Нечуй-Левицький Іван Семенович Навіжена — C. 5

Розміщено Шкільні твори в 30 сентября 2015



Вона любить сидіти в гостинній край вікна в кріслі та ловити очима ґави у небі,— сказала Христина.

— Може, й ваша правда,— обізвався Ломицький.

— Не «може, правда», а зовсім-таки щира правда!— гукнула Христина.— Хитрий ви, з біса, та не зовсім:

Незугарні ви, як я бачу, ловити дичину. Пам’ятайте, що нашого брата нелегко ловити: готуйте добрі сильця та западеньки, от що! Стара Каралаєва хитра й досвідна птаха з полив’яним носом.

— Вже й ви наговорите!— обізвався Ломицький.

— А що? образився, що його прийдішня теща — птаха з полив’яним носом? Поживете — побачите і згадаєте Христину Степанівну.

— Дай боже, щоб не прийшлось згадувати!

— От туди к дідьку! Це добра дяка! Нехай, мов, Христина Степанівна вбрешеться! Це буде краще. Ой ви! Вчені ви, та не дрюковані!

І Христина без церемонії махнула на Ломицького вишиваним рушником, зачепила його по голові, розкудлала волосся і обсипала його голову й плечі повитяганими з взірця нитками канви.

— Та й пустуєте ж ви! Зовсім обліпили мене нитками!

— От тепер ви гарні! Так і йдіть з візитом до Каралаєвої! Але невже ви оце ходили до Марти Кирилівни в оцьому куценькому піджаку?— спитала Христина.

— Атож! А хіба що?— спитав Ломицький.— Молода Каралаєва сказала мені, щоб я заходив до неї запросто на чай ввечері.

— То молода, а то стара! Не забувайте і про стару. І перший візит робили ви в цьому куцому убранні?—спитала Христина.

— Ні, перший візит я робив в чорному сіртуці.

— Гм. Пам’ятайте-бо таки, що в Каралаєвій в нутрі сидить дві бабі: одна ліберально-модна, а друга старомодна консерваторка. Ви в куцому піджаці зробили візит Каралаєвій новомодній, а тепер робіть візит Каралаєвій старомодній в фраку, в білім галстуці і доконче вранці. Цей візит буде для вас безпечніший. Може, тоді вона й сподобить вас, що вийде до вас.

— Може, й справді так. А в якім же тоні провадити розмову з нею? чи в ліберальному, чи в консервативному?— спитав Ломицький.

— Для цього майте вже свій хист. Стару Каралаєву сам чорт товкачем в ступі не влучить,— сказала Христина, і зареготалась.

— Гм. Але й ви вже аж геть то по-сільській говорите!— сказав Ломицький і задумався.

— Дуже щиро? В мене що на умі, те й на язиці. А ви в неділю приберіться гарненько, причепуріться і втніть візит не степовий, не чумацький, а європейський, сучасний. Та минайте вікна! Та тихенько закрадьтесь, та крадькома навшпинячки до тієї птахи шусть у гостинну,— то й не сполохаєте! Отакечки зробіть! Чуєте?

— Спасибі вам за раду,— сказав Ломицький і почав прощатись.

— Потривайте ж, я обскубу з вас оте біле пір’я, що в вас на голові та на плечах,— сказала Христина і почала оббирати нитки канви з його голови та плечей.

Ломицький послухав Христинової ради, вернувсь в свою квартиру, зоставивши свій візит до неділі.

Діждавши неділі, Ломицький убрався в фрак, надів білий галстук, високий циліндр, ясні рукавички і перед обідом побіг з парадним візитом до Каралаєвої. Він зумисне обійшов кругом кварталу і підійшов до дому Каралаєвої, минаючи вікна. Увійшовши тихенько в прихожу, він скинув тихесенько пальто і раптово шугнув в гостинну.

Марта Кирилівна і справді сиділа в кріслі край вікна. Вглядівши несподівано в гостинній Ломицького, парадно прибраного, вона підвелась з місця. Але тікати з гостинної було нікуди, бо Ломицький трохи не заступив їй стежки до дверей. Він порекомендувався Марті Кирилівні. Гострими очима вона обвела його од чобіт до голови і з поважною, трохи гордою міною показала йому на крісло. Він сів. Марта Кирилівна, очевидячки з великою неохотою, і собі помаленьку вгніздилась в кріслі. Ломицький обвів її допитливими, цікавими очима. Він неначе допитувавсь по її очах, по її убранні, щоб знати, з ким доведеться мати розмову.

Марта Кирилівна була убрана в ясно-сіру сукню з густими червоними крапельками. Здавалось, неначе її усю хто покропив червоним огнястим дощем. На грудях лиснів ясно-пунсовий оксамитовий бант і неначе жеврів, ніби купка жару. Рум’яне, свіже, неначе налите кров’ю, лице аж пашіло, як у спеку. Гострі очі блищали іскорками. Чимсь гарячим, палким віяло од усеї її рівної постаті. Здавалось, ніби вона уся от-от займеться і спалахне огнем. По всьому було видно, що в Каралаєвій затаїлась вдача палка, уперта й гостра. В очах світився розум, але не без додатку хитрощів.

— Я вже мав честь бути в вашому домі, та не мав і досі щастя познайомитись з вами,— почав Ломицький.

— Моя дочка казала мені про вас. Я була тоді трохи слаба. В мене, бачте, мігрень в голові. Як оце прийде весна, то в мене часто аж судомить в голові,— обізвалась Марта Кирилівна.— Вас приймала моя дочка, а це все одно, що й я сама. В нас в домі, знаєте, нема старшого й меншого; ми з дочкою рівня, принаймні я маю такий погляд на обопільні стосунки між батьками й дітьми,— сказала Марта Кирилівна з поважною міною.

— Ваш погляд на це діло зовсім сучасний, гуманний,— обізвався Ломицький.

— В мене нема того, як буває в інших сім’ях, щоб діти по десять разів на день цмокали батька й матір в руку, на їх «викали». Нехай дочка на матір «тикає»: це провадить до свободи, не задавлює, не пригнічує особості людини,— сказала Марта Кирилівна.

— Такий погляд на виховання дітей робить вам честь,— сказав Ломицький.

— Вибачайте. я забула свою роботу на вікні,— сказала Каралаєва.

Вона встала, проворненькою ходою пішла до вікна, взяла з одвірка половину виплетеної панчохи з дротами, знов помаленьку вгніздилась в крісло, щоб не пом’яшкурити сукні, і почала плести панчоху, виставивши вперед руки і трохи піднявши їх вгору. Вона неначе показувала молодому хлопцеві: на, мов, дивись, яка я ліберальна: до служби божої в неділю вранці панчоху плету! Ту панчоху вона почала плести ще на перший день різдва і до великодня насилу виплела половину. Плела вона в свята та в неділі, ще й до служби, при гостях, щоб показати, що вона дуже ліберальна людина і не вважає на празники та на людські забобони.

Це, може, вас соромить, що я роблю роботу в неділю?— спитала вона в Ломицького.— Може, ви богомільні?

— Ні, ні кришки. Цей погляд залежиться од вашого сучасного напрямку, та й годі!— сказав Ломицький, але на друге питання не одповів і слова.

— Ваш начальник, здається, дуже богомільний?—сказала Каралаєва?

«Мій начальник чи й справді богомільний, чи тільки вдає богомільного, бо часто ходить до церкви. в церкві часто стає навколішки і б’є поклони. Як скажу, що я не богомільний, то. часом, це донесеться до начальника і це мені пошкодить на службі. Може, й ця Каралаєва часом при нагоді і сама йому скаже. може. Усе може трапитись. Не годиться багато про себе говорити. Лучче змовчати,— подумав Ломицький і потім промовив:— Не знаю, бог його знає! Певно, богобоящий».

— Тут, на Басарабії, інтелігенція ще дуже старосвітська, патріархальна, ще дуже богомільна,— знов обізвалась Марта Кирилівна, мигаючи на сонці дротами.

— Ото, скажіть! — обізвався Ломицький. Ломицькому здалось, що він десь чув цю фразу, таку саму од слова до слова. Він почав пригадувати і нагадав: цю фразу говорила недавно Маруся, обмальовуючи звичаї і вдачу басарабської інтелігенції. Очевидячки, мати промовляла те, що чула од своєї дочки.

— Оце недавно була я в гостях в однієї знайомої. Моя знайома — дама з розумом і не без просвіти: подивитись на неї — зовсім європейська дама; до неї зайшло ще кільки сусід. І подумайте собі, що цілий вечір тільки й було розмови, що за церкви, за монастирі та за чудовні образи,— все розмовляли про чуда од чудовного образа Гербовецької богородиці. Я трохи не вмерла з нудьги! Дві дами прийшли в гості в чорних сукнях і з чотками в руках. Чи поймете віри? Мені здалося, ніби я зайшла в панянський монастир в гості до черниць, абощо.

Марта Кирилівна зареготалась з усієї сили своїх здорових грудей так голосно й дрібно, що сповнила своїм реготом усю гостинну.

Маруся стояла в другій кімнаті і через двері чула всю материну розмову.

«Що це мама оповідає там Ломицькому? Сміється з богомільних басарабських дам, а сама на минувшому тижні ходила на прощу в той-таки Гербовецький монастир до чудовного образа богородиці, ще й п’ять здорових ставників та три фунти ладану дала на церкву. Я сама купувала ладан і свічки в Одесі. Гм! моя мама таки добра брехуха. Гм. Гм. це диво!. А може, вона тільки чваниться своїм лібералізмом перед молодим хлопцем»,— подумала Маруся.

Маруся вже насторочилась виходити до гостя, але почувала, що од тих чваньковитих і брехливих материних слів дуже почервоніла. Вона глянула в дзеркало: щоки аж пашіли од сорому. Підождавши трохи, поки прохололи щоки, Маруся вийшла в гостинну.

Ломицький встав з крісла і проворненько, по-джентльменському, навіть трохи по-офіцерському прискочив до Марусі і цокнув закаблуками. Маруся широко витріщила на його очі.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций