Винниченко Володимир Кирилович На пристані — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 30 сентября 2015

— Жар до Боруха! У його пиво добре!. Хвилин через десять на березі стихає. Нема ні косого, ні Васі, ні веселого, — вони пішли «шабашувати» з робітниками. Тільки заробітчани, то лежачи, то сидячи, палко і голосно розмовляють про забастовки, про поліцію, про ті рани, які завжди болять і не гояться.

Сонце вже сіло. На тім самім місці, де балакав Вася, сидять уже другі й про друге балакають. На голій землі, якось скрутившись, босий, в полатаних штанях і дуже заношеній простій сорочці, лежить самотою якийсь парубок і подивляється на всіх якимись зляканими, напруженими очима. Широке, біляве лице його с безформе-ним носом і потрісканими губами якесь забите, безпомічне, з якимсь виразом страху, суму й одчаю.

— Ну, а от. Ці украшенія. зорі, скажемо, місяць — і це од природи? — чується серед полтавців.

— А-а. такі-і. — незадоволено протягує той самий голос.

— Ну, та що?. А лучче, як тобі дадуть про Бову Королевича?. От з такими зробиш забастовку!. Як же!.

— Як же ті книжки добути? — вмішується другий, товстий і ледачий голос.

— Е! як!.

Оповідач, видно, й сам не знає, але щоб не показати того, цмокає язиком, хмикає і робить такий вигляд, ніби це дуже небезпечно говорити.

— Далеко, чи що?

— Хм. Воно то. Тут, брат. не той. Але його виручає гудок десь далеко на Дніпрі. Він схоплюється і почина слухати.

— Параход!. Параход іде! — починають турбуватися всі.

Самотній парубок теж підводиться, несміло дивиться на Дніпро і знов лягає. Турбування було даремне, бо гудок від «буксирного». Всі вертаються, і коло самої парубкової голови розсаждуються дівчата. Одна з них, русява, з великими мрійними очима і якимсь повним жалю виразом губ, уважно дивиться на парубка і одвертається. Потім знов озирається і, зустрівшись з його сумним зляканим поглядом, знов одводить свої очі і почина щось шепотіти своїй сусідці. Та також дивиться уважно на парубка.

— Чого ви на мене дивитесь? — тихо говорить він. — Хіба я вам що зробив?

В голосі йому чується щось також злякане і хворе.

— А хіба не можна дивитись? — сміється сусідка.

— Усі дивляться. Наче я. що. Ви, мабуть, думаєте, що то я витягнув у того хлопця гроші?

— Еге! Драстуйте вам!. Того, що вкрав, вже піймали давно, а ми ще будемо на тебе дивитись!. — хита головою сусідка.

Русява ж мовчки не зводить очей з його, пильно обдивляється на його босі ноги, на хворе злякане лице, на страшну убогість його убрання.

Парубок якийсь мент дивиться на сусідку своїми мутними очима і знов тихо говорить:

— Мені так страшно. Ви не будете бить мене?

— Хто бить?

— Ви.

— За що?

— Я боюсь. Ви, може, не знаєте. що той. Дівчата здивовано дивляться на його. Він підводить голову і сідає зручніше.

— Де ж твоя одежа? — питає сусідка.

— Нема. Я так. Я покинув хазяїна. Мене хотіли вбить.

— Хто?

— Щось як поженеться, а я тікать і покинув. І чоботи були. За Єлисаветом. У полі. Воно як поженеться, а я тікать та й утік.

— Може, ти їсти хочеш? — пита русява. Парубок зиркає на неї, потуплюється і нічого не одповідає. Русява схоплюється, біжить до своєї одежі і хутко вертається з великим шматком хліба й сала. Парубок несміло, не довіряючи, дивиться на неї і не бере.

— Та бери ж. Чого ти? — ласкаво говорить вона.

— А ви ж. вам же. самим треба.

Йому, видно, страшенно хочеться їсти, але він все-таки не насмілюється взяти і тільки скоса подивляється на протягнутий хліб. Але дівчата силою всовують йому хліб і сало в руки, і він почина жадно їсти. Вони навмисне одвертаються і починають щось байдуже балакати проміж себе. Раптом обидві хутко обертаються: схилившись головою за дуби, безпомічно звісивши руки з хлібом, парубок голосно ридає.

— Чого ти! — здивовано, стурбовано і з жалем в голосі скрикують разом дівчата.

— Ви такі. добрі. Вам. вам. мабуть, самим. треба хліба. Нате. Я не хочу.

І парубок поверта до їх своє мокре, негарне, худе лице і протягує надгризений, невеличкий вже шматок хліба. Здивовані дівчата, не знаючи, що говорити, мовчки дивляться на його.

— Беріть. я не хочу. Ви мене ще битимете. Дід казав, не їж і не кажи нікому. Всі так дивляться на мене. Я не міг більше служити. Там в економії б’ють. Я утік і грошей не взяв.

— Та як же ти тікав так? Та це в тебе й нема нічого? Ні одежі, ні грошей, нічого? — з глибоким жалем пита русява.

Парубок дивиться на неї, і очі його знов укриваються слізьми. Незв’язно, плутаючись, він починає говорить, і можна розібрати тільки, що він десь служив, утік звідти і тепер голодний, без одежі вертається в Полтавську губернію додому. Можна також розібрати, що голод одняв у його розум і що цей страх, який дивиться з його хворих, божевільних очей, буде вже все життя давити його злякану душу, буде страшними привидами носитись в його слабому мозку і не буде вже спокою нещасній жертві всяких «економій».

Потроху коло парубка збирається ціла валка заробітчан. З глибоким жалем вони дивляться на замученого брата, і хто знає, які думи, які почування пробігають по них. Хто зна, чи не будуть і вони повертатись додому такими, чи зостанеться в їх душі цей жаль і чи не заросте їхнє серце жорстким бур’яном злоби на всіх і на все?

Знов далеко на Дніпрі густо і глухо гудить гудок, і знов всі біжать до берега, слухають, розпитують і мляво вертаються назад.

— Буксирний!

Парубок, згорнувшись під дубами на голій землі, тихо схлипує і здригується. Стає все темніше й темніше. Далеко нагорі жовтіють городські вогні і нагадують, що там живуть самі довольні люди, що там живуть ті, які забрали собі і розум парубка, і сили його, і честь сих дівчат, і щастя всіх сих змучених, стомлених людей; забрали і розкошують в тих спокійних, гарних домах, не на голій землі й не за недогризеним шматком чорного хліба.

Балачки стихають. Дніпро задумливо, журливо плюскотить об берег хвилями, і темний сам, здається, знає долю сих чекаючих людей і хмуро хмуриться од неї.

.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций