Володимир Набоков Лоліта — C. 10

Розміщено Шкільні твори в 18 сентября 2015



Там краса моя вляглась долiлиць, являючи менi, незлiченним очам широко розкритим в менi у зрячiй кровi, свої випнутi лопатки, й персиковий пушок уздовж увiгнутого хребта, й пухляву обтягнутих чорним вузьких сiдниць, i пляжний виворiт отрочеських ляжок. Третьокласниця мовчки насолоджувалась зелено-червоно-синiми серiями малюнкiв. Щонайпривабливiшої нiмфетки й не снилось зелено-червоно-синьому Прiапу. Iз висохлими губами, крiзь рiзнобарвнi шари свiтла її позираючи, збираючи в фокус своє жадання й ледь погойдуючись пiд прикриттям газети, я знав, що якщо як слiд зосередитись на цьому сприйняттi, то одразу досягну найвищої точки моєї жебрацької втiхи. Як хижак йде на рухливу, а не застиглу здобич, я хотiв, однак, щоби це вбоге торжество спiвпало з одним iз розмаїтих рухiв, якi читаюча дiвчинка зрiдка виконувала, поскубуючи собi хребет i показуючи ледь пiдтушовану пахву, але товста Гейз раптом усе зiпсувала тим, що обернулась до мене й попросила дати їй закурити, пiсля чого загомонiла про шарлатанський роман якогось популярного пройди.

Понедiлок. Delectatio morosa.

“Я проводжу нестерпнi днi В хандрi й тузi…” Ми (матiнка Гейз, Долорес та я) мали поїхати по снiданку на Очкове озеро й там купатись i валятися на пiску; але перламутровий ранок виродився в полудневе дощiв’я, i Ло геть розприндилась.

Встановлено, що середнiй вiк статевого дозрiвання в дiвчат Нового Йорка й Чикаго - тринадцять рокiв i дев’ять мiсяцiв; iндивiдуально цей вiк хитається мiж десятьма (або менше) й сiмнадцятьма. Маленькiй Вiрджинiї ще не стукнуло чотирнадцять, коли нею оволодiв Едгар. Вiн давав їй уроки алгебри.

Уявляю собi. Провели медовий мiсяць у Санкт-Петербургу на захiдному узбережжi Флориди. “Мосьє По-По” як один з учнiв Гумберта Гумберта в паризькiм лiцеї називав поета Пое.

Я маю всi отi риси, якi, за думкою експертiв iз сексуальних зацiкавлень дiтей, збуджують вiдповiдний трепет у дiвчат: чиста лiнiя нижньої щелепи, м’язиста п’ясть руки, глибокий голос, широкi рамена. Крiм того, я, кажуть, схожий на якогось чи то актора, чи то гугнявця з гiтарою, котрим марить Ло.

Вiвторок. Дощик. Нiяких озер (лише калюжi). Матiнка поїхала за покупками. Я знав, що Ло десь поблизу. Внаслiдок таємних маневрiв я надибав її в спальнi матерi. Витягувала перед дзеркалом вiко, намагаючись позбутися смiтинки, що впала в лiве око. Клiтчаста сукенка. Хоч я й обожую цей її п’янливий каштановий запах, все ж менi здається, що їй було б слiд iнодi вимити волосся. На мить ми двоє попливли в теплiй зеленi дзеркала, де вiдбивалась верхiвка тополi разом з нами й небом. Потримав її владно за плечi, за тим ласкаво за скронi й повернув її до свiтла.

“Воно ось тут”, сказала вона, “я вiдчуваю”…

“Швейцарська сеселянка кiкiнчиком язика”…

“…Вилизала б?” ”Влсне. Спробать?” ”Авжеж, спробуйте”.

Нiжно я провiв трепетним жалом по її коловоротному солоному очному яблуку.

“От гарно”, сказала вона, мигаючи, “все вийшло”.

“Зараз друге око”.

“Та ви нетямущий”, почала вона “там геть - “. Але тут помiтила зiбранi в жмутик губи, якi наближалися, й поступливо вiдказала: “Окей”.

Нахилившись до її теплого, призведеного, рудаво-рожевого обличчя, похмурий Гумберт приклав губи до її бiйного вiка. Вона всмiхнулася, й зачепивши мене сукнею, стрiмко вийшла з кiмнати. Я вiдчував нiби моє серце б’ється всюди водночас. Нiколи в життi - навiть коли я пестив ту дiвчинку на Рiв’єрi - нiколи. - Нiч. Нiколи я не знавав таких терзань. Я волiв би описати її обличчя, її рухи - а не можу, тому що, коли вона поблизу, моя пристрасть до неї заслiплює мене. Хай йому чорт - я не звик до товариства нiмфеток! Коли ж заплющую очi, бачу саму лиш застиглу частину її образу, рекламний дiапозитив, проблиск звабливої гладкої шкiри зiсподу ляжки, коли вона, сидячи й пiднявши високо колiно пiд клiтчастою спiдничкою, зав’язує шнурок чобiтка. “Долорес Гейз, не муонтре па вуа жямб” (це промовляє її мати, яка думає, що знає по-французькому).

Будучи a mes heures поетом, я присвятив мадригал чорним, як сажа, вiям її блiдо сiрих, позбавлених всiлякого виразу очей, та п’ятьом асиметричним веснянкам на її задертому носику, та бiлявому пушку на її коричневих членах; але я розiрвав його й не можу його нинi пригадати. Тiльки в банальнiших висловах (повертаємось тут до щоденника) вдалося б менi змалювати риси моєї Ло: я мiг би, наприклад, сказати, що волосся її темно-русяве, а губи червонi, мов облизаний барвистий льодяник, причому нижня чарiвливо припухла - ах, бути б менi пишучою дамою, перед якою б вона позувала голою при голому свiтлi. Та я лишень Гумберт Гумберт, довгастий, кiстлявий, з шерстю на грудях, з густими чорними бровами й дивним акцентом, i цiлим смiтником, повним зогнилих чудовиськ, пiд сховом неквапної хлоп’ячої усмiшки. Та й вона зовсiм не схожа на тендiтну дiвчинку з дамського роману. Мене зводить з розуму двоїсте єство моєї нiмфетки - всякої, либонь, нiмфетки: ця сумiш у Лолiтi нiжної мрiйливої дитячостi i якоїсь страхiтливої вульгарностi, притаманної кирпатiй звабностi журнальних малюнкiв, яка нагадує менi мутно-рожевих недолiтнiх покоївок у нас в Європi (якi тхнуть дробленою ромашкою й потом), i тих дуже молоденьких блудниць, котрих перевдягають у дiтей в провiнцiйних домах розпусти. Та на додаток - на додаток цьому в менi чується невимовна, непорочна нiжнiсть, що прозирає крiзь мускус i гидоту, крiзь сморiд i смерть, Боже мiй, Боже мiй… I нарештi - що найдивовижнiше - вона, ця Лолiта, моя Лолiта, так вiдокремила давню мрiю автора, що над усе i попри все iснує тiльки - Лолiта.

Середа. “Змусьте-но маму повезти нас (нас!) на Очкове озеро завтра”.

Ось дослiвно фраза, яку моя дванадцятирiчна пасiя проговорила жадiбним шепотом, зiтнувшись зi мною в сiнях - я виходив, вона вбiгала.

Вiддзеркалення пообiднього сонця дрижало слiпуче-бiлим дiамантом в оправi з незчисленних райдужних голок на круглiй спинi запаркованого авто. Вiд листя пишного iльма падали м’якi переливчастi тiнi на дощату стiну будинку. Двi тополi брижилися й погойдувались. Вухо розрiзняло безформнi звуки далекого вуличного руху. Чийсь дитячий голос кликав: “Нансi! Нан-сi!”. В домi Лолiта поставила свою улюблену платiвку “Малятко Кармен”, яку я завжди називав “Гаманна Кармен”, на що вона фуркала, позiрно глузуючи з моєї позiрної дотепностi.

Четвер. Вчорашнього вечора ми сидiли на вiдкритiй верандi Гейзиха, Лолiта i я. Налягали теплi присмерки, переходячи в повну млостi нiч. Стара бовдурка щойно скiнчила розповiдати менi змiст кiнофiльму, що його вона й Лолiта дивились пiвроку тому. Дуже занепалий вже боксер нарештi знайомиться з добрим священиком (котрий сам колись, у мiцнiй своїй юностi, був боксером i по досi мiг кулаком звалити грiшника). Ми сидiли на перинах, покладених на пiдлогу; Ло була межи мадам i мною (сама втиснулась - звiрятко моє). В свою чергу я пустився в прекумедну розповiдь моїх арктичних пригод. Муза вимислу простягла менi гвинтiвку, i я стрелив у бiлого ведмедя, який сiв та охнув. А втiм я гостро вiдчував близькiсть Ло, й поки я говорив i жестикулював у поблажливiй темрявi, я користувався невидними цими жестами, щоби торкнути то руку її, то плече, то ляльку-балерину з вовни й серпанку, яку вона смикала i все саджала менi на колiна; й нарештi, коли я вповнi оплутав мою жарiючу ясочку тенетами безплотних любощiв, я посмiв погладити її по нозi, по аґрусовим волоскам уздовж голiнки, i я смiявся на власнi жарти, й трiпотiв, i ховав трепет, i разiв зо два вiдчув спритними вустами тепло її близьких кучерiв, утикаючись в неї зi смiшними апарте в великих дужках i пестячи її iграшку. Вона також дуже багато юрзала, тож на кiнець мати їй рiзко сказала припинити вертiння, а її ляльку знагла шпурнула в темряву, i я все похихотував i обертався до Гейзихи через ноги Ло, причому моя рука повзла вгору по худенькiй спинi нiмфетки, мацаючи її шкiру крiзь тканину хлоп’ячої сорочки.

Та я знав, що все безнадiйно. Мене млоїло вiд жадання, я страждав вiд тiсняви одягу, i був навiть радий, коли спокiйний голос матерi об’явив у темрявi: “А зараз ми вважаємо, що Ло час у лiжко”. “А я вважаю, що ви свинюки”, сказала Ло. “Гаразд, отже завтра не буде пiкнiка”, сказала Гейзиха. “Ми живемо в вiльнiй країнi”, сказала Ло. Пiсля того як сердита Ло, вигукнувши так зване “Бронксове хурра” (масний звук гидавої вiдрази) пiшла собi, я по iнерцiї далi перебував на верандi, в той час як Гейзиха викурювала десяту за вечiр папiроску й скаржилась на Ло.

Ло, бачте, вже виказувала злiснiсть, коли їй був усього один рiк i вона, бувало, iз лiжка жбурляла iграшки через бокову сiтку так, що бiднiй матерi цiєї пiдлої дитини доводилось їх пiдбирати.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций