Гі де Мопассан Мадемуазель Фіфі — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 15 сентября 2015



Тоді поручник Отто, подібний до ведмедя з Чорного лісу, запальний, пересичений питвом, підвівся і, раптом охоплений п’яним патріотизмом, гукнув:



- За наші перемоги над Францією!



Жінки, хоча й зовсім були п’яні, промовчали, а Рашель, уся здригнувшись, звернулась до нього:



- Ну, знаєш, бачила я французів, що при них не сказав би ти цього.



А малий маркіз, усе ще тримаючи її на колінах, дуже звеселілий од вина, почав глузувати:



- Ой, ой, ой! Я ж ніде таких не бачив. Тільки-но ми приходимо, вони показують нам спину.



Роздратована цим дівчина крикнула йому в лице:



- Брешеш, паскудо!



На мить він утупив у неї свої посоловілі очі, як утупляв їх у картину, коли з револьвера пробивав полотно, а потім знов почав сміятись:



- Овва, красуне! Тaк би ми й були тут, коли б вони були хоробрі. - І, набравшися духу, додав: - Ми їхні господарі. Франція - наша.



Вона одним стрибком зіскочила з його колін і упала в крісло. Він підвівся, простяг свою шклянку до серед столу й мовив:



- Наші Франція й французи, ліси, поля й будинки Франції.



Решта, всі п’яні, натхнені вояцьким запалом, чисто тваринним, схопивши свої келихи, крикнули: “Хай живе Пруссія!” - і враз їх спорожнили.



Дівчата, змушені мовчати, пойняті страхом, не протестували. Навіть Рашель мовчала, безсила щось відповісти.



Маркіз поставив на голову єврейці келих шампанського і крикнув:



- І все жіноцтво Франції також наше.



Рашель схопилася так швидко, що кришталевий келих перевернувся й, обливши (як обливають на хрестинах) її чорні кучері золотистим вином, упав і розбився на підлозі. Губи її тремтіли, вона з презирством дивилася на офіцера, що все сміявся, й здушеним од гніву, тремтячим голосом вимовила:



- Це… це… це… брехня: жінки Франції не будуть вашими!



Він сів, щоб насміятись досхочу, й, прибираючи паризької вимови, запитав:



- Це дуже добре, дуже добре, але в такому разі що ж ти тут робиш, моя мила?



Вражена, вона спершу промовчала, через своє обурення зразу не зрозумівши всього, а потому, добре второпавши, що він сказав, з шаленим роздратованням кинула йому:



- Я… я… я… не жінка, а паскуда, я якраз те, що пруссакам потрібне.



Вона не встигла договорити, коли він з усієї сили дав їй ляпаса; а як він і вдруге підняв руку, вона, ошаліла й несамовита, схопила зі столу маленького десертного срібного ножика й, швидше ніж встигли щось помітити, шпигнула його просто в шию, саме в ту ямку, де починаються груди.



Якесь недомовлене слово застрягло йому в горлі, і він спинився з роззявленим ротом і жахливим поглядом.



Всі враз скрикнули й, збентежені, схопилися з місць; Рашель, кинувши свого стільця під ноги поручникові Отто, який простягся на весь свій зріст, підбігла до вікна, одчинила його й, швидше ніж могли схопити її, вискочила в темряву, де все ще періщив дощ.



За дві хвилини Мадемуазель Фіфі помер. Тоді Фріц і Отто вихопили шаблі й хотіли порубати жінок, які попадали їм у ноги. Майор ледве спинив цю різанину й звелів чотирьох переляканих дівчат зачинити в окрему кімнату під охороною двох солдатів; потім, вишикувавши солдатів ніби до бою, вирядив шукати втікачку, цілком певний, що її схоплять.



П’ятдесят солдатів, напучених загрозою, було відряджено в парк. Двісті інших нишпорили по лісках та по всіх хатах в долині.



Стіл, з якого враз усе було прибрано, став тепер за смертельне ложе, а чотири офіцери, суворі, протверезені, з строгими, як на службі, обличчями військових людей, стояли коло вікон, удивляючись у темряву ночі.



Злива не вщухала. Невпинне хлюпання сповнювало морок, безперервний шум води, що падає й тече, крапле й бризкає.



Раптом пролунав постріл, згодом другий дуже здалека, і впродовж чотирьох годин розлягалися постріли, близькі або далекі, команда до збору, чулись якісь чудні слова, немов перекликання горловими голосами.



На ранок усі вернулись. Двоє солдатів було забито та троє поранено своїми ж товаришами в запалі цього полювання та серед метушні нічної погоні. Рашелі так і не знайшли.



Тоді німці поклали собі нагнати холоду на людність, поперетрушували в помешканнях, увесь район виходили, з’їздили, перерили. Єврейка, здавалось, не лишила жодного по собі сліду.



Коли повідомили про це генерала, він наказав справу цю зам’яти, щоб не давати поганого прикладу для армії, і покарав дисциплінарною карою коменданта, а останній - підвладних собі.



- Не для того воюють, щоб утішатися з повіями й милуватися ними, - сказав генерал. І граф Фальзберг, розлютований цим, вирішив помститися над усією округою.



А що йому потрібний був привід, він запросив до себе кюре й звелів йому дзвонити в дзвона на похороні маркіза Айріка.



Зовсім несподівано кюре виказав покірливість, лагідність, повну повагу. Тіло Мадемуазель Фіфі несли солдати, оточуючи з усіх боків труну, з набитими рушницями, і коли труна рушила з замку д’Ювіль, прямуючи до цвинтаря, - на дзвіниці вперше задзвонили по покійникові, але якось так весело, мовби чиясь приязна рука гладила дзвона.



Він дзвонив і ввечері, і другого дня, і так день у день; калатав досхочу. Часом навіть уночі дзвін сам собою починав здригатись і кидав два чи три тихих звуки у темряву ночі, збуджений з невідомої причини й охоплений якоюсь дивною радістю. Всі околишні селяни говорили, що дзвона заворожено, і ніхто, крім кюре та його паламаря, не підходив до дзвіниці.



А все це було тому, що на дзвіниці жила в тривозі й самоті одна бідна дівчина, яку таємно годували ті два чоловіки.



Вона перебувала там аж до відходу німецького війська. А потім одного вечора кюре, позичивши в пекаря візочка, сам одправив свою полонянку до руанських воріт. Спинившись тут, священик обійняв її; вона злізла з бідки й хутко дійшла до публічного дому, господиня якого певна вже була в її смерті.



По якомусь часі її звідси забрав один патріот, людина без забобонів, якому вона полюбилася за її героїчний вчинок; згодом, покохавши її, як жінку, він одружився з нею, і вона стала дамою не гіршою за багатьох інших.

.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций