Джон Рональд Руел Толкієн Володар Перснів - Дві Вежі — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 17 сентября 2015



Андуїн Великий забрав Боромира, сина Денетора.



- Дивитимуться з Білої вежі, чи не їде, - з тугою промовив Арагорн, - а він вже не повернеться ані приморським шляхом, ані гірським…



І Слідопит неголосно почав прощальну пісню:



Через безкраї степи, де високі хвилюються трави,



Західний вітер мандрує під стінами, свідками слави…



Що ти чував, о блукальцю, в широкому світі?



Чи не стрічав Боромира високого в зорянім світлі?



Через потоки він мчав і річки він минав повноводні…



В землях пустельних його проводжав я у ночі холодні.



Бачив: сміливця поглинула сутінь північного краю…



Вітра спитайте північного, певне, про нього він знає.



О Боромире, вдивляюсь засмучено в даль неозору,



Та не спішить з пустозем’я прославлений син Денетора. [9]



Тут Леголас підхопив:



Вітер південний торкається моря, шліфує каміння,



В пісню печальну вплітає чаїне квиління.



Чи Боромира прекрасного ти не стрічав по дорозі?



Вітре співучий, потіш моє серце в тривозі…



- О, не питайте мене, - мовить вітер, - не плачте даремно,



Бачу, лиш кості біліють під небом буремним,



Темний вкриваючи берег. Тут впало хоробрих багато,



Тих, що до Моря спішили… Спитайте північного брата.



О Боромире, вдивляюся пильно в південні простори,



Ти ж не вертаєшся з плачем чаїним від сивого моря.



Знову продовжив Арагорн:



Від Королівської брами, минаючи пінні пороги,



Вітер північний летить - поганяє коня крижаного.



В ріг бойовий засурмиш ти, відлунням хлюпнувши од вежі,



Вітре, чи ти не стрічав Боромира хороброго в зимнім безмежжі?



- При Амон-Хен чув я поклик відчаю та гуки нерівного бою… Впав Боромир, та забрав ворогів із собою.



Човен скорботний навіки поглинули води безсонні. Вклали його спочивати, був зламаний ріг у долоні…



О, Боромире, повік буде чути на вежах сторожа, Як промовляє ім’я твоє Раурос дзвоном тривожним.



- Мабуть, мені слід було заспівати про Східний вітер, - сказав Гімлі. - Та в мене слів забракло.



- Не сумуй, - обізвався Арагорн. - Люди Мінас-Тіріта не ховаються від Східного вітру, але й про вісті його не розпитують…



Обряд було звершено. Друзі завернули човен і пішли проти течії до Причальної Бухти. Ніхто більше не бачив Боромира, сина Денетора; але й багато років по тому в Гондорі пам’ятали про човен ельфів, що пролетів неуш-коджений крізь водоспади і виніс лицаря повз руїни Осгі-ліата, через широке гирло Андуїну до безкрайого моря, туди, де небо вночі палає незгасним зоряним вогнем.



Арагорн першим зістрибнув на м’яку траву Причального Лугу та, схилившись, обійшов навколо стоянки.



- Орки сюди не приходили. Багато наших власних слідів - не зрозуміло, чи хтось повертався, поки ми шукали Фродо… Хтось з гобітів спускався до води, але коли? [10]



- Як же ми маємо це розуміти? - спитав Гімлі. Замість відповіді Арагорн заходився оглядати дорожні



Торби, що були складені на березі.



- Двох торбин немає! Напевне, немає Семоврї; вона була більша і важча за інші. Ось вам і відповідь: Фродо поплив у човні, коли нас тут не було. Сема я зустрів і наказав іти за мною, але він, звичайно ж, не послухався… Відчув, що саме надумав Фродо, і встиг ув’язатися за ним - Сема так легко не позбудешся!



- Навіщо ж було йти крадькома, не сказавши ані слова? - здивувався Гімлі. - Дивний вчинок!



- Не дивний, а сміливий, - заперечив Арагорн. - Сем мав рацію. Фродо не хотів вести на немінучу загибель нікого з нас. Але ж бо сам він мав іти! Певне, коли він сидів там на самоті, на Караульному Кріслі, щось допомогло йому здолати страх та відкинути сумніви.



- Може, він зіткнувся з орками й утік від них? - припустив Леголас.



- Утік - саме так, але, гадаю, що не від орків…



Арагорн міг би пояснити справжню причину раптового зникнення Фродо, але промовчав; передсмертне зізнання Боромира назавжди залишилось таємницею.



- Отже, так чи інакше, щось прояснилося, - сказав Леголас. - Ми знаємо, що Фродо на цьому березі вже немає - тільки він міг забрати човен. Знаємо також, що Сем пішов за ним - тільки він міг забрати свою торбу.



- Коротше кажучи, ми маємо вибирати, - додав Гімлі, - чи пливти навздогін Фродо чи пішки гнатися за орками. В обох випадках надія на успіх слабка, ми згаяли чимало часу!



- Поспішати з вибором не можна, дайте-но мені це добре обміркувати, - сказав Арагорн. - Я маю нарешті пересинити недолю. - Він глибоко замислився. Друзі терпляче чекали. - Підемо за орками. Раніше я збирався йти до Мордору до кінця, але тоді довелося б покинути молодших гобітів на волю ворогів. Доля Хранителя Персня вже не в моїх руках. А визволити викрадених товаришів ми можемо…



Останній човен, що в них залишився, витягли на берег, заховали в заростях, під ним склали речі, без яких можна було обійтися, і залишили Причальний Луг. Вже [11] посутеніло, коли вийшли на галявину, де загинув Боро-мир. Звідси вони мали піти по сліду орків, і відшукати цей слід було легко.



- Ніхто так не нівечить землю, як ця погань, - морщився Леголас. - Для них головне задоволення - толочити землю й паплюжити живі рослини, навіть там, де вони їм не заважають…



- Пересуваються вони хутко, ось що погано, - сказав Арагорн. - І не виснажені важким походом.



- Тож поспішаймо, - сказав Гімлі - Гноми теж непогані ходаки і не менш витривалі, ніж орки.



- Нам усім знадобиться витривалість гномів… Отже, з надією чи без неї - підемо по сліду. Йтимемо і вдень і вночі; і лихо людожерам, якщо ми їх доженемо. Рушаймо, мисливці!



Тепер, коли їм вдалося подолати розгубленість, Арагорн біг легко, як вітер. Друзі не відставали від нього. Незабаром прибережні ліси залишилися далеко внизу. Швидко смеркалося. Три сірі тіні розчинилися серед кам’янистих осипів.





Розділ 2

РОХАНСЬКІ ВЕРШНИКИ



Над Андуїном здійнявся туман і затопив прибережні зарості, але небо лишалося чистим, і на ньому вже зоріли іскорки-зорі. Щербатий місяць виплив на заході, під скелями пролягли чорні тіні. Гори Емін-Мейл тяглися подвійним багатоярусним валом з півночі на південь. Західні крутосхили їхні були неприступними, східні йшли полого, посічені ярами та вузькими улоговинами. До світання троє друзів кружляли цим кам’яним лабіринтом, підіймаючись на перший, вищий хребет, а потім у цілковитій темряві спустились у сховану за ним глибоку долину.



Тут у холодний досвітній час вони зупинилися відпочити. Арагорн знову мав обирати шлях: сліди привели у долину і зникли.



- Куди вони могли завернути? - запитав Леголас. - На північ, ближчою дорогою до Ізенгарда через ліс Фан-горн, чи на південь, до Ентули, ріки ентів?



- Куди б вони не подалися, ріку їм не обминути, - розсудив Арагорн. - Якщо Саруман ще не заволодів Роханом, [12] орки намагатимуться скоротити шлях через ці землі. Отже, йдемо на північ.



Долина звивалася вузьким язиком між похмурими кручами ліворуч і сумовитими укосами праворуч. Арагорн, ганяв по пагорбах и западинах західного схилу, Деголас трохи випередив його; так вони подолали кілька миль. Раптом ельф махнув рукою, покликавши всіх:



- Погляньте-но! Когось ми вже наздогнали! .



Те, що вони побачили, нагадувало купу валунів. Але це були орки. П’ятеро мертвих, порубаних шаблями орків; у двох - відрубані голови. Земля навкруги набрякла від темної крові.



- Нова загадка! - вигукнув Гімлі. - При денному світлі все було б зрозуміло, але ж не стовбичити нам тут до світання!



- І так зрозуміло - це добрий знак, - сказав Леголас. - Вороги орків можуть стати нашими друзями. Хто мешкає в цих горах?



- Ніхто не мешкає, - відповів Арагорн. - Інколи наїжджають роханці, а від Мінас-Тіріта надто далеко. Міг пройти випадковий караван, та звідки?



- Що ж тоді? - запитав Гімлі.



- Вони самі привели ворогів із собою, ось що. Ці загиблі - з північної орди. Гоблінів Білої Руки тут немає. Кровопивці перегризлися, як зазвичай. Може, занадто сперечались, куди йти.



- Або що робити з полоненими, - підхопив Гімлі. - Сподіваймося, що наші в цій сутичці не постраждали.



Не знайшовши зовсім нічого ані на місці бійки, ані навкруги, мандрівники покрокували далі. Невдовзі ліворуч відкрилася темна ущелина, якою збігав гомінкий струмок; його русло позначали зелені острівці трави й тернику.



- Ось і сліди, - сказав Арагорн, - Орки підбили свої криваві рахунки і завернули сюди. ,



Мандрівники піднялися ущелиною, легко перестрибуючи з каменя на камінь, наче й не мали позаду безсонної, невеселої ночі. Тільки-но вони ступили на край хребта, раптовий порив вітру дмухнув на них відчутною прохолодою, скуйовдив волосся, роздув плащі. Далекі гори за Рікою заливало світло, над їх зубцями рже прорізався краєчок [13] вогняного диска.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций