе”.

— Як же я можу поважати себе, коли я в полонi?

— Ясна рiч, для поваги потрiбнi пiдстави. Але це зовсiм не означає, що всi пiдстави зникли, щойно ти попав у полон. А що ж ти мiг удiяти? Що могли вдiяти ще тисячi iнших, яких захопили непритомними, пораненими, вмираючими або ж завдяки якiй-небудь пiдступностi? Ми ж не самураї, якi розпорюють собi животи. Ми радянськi воїни. Ми мусимо вистояти й тут. Хто сказав, що воїн без зброї — не воїн? В цiй вiйнi переможе тiльки той, хто зможе боротися i зi зброєю i без зброї. У нас є сила духу, якої немає бiльше нi в кого.

— Що ж можна зробити самою силою духу? — не розумiв Андрiй.

— Все! — твердо сказав полковник.— Мозок людини — знаряддя набагато сильнiше, нiж пазури лева. Нам зараз потрiбнi розумнi, дуже розумнi люди. Ти думаєш, чому я покликав тебе пiсля того змагання з майором? Я побачив, що ти надзвичайно смiливий хлопець i надзвичайно розумний. Ти комунiст?

— Комсомолець.

— Однаково. Ти повинен пам’ятати, що головне завдання — зберегти наших товаришiв. Наполеон вважав, що життя однiєї людини нiчого не варте. Вiн посилав на смерть сотнi тисяч солдат. Всi знають, чим те закiнчилося. Життя людини — найбiльша цiннiсть на свiтi. Лише та держава буде непереможною, яка об’явить вiйну за кожну людську особу. Наша Радянська держава оголосила цю вiйну i тут, в полонi.

— Яка ж тут держава? — не зрозумiв Андрiй.

— Ти, мабуть, хотiв, щоб до тебе приїхав представник Ради Народних Комiсарiв? — усмiхнувся полковник.— Чи, може, тобi хотiлося, щоб полон планувався десь у Москвi, як плануються наступальнi операцiї на фронтi i дiї партизанських загонiв у тилу? Полон — це випадковiсть, це нещаснi випадки. І раз уже нам судилося стати жертвами цього нещасного випадку, то ми повиннi зробити все вiд нас залежне, щоб i нашi товаришi, i нашi вороги вiдчули тут руку Радянської Батькiвщини, Радянської держави.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций