Винниченко Володимир Кирилович Контрасти — C. 4

Розміщено Шкільні твори в 21 сентября 2015



Вона нічого не одповідає йому, а, найшовши очима Семенову бричку, гукає:

— Семен!. Семен!. їдь сюди!

Семен поверта коні, гецає по борозні й хутко під’їжджа до неї.

— Там зосталося що-небудь?. Хліб, м’ясо?. — питає вона.

— Зосталось.

— Виймай сюди все, все!. Треба людям цим дать.

Зачувши «хліб», «м’ясо», полтавці як електричною течією проймаються. Вони жадно переводять очі на Семена й починають зорити за ним. Зобачивши, що він зліз з брички й почав щось виймати з неї, вони починають посовуватись вперед, поминати панів і наближатись до брички. Гликерії видно, що й чоловічкові страшенно хочеться побігти туди, але він з делікатності стоїть перед нею без бриля, щось говорить і тільки іноді погляда на Семена пильним оком.

А Гликерії аж досадно дивитись, як Семен, з своїм звичайним флегматично-покійним виглядом і з «ароматною» в куточку рота, помалу вийма французькі булки, якісь коробки і, морщачись від диму з «ароматної», що лізе йому прямо в око, не хапаючись, кладе додолу.

Помітивши щось надзвичайне біля брички, останні заробітчани підходять ближче, й навіть коло вогню нікого не зостається, — валяються тільки свитки, клунки, коси, граблі й таке інше.

Валка починає густи, турбуватися, чується шепотіння:

— Прислано панів з хлібом. Годувать будуть на одробіток.

— Де на одробіток?. Це наймать зараз будуть. Дають по 50 на своїх харчах.

А в другому місці, надто де дівчата:

— А диви, он у тої, що з квітками на голові. Десь дороге! Й за п’ять рублів не купив би!

— Цить. Слухають!

— Та й вино їм давать? — вмить гукав Семен.

— Ах, боже ти мій! — нервово повертається до його Гликерія. — Усе, усе давай!

І їй видно, як Семен, звертаючись до Дуньки, що склада все на розіслану долі скатерку, стискує плечима й, іронічно посміхаючись, щось говорить до тої. Потім обоє беруть за кінці скатерки і важно проходять до Гликерії повз заробітчан, які починають напирати одне на одного й зазирати у скатерку. І після того, як хто зазирає туди, по валці проходить гомін і чути:

— Паляниці. Ковбаси.

А Семен тільки пихкає «ароматною» й іноді строго кричить:

— П-а-ді! — І коли його не розуміють, сердито говорить: — Ану ж з дороги! Повилазило, що несу?

Заробітчани уступаються, подаються трохи назад, а Семен з Дунькою урочисто проходять між ними, несучи скатерку, як покійника.

— Роздавать? — зупиняючись недалечке від Гликерії, питає Семен.

По слові «роздавать» по валці пролітає шум, як від подиху вітру у лісі.

— Роздавай, роздавай!

— Та й вино їм давать?

Гликерії хочеться кинутись на його й побить йому тим самим вином його голову.

— Семене! — стримуючи себе, глухо говорить вона і мовчки дивиться на його. Семен поспішно нахиляється до скатерки і перш усього виймає пляшку вина.

— У що вам наливать?. Давай там, — кричить він на заробітчан, що вмент обтовплюють його, — казанки, давай горшки.

Дехто випручується, біжить до клунків і, справді, з казанком або горщиком вертається назад. Семен починає розливати вино, й іронічна посмішка знов з’являється під «ароматною». Гликерії навіть вчувається, як він повинен говорити до серйозної й посмутнілої Дуньки:

— Хамули!. Вони понімають на вині, як свиня на апальсинах.

Але Дунька, видко, не видержує, — нахиляється до скатерки і, витягши декілька паляниць, починає ламати й роздавати на всі боки. Коли Семен лив вино в казанки, мало хто розумів, що то й нащо то, але коли в руках Дуньки біліє хліб, усі зразу починають простягати руки, товпитись, кричати, сопти, лаятись. Коли ж і Семен також береться за наїдки, робиться щось страшне. Гомін, крики, лайка, прохання, сльози, звіряче ревіння, гарячі, жадні погляди, великі, чорні руки, змучені обличчя, брилі, хустки, картузи — все це мішається між собою, хвилюється, кипить. І потім цей запах, важкий, кислий якийсь запах поту, що кожного разу, як біля Гликерії хто проходить з них зовсім близько, душно обвіває її, крутить у носі. Серце її чогось б’ється дуже-дуже, а очі просто не можуть одірватись від цеї дикої, страшної картини.

Гликерія, глянувши до центру, бачить, як Дунька, бліда, з великими, зляканими очима (і через це дуже гарна), хутко кваплячись, ламає хліб, соває в купу рук, простягнутих до неї, і в купі зараз же піднімається крик і гам; як вона знов соває їм шматки ковбас, якийсь папір і це знов щезає там, як в безодні. Ось з валки, міцно тримаючи щось біля грудей, випручалась якась дівчина і, розгорнувши притулене, почина їсти з голосним цмаканням балик чи шинку, й очі її бігають на всі боки од страху, щоб хто не одняв. Балика вмент не стає, й вона знову пірнає у валку, її не пускають, але вона чіпляється руками за боки задніх, розгорта їх і всовується всередину, не вважаючи на штовхани, якими наділяють її задні. Семен щось кричить, але чути тільки голос його, а слів не можна розібрати.

— Дядьку, мені!. Голубчики!. Ой рідні ж! хоч крихотку!. Куди?. Ой, бога ради!. Не пускай!. Не давайте йому, він уже взяв!. Дядьку. А мені!. Дівчино, мені ж, мені. Ой, пустіть!. Змилуйтесь.

Біля самої Гликерії, важко сопучи, зупиняється той самий хлопець, що дуже схожий на Василька, і дрижачими руками починає виймати з коробки і пхати в рот сардинки. Руки йому залиті кров’ю, — видко, порізав їх об бляшану коробку; на підборідді теж кров, на коробці кров. Гликерії щось до болю, до муки душить серце; дихати важко од жалю, і хочеться скажено, голосно ридати.

— Боже! — чує вона за собою й озирається. Іванові очі горять, на лобі стоїть піт, губи дрижать, і сам він, здається, весь дрижить. Вона дивиться на других спільників пікніка і на всіх лицях бачить такий вираз, який буває у людей, що дивляться на велику пожежу. Навіть Соня якось скривилась, напружилась і гостро дивиться у валку.

Іван витирає хусткою лоба й, одвертаючись, говорить до Гликерії:

— Не можу. Не можу дивитись!. Я впаду. Така картина. такий жах.

— Що ж робити, Ваню, що ж робити?! — скрикує вона розбитим, сиплим голосом і з мукою хутко, нервово дивиться то на валку, то на його. — Я ж не знаю. Так жаль. Дивись, той хлопець. Ах, він вже п’є з коробки!

Хлопець, перехиливши високо коробку, одхилив голову назад і жадно смокче з коробки масло, яке змішується з кров’ю й капає йому на сорочку.

— Панове, — раптом чує вона стурбований голос Каті, — буря буде. Дивіться, хмара. додому треба!

Гликерія озирається. Той ріг хмари, що перше тільки ледве стирчав з-за краєвиду, тепер розрісся, розсунувся і чорно, грізно так суне за сонцем, мов бажаючи дігнати його й заховати в своїх суворих обіймах. А сонце, злякавшись, сховалось уже — і тіні немає, все сіро: і степ, і шлях, тільки хмара яскраво чорніє на сірому небі.

Але на Гликерію вона не робить ніякого вражіння. Вона мало що добачаючим поглядом тільки обкидає небо й знов повертається до заробітчан. І бачить, що Семен щось кричить і махає порожньою скатеркою, а вони не вірять йому і, ще не пережувавши того, що в роті, товпляться круг його, просять, молять, зазирають за ноги, нишпорять біля екіпажа. Семен, видко, сердиться й поглядає на Дуньку, яка ще не роздала всього. А лице її якесь чудне, дуже бліде, скривлене й негарне вже. Щось гостро коле в серце Гликерії, — вона догадується, що Дунька плаче; стоїть, роздає, а сама плаче. І хоча Гликерії цього добре не видно, але їй уявляється, як сльози хутко-хутко викочуються з її очей, біжать по щоках і падають на хліб, па сардинки, на балики.

Нема вже нічого і в Дуньки. Видко, що голод тільки роздратовано, але не втишено ні на крихту. Зате несміливості в обличчях нема вже; деякі, — певно, ті, що випили вина, — навіть виявляють щось вороже, злісне, нахабне. Гликерія бачить, як вони ходять, піднімають крихти з-під ніг, дивляться на панів і щось говорять і сміються. Але як негарно, як терпко сміються!

— Я дам їм грошей! — повертається вона до Івана і зараз же, не слухаючи його, поспішно виймає свій гаманець і нервово висипає собі в руку срібні, мідні й золоті монети.

— Поможіть мені! — кидає вона до Івана, не повертаючись і розкладаючи на руці гроші. Іван хутко виймає й свій гаманець і, поспішаючи, почина теж для чогось розкладати гроші на руці.

— Слухайте!. Ей!. — кричить Гликерія до робітників.

Серед передніх зразу стає тихо.

— Ось ми. вам хочемо трохи. грошей. Ідіть сюди!

— Грошей!! — бурею прокочується по валці, і в один мент Гликерія вже нічого не бачить й не чує круг себе, крім довгих, брудних рук, важко сопучих лиць, крику й тяжкого запаху поту. Тикаючи у всі боки гроші й щось кажучи до цих темних облич, вона почуває, як хтось наступив їй на ногу й біль проходить їй аж у груди, як чиїсь руки давлять їй пальці, ззаду хтось дуже напирає і гаряче дихає в шию, і чути таке сопіння, ніби хтось там котить щось важке-важке. А в ухах аж ляскає від криків:

— Панночко!. Рідненька!. Ой боже ж мій! Мені ж, мені, панночко!. Ану!. А диви!. Куди?. Пусти!. Панночко!. Ти вже взяв!. Золотий!. Господи!. Ой боже ж мій! А мені, а мені!.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций