Ернест Хемінгуей Острови в океані: Частина друга - Куба — C. 15

Розміщено Шкільні твори в 23 сентября 2015



А Томасові Хадсону колір її шкіри нагадував добре витриману деревину махагуа на свіжому зрізі, коли її пошліфувати дрібним піском і легка навоскувати. Він більш ніде не бачив такого димчастого, ледь зеленкуватого кольору. От тільки рожевого відтінку махагуа не мало. Рожевий відтінок Цнотлива Ліл наводила рум’янами, але він був майже такий самий природний, у дівчат-китаянок. І оце гарне обличчя дивилося на Томаса Хадсона з того кінця прилавка і за кожним кроком здавалось дедалі гарнішим. Та ось він спинився поруч, і стало видно огрядне тіло, і рожевий відтінок став штучний, і все враз утратило свою таємничість, хоч обличчя й тепер залишилося гарним.

- Ти ще справжня красуня, Ліл, - мовив він до неї.

- Ой Томе, я тепер така товста. Мені аж соромно. Він поклав руку на її дебеле стегно і сказав:

- Ти мила товстунка.

- Мені соромно йти через бар.

- У тебе це прекрасно виходить. Пливеш, наче корабель.

- Як наш приятель?

- Чудово.

- Коли я його побачу?

- Коли завгодно. Хочеш зараз?

- Ой ні… Томе, про що це Віллі говорив? Я не все зрозуміла.

- Та він просто казився.

- Ні, не казився. Щось там про тебе й про якесь твоє лихо. Це він про твою сеньйору?

- Ні. К такій матері мою сеньйору.

- Що ж то за лихо?

- Нічого. Просто лихо, та й годі.

- Розкажи мені. Ну, будь ласка.

- Нема чого розказувати.

- Мені можна все розказати, ти ж знаєш. Он Генрі завжди розказує мені про свої прикрощі й плаче ночами. І Віллі розказує жахливі речі. То вже не прикрощі, а справжні страхіття. І ти міг би. Всі мені розказують. Тільки ти не хочеш.

- Якщо я розкажу, мені легше не стане. Навпаки, мені від цього тільки гірше.

- Томе, Віллі став страшенно лихий на язик. Невже він не розуміє, що мені боляче чути такі слова? Невже не знає, що я сама таких слів ніколи не кажу і, скільки живу, не робила ніякої свиноти й ніяких розпусних штук?

- Тим-то, ми й звемо тебе Цнотлива Ліл.

- Якби мені хто сказав: робитимеш оті штуки - розбагатієш, а ні - то будеш довіку бідна, я б краще залишилась бідна.

- Я знаю. Ти просила бутерброд?

- Потім, я ще не хочу їсти.

- То, може, вип’ємо ще по одній?

- Гаразд. Слухай, Томе, поясни мені одну річ. Щось Віллі казав про якогось кота, і він нібито в тебе закоханий. Це ж неправда?

- Ні, правда.

- Та це ж просто жах.

- Ніякий не жах. І я в нього теж закоханий.

- Ой, ну що ти таке кажеш! Не глузуй з мене, Томе, прошу тебе. Он Віллі глузував так, що я аж заплакала.

- Я справді люблю цього кота, - сказав Томас Хадсон.

- Навіть чути про це не хочу. Томе, а коли ти повезеш мене до бару для божевільних?

- Якось цими днями.

- І божевільні справді приходять туди, як звичайні люди, і розмовляють, і випивають?

- Точно так само. Єдина різниця, що на них сорочки та штани з мішковини.

- А правда, що ти грав у бейсбольній команді божевільних проти команди прокажених?

- Правда. Божевільні ще ніколи не мали такого забійника.

- Як же ти з ними спізнався?

- Просто їхав колись із Ранчо Бойерос і спинився по дорозі, бо місце сподобалось.

- І ти справді повезеш мене до того бару?

- Авжеж. Якщо ти не боїшся.

- Я боюся. Але з тобою не так боятимусь. Я ж тому й хочу туди, що там страшно.

- Там є дуже симпатичні божевільні. Вони тобі сподобаються.

- Мій перший чоловік теж був божевільний. Але він був буйний.

- А як ти вважаєш: Віллі божевільний?

- Ну ні. Просто в нього важкий характер.

- Він зазнав багато лиха.

- А хто ні? Просто Віллі надто вже хизується цим.

- Та ні, я б не сказав. Я ж його добре знаю.

- Давай поговоримо про щось інше. Бачиш, онде біля прилавка чоловік, що розмовляє з Генрі?

- Бачу.

- Йому в ліжку потрібні тільки свинотні штуки.

- Бідний він.

- Ні, він не бідний. Він багатий. Але йому до душі тільки porquerias.

- А тобі ніколи не подобалось porquerias (Свинота - ісп.)?

- Ніколи. Можеш спитати кого хочеш. І ніколи в житті я не мала нічого з жінками.

- Ти доброчесна, Ліл, - сказав Томас Хадсон.

- Хіба ти хотів би, щоб я була інша? Ти й сам не охочий до porquerias. Тобі треба просто полюбитися, відчути себе щасливим і заснути. Я ж тебе знаю.

- Todo el mundo me conoce (Весь світ мене знає - ісп.).

- Ні, неправда. Про тебе багато всякого вигадують. Але я тебе знаю.

Він пив котрий уже заморожений дайкірі без цукру і, піднісши проти світла важку склянку, що взялася памороззю по вінцях, дивився на прозорий напій під пінявим верхом, і він нагадував йому море. Збитий до піни верхній шар скидався на слід за кормою, а прозора рідина під ним була як морська хвиля, коли ніс судна розтинає її на мілководді над вапняковим дном. Колір був майже той самий.

- От якби ще було питво кольору морської води, коли в тебе вісімсот сажнів під кілем, а кругом повний штиль, і сонце просто над головою, і в морі тьма-тьмуща планктону, - промовив він.

- Що-що?

- Нічого. Будемо пити не мілководне питво.

- Томе, що з тобою? Щось негаразд?

- Ні.

- Ти сьогодні страшенно зажурений і наче трохи постарів.

- Це північний вітер винен.

- Але ж ти завжди казав, що північний вітер додає тобі пороху, бадьорить тебе. А скільки разів ми, бувало, любилися, коли задувало з півночі?

- Не злічити.

- Ти завжди любив північний вітер і навіть купив мені оце пальто, щоб я надягала, коли він дме.

- Авжеж, пальто гарне.

- Я вже не раз могла його продати, - сказала Цнотлива Ліл. - Ти навіть не уявляєш собі, скільки було охочих.

- Сьогодні вітер саме для нього.

- Розвеселися, Томе. Ти ж завжди веселий, коли вип’єш. Допивай що там у тебе в склянці й замов собі ще.

- Якщо я питиму це надто швидко, в мене лоб почне ломити.

- Ну, то пий помалу, поступово. І я вип’ю ще один highbalito.

Вона сама налила собі з пляшки, яку Серафін ще перед тим поставив перед нею на прилавок, і Томас Хадсон, подивившись на її склянку, сказав:

- Це вже зовсім прісноводне пійло. Колір такий, як у води в річці Файрхол до її злиття з Гіббоном, де починається Медісон. Якщо ти додаси туди ще трохи віскі, воно стане кольору того струмка, що витікає з Кедрового мочара і впадає у Ведмежу річку поблизу Вобмімі.

- Яка кумедна назва, - сказала Цнотлива Ліл. - Що вона означає?

- Не знаю, - відповів він. - Це індіанська назва. Мабуть, колись я знав, що вона означає, але забув. Це мовою оджибвеїв.

- Розкажи мені про індіан, - попросила Цнотлива Ліл. - Про індіан мені навіть цікавіше, ніж про божевільних.

- Тут на узбережжі чимало індіан. Це приморські індіани, вони рибалять, сушать рибу, випалюють деревне вугілля.

- Про кубинських індіан я слухати не хочу. То все mulatos (Мулати - ісп.).

- Ні, не так. Є й справжні індіани. Певно, колись давно предків вивезли сюди з Юкатану як полонених.

- Мені не подобаються yucatecos (Юкатанці - ісп.).

- А мені подобаються. Дуже.

- Розкажи мені про те Вобмімі. Воно десь на Далекому Заході?

- Ні, на Півночі. Недалеко від Канади.

- Де Канада, я знаю. Колись їздила до Монреаля з екскурсією річковим пароплавом. Але був дощ, і ми нічого там не побачили й того ж таки вечора виїхали поїздом назад до Нью-Йорка.

- І коли пливли річкою, був дощ?

- Весь час. А перед тим, як зайшли в гирло річки, стояв туман і вряди-годи йшов сніг. Отож не треба мені Канади. Розкажи краще про Вобмімі.

- То було таке собі містечко з тартаком на річці й залізничною колією посередині. Понад колією завжди лежали великі купи тирси. А на річці зробили заплав, щоб затримати ліс, що йшов за водою з верхів’їв, і колоди купчились на ній майже поспіль. Вони вкривали річку аж ген поза містечком. Одного разу, коли я там рибалив, мені захотілось перебратися на другий берег, і я поповз по тих колодах. Аж раптом одна піді мною подалась, і я опинився у воді. А коли хотів виплисти, наді мною були самі колоди, і я не міг і голови між ними вистромити. Навіть світло у воду не проходило, і скрізь, куди я потикався руками, була тільки кора. Я не міг хоч би трохи розсунути дві колоди, щоб добутися до повітря.

- І що ж ти зробив?

- Потонув.

- Ой, - мовила вона. - Не кажи такого. Швидше розповідай, що ти зробив.

- Я гарячково думав, розуміючи, що видряпатись треба зараз же. Почав обмацувати пальцями одну колоду, аж поки натрапив на те місце, де вона впиралася в сусідню. Тоді взявся обома руками й почав щосили штовхати догори, і ті дві колоди ледь-ледь розійшлись, Я просунув між ними долоні, потім руки до ліктів і вже ліктями розвів їх так, що зміг вистромити голову й плечі та обхопити колоди руками зверху. А тоді довго лежав отак між ними й дуже любив їх обидві. У тій річці вода була коричнева від колод. А такого кольору, як оце твоє питво, вона була в невеликому струмку, що впадав у ту річку.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций