Лоїс Макмастер Буджолд Осколки честі — C. 15

Розміщено Шкільні твори в 15 сентября 2015





— Мені потрібно поговорити з командором Готтіаном. Наодинці.

— Хм. Що ж, не змусьте мене пошкодувати про мою пораду. — У даних обставинах вона не могла явніше виразити словами те, що крутилося на язику: «Будь обережний». Махнувши рукою в знак того, що зрозумів її, Форкосиган попрямував назад до лісу. Його кульгавість стала помітніша.

Вона допомогла Дюбауеру піднятися на ноги, і Куделка повів їх до входу в печеру. Молодий чоловік був так схожий на Дюбауера, що їй важко було зберігати ворожість.

— Що це в старого з ногою? — запитав її Куделка, озираючись через плече.

— Подряпина запалилася, — безтурботно відгукнулася вона, свідомо зменшуючи серйозність нездужання Форкосигана, оскільки тепер цілком розділяла його прагнення сховати кожну слабкість від ненадійних підлеглих. — Хоча ця рана зажадає уваги гарного медика — якщо тільки вам вдасться змусити його зупинитися й поклопотатися про себе.

— Типово для старого. Зроду ще не бачив стільки енергії в людини його віку.

— Якого віку? — зігнула брову Корделія.

— Ну, вам він, звичайно, не здається старим, — поступився Куделка і був доволі здивований тим, що Корделія закотилася сміхом.

— Хоча «енергія» — не зовсім вірне слово…

— Як щодо «сили»? — запропонувала вона, дивно втішена тим, що у Форкосигана знайшовся хоча б один обожнювач. — Енергії, прикладеної до роботи.

— От-от, саме воно, — схвалив задоволений Куделка. Корделія вирішила не згадувати блакитну пігулку.

— Він здається цікавою людиною, — сказала вона, сподіваючись вивудити зі співрозмовника ще що-небудь про Форкосигана. — Як він примудрився влипнути в таку історію?

— Ви про цю сутичку з Радновим?

Вона кивнула.

— Ну, не хочу критикувати старого, але… — Отут Куделка перейшов на побожний шепіт: — Кому ще могло спасти на думку сказати політофіцеру, який ледь піднявся на борт, щоб той не показувався на очі, якщо хоче дожити до кінця подорожі!

Йдучи за своїм проводирем, Корделія звернула за черговий кут печерного коридору; видовище, яке відкрилося її поглядові, відразу змусило її насторожитися. «Все це доволі незвичайно, — подумала вона. — Схоже, Форкосиган ввів мене в оману». Прохолодний, сирий і тьмяно освітлений лабіринт печер частково мав природне походження, але в основному був вирубаний дугою плазмотрона. Величезні простори були захаращені різноманітними припасами.

Ні, на скромну схованку продовольства це зовсім не схоже — тут явно розмістився повномасштабний військовий склад, здатний забезпечити цілий флот. Вона беззвучно присвиснула, уявивши собі безліч найнеприємніших варіантів розвитку подій.

В одному з завулків печери приткнулося стандартне барраярське польове укриття — напівкругле ребристе склепіння, обтягнуте такою ж тканиною, як і бетанські намети. Тут розташувалася сумовита польова кухня і примітивна їдальня, де господарював самотній старшина, прибираючи після обіду.

— Старий тільки що з’явився — живісінький! — вітав його Куделка.

— Ха! А я думав, бетанці перерізали йому горлянку, — відгукнувся здивований старшина. — А ми ж влаштували такі розкішні поминки…

— Ці двоє — особисті бранці старого, — представив їх Куделка кухареві, якому, як запідозрила Корделія, набагато звичніше було тримати в руках зброю, ніж ополоник, — а ти ж знаєш, для нього це хвора тема. У цього хлопця — ушкодження від нейробластера. Бетанців звелено як годиться нагодувати, так що не намагайся отруїти їх своїми звичайними помиями.

— Критикувати всі здатні, — пробурмотав собі під ніс старшина-кухар, коли Куделка зник, помчавшись виконувати інші доручення. — Що їсти будете?

— Що завгодно. Все що завгодно, крім вівсянки і рокфору, — спішно виправилася Корделія.

Старшина сховався в задньому приміщенні і повернувся через кілька хвилин із двома паруючими мисками якогось рагу і справжнім хлібом, помащеним найсправжнісінькішим маргарином. Корделія жадібно накинулася на їжу.

— Ну як? — без особливого ентузіазму поцікавився старшина, заздалегідь втягуючи голову в плечі.

— Вржаюче, — відповіла вона з набитим ротом. — Смакота.

— Правда? — Він розправив плечі. — Вам правда подобається?

— Правда. — Вона перестала їсти, щоб впхнути кілька ложок рагу в задрімалого Дюбауера. Смак гарячої їжі відразу розігнав викликану припадком сонливість, і він заходився жувати майже з таким же ентузіазмом, що і вона.

— Слухайте, може, я допоможу вам його погодувати? — запропонував старшина.

Корделія просяяла з радості.

— Звичайно!

Менш ніж за годину вона встигла дізнатися, що старшину звуть Нілеза, вислухати всю історію його життя, а також покуштувати весь — хоч і небагатий — асортимент делікатесів барраярської польової кухні. Старшина явно так само скучив за похвалами, як і його товариші — за домашньою їжею, оскільки він тягався за нею по п’ятах і все ламав голову, чим би ще їй прислужитись. Форкосиган прийшов без супровідних і стомлено сів поруч з Корделією.

— Ласкаво просимо назад, сер, — вітав його старшина. — Ми думали, бетанці вбили вас.

— Так, я знаю, — відмахнувся Форкосиган від вже звичного вітання. — Як щодо їжі?

— Що побажаєте, сер?

— Все що завгодно, тільки б не вівсянку.

Йому теж видали хліба і рагу. Їв він без особливого ентузіазму — схоже, пропасниця в поєднанні зі стимулятором заглушала апетит.

— Як пройшло з командором Готтіаном? — тихо запитала Корделія.

— Непогано. Він знову в строю.

— Як ви цього домоглися?

— Розв’язав його і дав йому свій плазмотрон. Сказав йому, що не можу працювати з людиною, якій не можу довіряти, і що збираюся дати йому останній шанс миттєво отримати підвищення. Потім я сів до нього спиною. Ми просиділи так хвилин десять. Не вимовили навіть слова. Потім він віддав мені плазмотрон, і ми повернулися в табір.

— Я теж думала, чи спрацює що-небудь подібне. Хоча я не впевнена, що змогла б зробити це, якби була на вашому місці.

— Я теж думаю, що не міг би зробити це, якби не був настільки виснажений. До чого ж добре нарешті дати відпочинок ногам. — Він трохи пожвавився. — Як тільки заарештують інших, ми вилетимо на «Генерал». Це прекрасний корабель. Я виділю вам офіцерську каюту — її чомусь називають адміральськими апартаментами, хоча вона будь-чим не відрізняється від інших. — Форкосиган розмастив залишки рагу по дну миски. — Як вам їжа?

— Чудесна їжа.

— Більшість відгукується інакше.

— Старшина Нілеза був дуже добрий і уважний.

— Ми кажемо про одну й ту ж людину?

— По-моєму, йому просто хочеться, щоб його старання цінували. Спробуйте як-небудь.

Форкосиган, обпершись ліктями на стіл, поклав підборіддя на долоні і посміхнувся.

— Ми розглянемо вашу пропозицію.

Вони замовкли і просто сиділи, втомлені і розморені ситним обідом, за простим металевим столиком. Форкосиган відкинувся на спинку стільця і закрив очі. Корделія задрімала за столом, поклавши руку під голову. Приблизно через півгодини ввійшов Куделка.

— Ми взяли Сенса, сер, — доповів він. — Але в нас були… у нас залишаються деякі проблеми з Радновим і Деробеєм. Вже не знаю як, але вони про щось здогадалися і сховалися в лісі. Я вислав за ними загін.

Форкосигану явно хотілося вилаятися.

— Треба було піти самому, — пробурмотав він. — Вони озброєні?

— В обох залишилися їхні нейродеструктори. Плазмотрони ми встигли забрати.

— Добре. Я не хочу більше витрачати час тут, внизу. Відкличте людей і заблокуйте всі входи в печери. Нехай дізнаютьсь, як то ночувати в тутешніх лісах. — Уявивши собі цю ситуацію, він весело блиснув очима. — Ми підберемо їх пізніше. Нікуди їм від нас подітися.

Корделія допомогла Дюбауеру забратися в катер, простий і досить обшарпаний військовий транспорт, і прилаштувала його на вільному сидінні. З прибуттям останньої групи катер здався просто-таки переповненим барраярцями; були серед них і зв’язані арештанти — скулені і понурі, нещасні підлеглі ватажків, які втекли. Всі солдати виявилися високими і мускулистими молодими людьми. Форкосиган поки залишався найнижчим з них усіх, кого вона бачила.

Вони з цікавістю видивлялися на неї, і вона вловила обривки розмов на двох або трьох мовах. Здогадатися про предмет розмови було неважко, і Корделія похмуро посміхнулася. Схоже, молодь була повна ілюзій стосовно того, скільки бажання і сил займатися сексом залишається після сорокакілометрового денного переходу в двох людей — контужених, хворих, голодних і невиспаних, які чергують турботу про пораненого з намаганнями не потрапити на вечерю черговому хижаку, та ще й на додачу заклопотаних проблемою заколоту, з яким їм доведеться мати справу наприкінці шляху. До того ж зовсім літніх: тридцяти трьох і сорока з зайвим років. Вона розсміялася про себе, і закрила очі, щоб не бачити їхні зацікавлені фізіономії. Форкосиган повернувся з кабіни пілота і сковзнув на сидіння поруч з нею.

— У вас все добре?

Вона кивнула.

— Так. Трохи ошелешена цими чередами хлопчиськ. Здається, ви, барраярці — єдині, в кого нема змішаних екіпажів.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций