Патрік Зюскінд Парфуми — C. 6

Розміщено Шкільні твори в 30 сентября 2015



Мадам змушена була продати свій будинок за сміховинно мізерну суму, бо, крім неї, раптом з’явилися ще тисячі людей, які теж мусили продавати своє житло. І знову їй заплатили цими безглуздими папірцями, які через два роки знову стали нічого не вартими, і в 1797 році - вже наближалося її дев’яностоліття - вона втратила все своє майно, нажите старанною мирською працею,

І мешкала тепер у крихітній умебльованій комірчині на вулиці де Кокіль. І аж із десяти - чи двадцятирічним запізненням прийшла смерть у вигляді затяжної онкологічної хвороби, яка почалася в мадам у горлі, забравши апетит, а потім і голос, отож коли її відвозили до Отель Дью, вона не могла вимовити жодного слова протесту. Там її занесли до тієї самої наповненої сотнями смертельно хворих людей зали, в якій помирав її чоловік, поклали на одне із загальних ліжок до п’яти інших старих і зовсім чужих їй бабів, які лежали щільно, тіло до тіла, одна побіля одної, і залишили на три тижні помирати - прилюдно, на очах у всіх. Потім її зашили в мішок, о четвертій ранку кинули разом із п’ятдесятьма іншими трупами на воза, який під тоненьке дзеленькання дзвіночка повіз усе це до нещодавно закладеного цвинтаря де Кля-мар, за милю від міста, й зоставив там на вічний спокій у загальній ямі під товстим шаром негашеного вапна. Це сталося в 1799 році. І слава Богу, що мадам Гайяр нічого не здогадувалася про долю, яка ще на неї чекала, коли того дня 1747 року вона поверталася додому, залишивши малого Гренуя і нашу розповідь. А то вона втратила б віру у справедливість, а разом з нею і в єдиний зрозумілий їй сенс життя.

Щойно побачивши мосьє Ґрімаля, ні, щойно вдихнувши його запах, Гренуй уже знав, що цей чоловік за найменший непослух заб’є його на смерть. Його

Життя важило рівно стільки, скільки важила робота, яку він міг виконувати, воно вимірювалося тепер лише користю, яку в. ньому, Гренуєві, вбачав Грімаль. Так він і схилився, не роблячи жодної спроби випростатись. День у день нагромаджував він у собі всю енергію своєї впертості та непокори, використовуючи її тільки для того, щоб, як кліщ, перечекати льодовиковий період, що неминуче мав настати. Хлопець був зразком покірливості, невибагливості й працьовитості, прислухався до кожного слова, залюбки з’їдав усе, що давали. Вечорами він сумирно дозволяв замикати себе у прибудованій до майстерні комірці, де зберігалися знаряддя та висіли засолені невичинені шкури. Тут, на утрамбованій голій долівці він і спав. Щодня він працював, поки було видно, взимку - вісім, улітку - чотирнадцять, п’ятнадцять, шістнадцять годин: здирав шкури, що тхнули падлиною, вимочував їх, очищав від шерсті, вибілював, викислював, розминав, протравлював, а також колов дрова, готував кору берези та тису, йшов у наповнені їдким чадом чинбарні, нашаровував шкури і кору одна на одну так, як наказували помічники, розтрушував якусь гірку речовину, накривав жахливе багаття тисовими гілками та землею. Згодом він мусив його знову розкопувати й діставати муміфіковані шкіряні трупи з їхньої могили. Якщо Гренуй не викопував або не закопував шкури, то носив воду. Місяцями носив він воду з річки, щоразу по двоє відер, сотні відер на день, бо ремесло вимагало страшенно багато води для миття, вимочування, ошпарювання та фарбування. Від постійного

Носіння води на його тілі місяцями не було сухої нитки, вечорами одяг стікав, шкіра була холодна, м’яка й набрякла.

Через рік такого скоріше звірячого, ніж людського, існування він захворів на сибірську виразку, страшну хворобу чинбарів, яка звичайно призводить до смерті. Грімаль його вже списав і навіть шукав заміну, між іншим, не без жалю, бо такого скромного й працьовитого хлопця, як Гренуй, він ще ніколи не мав. Та, незважаючи на всі очікування, Гренуй переніс цю хворобу. Тільки за вухами, на шиї та на щоках у нього залишилися рубці від великих чорних карбункулів, які спотворювали його, роблячи ще гидкішим, ніж він був. Зате у нього з’явилася безцінна перевага - імунітет проти сибірської виразки, так що відтепер він міг навіть подряпаними й закривавленими руками здирати найгірші шкури, не боячись заразитися вдруге. Цим Гренуй відрізнявся не лише від учнів та підмайстрів, а й від своїх потенційних наступників. І, оскільки його не так легко було замінити, зросла ціна його праці, аз нею й ціна його життя. Тепер йому вже не треба було спати на голій долівці, в повітці йому дозволили змайструвати дерев’яне лігво, натрусили на нього соломи і навіть виділили ковдру. На ніч його більше не замикали, їжу давали кращу. Грімаль тримав його тепер не просто як тварину, а як корисну домашню тварину.

Коли Гренуєві виповнилося дванадцять років, Грімаль зробив йому півнеділі вихідною, а коли минув тринадцятий, він міг навіть посеред тижня ввечері

Після роботи виходити кудись на годину погуляти. Гренуй переміг, бо він жив і мав трохи свободи, а цього було досить, щоб жити далі. Перезимівля минула. Кліщ Гренуй заворушився. Він відчув вранішнє повітря. Його опанувала жага полювання. Найбільше у світі царство запахів було до його послуг: місто Париж.

Це було, наче в країні з молочними річками й киселевими берегами. Тільки сусідні квартали Сен-Жак де ля Бушері та Сент-Есташ були країною з молочними річками й киселевими берегами. У провулках з боку вулиць Сен-Дені й Сен-Мартен люди жили так тісно одне біля одного, будинки так тулилися один до одного - п’ять, шість поверхів догори, що не видно було неба, а повітря внизу стояло таке, як у вогких канавах, і було насичене запахами. Там перемішувалися запахи людей і тварин, випари їжі й хвороб, води і каміння, попелу й шкіри, мила і свіжовипеченого хліба, і яєць, варених в оцті, вермішелі й вичищеної до блиску латуні, шалфею й пива, сліз, жиру і вологої та сухої соломи. Тисячі запахів утворювали невидиму кашу, яка наповнювала щілини провулків, розливалась часом над дахами, але внизу, ближче до землі, ніколи. Люди, котрі там жили, не відчували нюхом у тій каші нічого особливого - адже вона від них і походила, просочувала їх постійно, була

Повітрям, яким вони дихали й завдяки якому жили, була для них наче теплий зручний одяг, який, коли його довго носиш, нічим тобі не пахне і який навіть не відчуваєш на тілі. Та Гренуй принюхувався до всього, ніби вперше в житті. І відчував не лише сукупність цього запашного багатства, а й розщіплював його анатомічне на найменші, найвіддаленіші частки й часточки. Його тонкий нюх розплутував клубок випарів та смороду на окремі ниточки головних запахів доти, доки вони вже не розкладалися. Це давало йому невимовну насолоду - розплутувати й намотувати ці ниточки.

Часто він стояв, прихилившись до стіни якогось будинку чи забившись у темний куток, із заплющеними очима, напіврозтуленим ротом та роздутими ніздрями, тихо, мов хижа риба у великих, темних, повільних водах. І коли нарешті повів повітря підкидав йому кінець ниточки якогось запаху, він хапав його, більше не випускаючи, і, крім цього запаху, не відчував уже нічого, тримав його міцно, втягував глибоко в себе і зберігав там назавжди. Це міг бути давно відомий запах або його варіант, але так само міг бути й зовсім новий, такий, що його навряд чи порівняєш із тим, що траплявся доти: запах випрасуваного шовку, запах квенделівського чаю, клаптика вишитої сріблом парчі, корку від пляшки з рідкісним вином, панцира черепахи. Саме такі, ще, невідомі йому запахи цікавили Гренуя, на них він полював із пристрастю й терпінням рибалки, колекціонуючи їх у собі.

Нанюхавшись досита густої каші провулків, хлопець шукав просторішого місця, де запахи були рідкіші, і, змішуючись із вітром, розливалися майже як парфуми: наприклад, ринковий майдан, у запахах якого ще й увечері жив день, невидимо, але так явно, ніби там у натовпі й далі копошилися торговці, стояли повні кошики овочів та яєць, діжки з вином та оцтом, мішки з прянощами, картоплею й борошном, ящики з цвяхами та гвинтиками, різницькі столи, прилавки з тканинами, посудом, підошвами й сотнями інших речей, що продавалися там удень… Вся ця метушня до найменших деталей була присутня в повітрі, яке по собі лишала. Гренуй бачив, якщо так можна сказати, увесь ярмарок нюхом, і нюхом він відчував його краще, ніж будь-хто бачив очима, бо він сприймав його опісля, а тому вищим, шляхетнішим чином: як есенцію, як дух чогось реального, не знищеного звичайними ознаками сьогодення, ніби там усе ще стояв гармидер, огидний натовп живих людей.

Або ж він ішов туди, де колись відтяли голову його матері, - на майдан де Грев, що величезним язиком облизував річку. Тут стояли витягнені на берег чи припнуті до стовпів судна, що пахли вугіллям, зерном, сіном та вологими росами.

Аз заходу цією єдиною просікою, якою річка розтинала місто, линула широченна хвиля вітру, несучи запахи ген із-поза міста - із лук, що біля Нейї, з лісів поблизу Сен-Жермена та Версаля, з таких віддалених міст як Руан чи Каен, а часом навіть і з моря.

Море пахло так, як пахнуть напнуті вітрила, що ловлять воду, сіль та холодне сонце. Море пахло просто, та водночас велично й особливо, тож Гренуй зволікав розщеплював цей запах на рибний, соляний, водяний, на запах морських водоростей, свіжості тощо.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций