Джон Рональд Руел Толкієн Гобіт, або Мандрівка За Імлисті Гори — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 15 сентября 2015



Сіпнув двері до себе, і всі прибулі “малою купою” попадали в передпокій. Ще четверо гномів! А за ними був уже Гандальф - чарівник сміявся, спершись на патерицю. Він добряче-таки вколупнув прегарні гобітові двері й, до речі, збив тим ударом таємний знак, якого надряпав там напередодні вранці.



- Обережніш! Обережніш! - мовив він.- Це, Більбо, не схоже на тебе: змушуєш друзів чекати на порозі, а тоді сіпаєш двері, наче з пугача палиш!..



Дозволь відрекомендувати Біфура, Бофура, Бомбура і особливо Торіна!



- До ваших послуг! - мовили одночасно Біфур, Бофур і Бомбур, вишикувавшись рядочком. Тоді почепили два жовті й один блідо-зелений каптури та ще один - блакитний з довгою срібною китицею. Останній каптур належав Торінові - страшенно поважному гномові, що був насправді не хто інший, як сам великий Торін Дубощит.

Славетному ватажкові гномів зовсім не припало до вподоби те, що він простягся на гобітовій маті, а зверху на нього попадали Біфур, Бофур і Бомбур. Тим паче, що Бомбур був надзвичайно гладкий і важкий. А був Торін таки вельми пихатий - він нічого не сказав про “послуги”; зате бідолашний Злоткінс перепрошував його стільки разів, що нарешті він буркнув “та дарма” і перестав супитись.



- Оце вже ми і всі! - мовив Гандальф, оглянувши почеплені рядком тринадцять каптурів - щонайкращих відстібних святкових каптурів - і свого власного капелюха.- Веселеньке збіговисько! Сподіваюся, для припізнілих гостей знайдеться ще щось попоїсти й випити? Що це? Чай? Ні, дякую! Собі я попрошу трохи червоного вина.



- І мені,- докинув Торін.



- І ще малинового варення та яблучного пирога,- додав Біфур.



- І ще мигдалевого пирога й сиру,- попросив Бофур.



- І ще пирога з свининою та салату,- замовив Бомбур.



- І ще коржиків… ще елю… ще кави! - загукала решта гномів із світлиці.



- І ще засмаж кілька яєць, будь ласкав! - гукнув Гандальф навздогін гобітові, що потюпав до своїх комірчин.- Та винеси-но тієї холодної курятини й томатів!



“Здається, він знає, що лежить у моїй коморі, незгірш від мене самого!” - подумав геть розгублений Злоткінс. Він почав уже питати себе, чи не закралася щонайрознещасніша з пригод у самісіньку його оселю. Поки подіставав усі пляшки, страви, ножі, виделки, склянки, тарілки, ложки та всяку всячину, поки поскладав усе це на великі таці, наш гобіт добряче впрів, і розпашівся, і насердився.



- А щоб їм трясці й болячки, цим гномам! - лайнувся він уголос.- Чом би не прийти та не підсобити мені?



Гульк! - і вже стали перед кухонними дверима Балін і Двалін, а за ними Філі та Кілі, і, не встиг Більбо й слова мовити, як гноми внесли ті повні таці й два столики до світлиці та повиставляли, порозкладали все для бенкету.



Гандальф сидів на чільному місці, а навколо нього - тринадцять гномів; Більбо примостився на стільчику біля каміна, гризучи сухарика (йому геть пропав апетит) і силкуючись триматися так, ніби все-все було як завжди, а пригодою і не пахло.

Гноми собі їли та й їли, гомоніли та гомоніли, а час помалу спливав. Нарешті гості повідсувалися на своїх стільцях від столу, і Більбо намірився поприбирати тарілки й склянки.



- Гадаю, ви всі залишитеся повечеряти? - спитав він якнайчемнішим, ненав’язливим тоном.



- Авжеж! - запевнив Торін.- І ще побудемо. Ми засидимося допізна, поки обговоримо всі справи. Але спочатку - трохи музики. Ану прибрати зі столу!



І дванадцять гномів - тільки без Торіна, він був надто статечний і провадив розмову з Гандальфом,- скочили на ноги й поскладали весь посуд високими стосиками. Тоді, не чекаючи, поки дадуть таці, рушили до кухні, тримаючи на одній руці стосики тарілок ще й поставивши пляшку зверху, а гобіт біг за ними й просив, мало не пищав з переляку:



- Будь ласка, обережно! - та: - Будь ласка, не клопочіться! Я сам упораюсь…

Але гноми тільки завели пісні:









Бий склянки і тарілки!



Гни виделки і ножі!



Більбо це не до душі -

То трощи йому й пляшки!





Скатерки усі поріж!



Молоко порозливай!



Все вином кропи сміліш!



Кісточки порозкидай!





Поскидай в казан горшки,

Довбнею усі вмасти,

А як цілий де лишивсь -



По долівці попусти!





Більбо це не до душі!



Ой, склянки, пляшки, ножі!









Ну, звісно, нічого такого жахливого вони не скоїли; вмить весь посуд був вимитий і поставлений на місця, а гобіт усе крутився й крутився посеред кухні, намагаючись устежити за гномами. Потім усі вернулися до світлиці, де Торін уже курив люльку, поклавши ноги на гратки каміна. Він пускав величезні кільця диму, і, куди велів, туди вони й пливли: вгору димарем, чи за годинник на поличці каміна, чи під стіл, чи колами попід стелею; та куди б не пливли Торінові кільця, їм не втекти було від Гандальфових. Пух! - і менше кільце, пущене з куценької череп’яної люльки Гандальфа, проходило крізь кожне Торінове кільце.

Тоді Гандальфове кільце зеленіло з утіхи і верталось до чарівника, зависаючи в нього над головою. Вже тих димових кілець він зібрав коло себе цілу хмару і мав тепер вигляд справжнісінького чаклуна. Більбо закляк, спостерігаючи,- він-бо так любив пускати кільця диму,- а тоді зашарівся, згадавши, як учора вранці пишався тими кільцями диму, що посилав з вітром за Гору.



- А тепер - музики! - розпорядився Торін.- Принесіть інструменти!



Кілі і Філі метнулися до своїх мішків і принесли по скрипочці; Дорі, Норі та Орі видобули флейти десь із своїх плащів; Бомбур сходив у передпокій по барабана; Біфур з Бофуром теж вийшли й повернулися з кларнетами, що їх лишили в кутку разом із ціпками. Двалін з Баліном сказали: “Даруйте, я залишив свою на ганку!” - “То внесіть і мою!” - попрохав Торін. Два гноми вернулися з віолончелями

Завбільшки з них самих і з Торіновою арфою, загорненою в зелену тканину. То була чудова золота арфа, і коли Торін торкнув струни, враз полилася музика - така несподівана й ніжна, що Більбо забув усе на світі й полинув у темнотні землі під дивними місяцями, далеко за Водицю і геть-геть далеко від гобітівської нори під Горою.



У віконечко, видовбане в схилі Гори, до кімнати полилася пітьма; полум’я в каміні замиготіло - був квітень,- а гноми все грали, й тінь Гандальфової бороди коливалася на стіні.



Пітьма залила всю кімнату, вогонь погас, тіні щезли, а вони все грали. І раптом, не перестаючи грати, хтось один, а тоді ще хтось заспівав; то були глибокі, гортанні співи гномів, звиклих співати у глибоких підземеллях, прадавніх своїх домівках. Ось приблизний уривок їхньої пісні, якщо без музики це можна назвати піснею:









Далеко, за Імлисті гори,

Де наші предковічні створи,

Рушати нам, гей, ковалям,

Шукати золота комори.





Здавен закляття знали гноми,

Як били молоти без втоми

У глибині, у темнині,

Де підземельні снять хороми.





Для ельфа й короля людського

Кували золота премного,

Ловили світ у самоцвіт -

Окрасу для меча й чертога.





В намиста сріберні низали

Квітучі зорі, ще й чіпляли

Вогонь дракона на корону,

У вічка сонце й місяць бгали.





Далеко, за Імлисті гори,

Де наші предковічні створи,

Рушати нам, гей, ковалям,-

Згадаймо золоті комори.





Різьбили арфи, чаші гарні,

Де не сягали каменярні



Людські,- жили, пісні вели,

Що й ельфи чуть їх незугарні.





Якось-то застогнали сосни,

Вітри завили стоголосні,

Вогонь ярів, живе все їв,

Дерева стали вогненосні.





Забили дзвони враз на сполох,

Як стій поблідли люди в долах;

Драконів сквар, гірш за пожар,

Доми пожер, пустив їх голих.





Гора та наша закурілась -

То гномам доля злая стрілась;

Вони втекли в ту мить, коли

Над ними стеля обвалилась.





Далеко, ген за гори млисті,

В оселі тьмаві, кам’янисті

Рушати нам, гей, ковалям,

По арфи наші пломенисті!



Отак вони співали, а гобіт відчував, як росте, шириться в ньому любов до речей, зроблених руками, вмінням і чарами,- любов люта і ревнива, жадоба гном’ячих сердець. І тоді прокинулося в ньому щось туківське, і закортіло йому помандрувати, щоб побачити ті великі гори, почути шум тих сосон і водоспадів, і сходити, обстежити ті печери, взявши в дорогу меч, а не ціпок. Він виглянув у вікно. Там, у темному небі над деревами висипали зорі. Більбо подумав: так сяють діаманти гномів у темних печерах. Зненацька в лісі за Водицею спалахнуло полум’я (хтось, мабуть, розпалював багаття), а йому уявилося, як грабіжники-дракони сідають на його затишну Гору, спалюючи все дотла. Він здригнувся і за хвилю був уже таким собі Злоткінсом із Золотого кутка під Горою.



Більбо підвівся, весь трусячись. Він не так збирався піти принести лампу, як хотів це удати, аби сховатися за пивними барилами в льоху та й не виходити звідти, аж поки гноми заберуться геть.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций