Нестайко Всеволод Зіновійович Загадка старого клоуна — C. 11

Розміщено Шкільні твори в 11 сентября 2015


Півколом здиблювався угорі фасад з шістьма величезними вікнами і кількома дверима.

Ще йдучи Хрещатиком, коли минали вулицю Фундуклеївську, Стороженко зітхнув і, вказавши на будинок по Фундуклеївській метрів за сто від рогу, промовив:

— Отут я починав своє циркове життя. Акробатом. У цирку Соббота. Тепер тут театр Бергоньє.

Я з цікавістю глянув на непоказний будинок і згадав, що нині на цьому місці — Київський театр російської драми імені Лесі Українки.

— Скільки я пережив тут щасливих хвилин, — вів далі Стороженко. — Перші успіхи, перші оплески, перше визнання публіки… І перші циркові пригоди. Пам’ятаю, у фокусника Маргаретті зіпсувався реквізит, — у шафі, де мала зникати асистентка, задня стінка одвалилася, і всі побачили, як там сидить, зігнувшися, бідна дівчина… А втім, у «Гіппо-паласі» теж нещодавно, тижнів три тому, сталася пригода під час гастролей Володимира Дурова, коли він показував велику циркову виставу «Війна гусей, качок, півнів і мавп зі свиньми», у якій брали участь понад чотириста тварин. Там був штурм і бомбардування фортеці, вибух поїзда та інше. Так от, під час репетиції о п’ятій годині дня мавпи вибігли з арени в коридор, сходами спустилися на перший поверх, де було кондитерське відділення Ферахзаде. Прикажчик, перелякавшись, утік, а мавпи почали таке виробляти у кондитерській, що й переказати не можна; геть порозкидали тістечка, печиво, а тоді заходилися бити й трощити пляшки з лимонадом. Дуров ледве-ледве їх угамував.

Все це Стороженко весело розповідав Чакові по дорозі, а тепер, підійшовши до «Гіппо-паласу», враз чогось спохмурнів, знітився, нерішуче затупцяв на місці.

Мені здалося, що він чогось не наважувався зайти в цирк, чогось вагався.

— О! — раптом сказав він, наче йому несподівано спала на думку геніальна ідея. — Ви знаєте, друже мій дорогий, ми з вами зараз зайдемо ще до одного майстра. Потрясаючого майстра. На хвилину. Якщо вже показувати номер, то треба, щоб було ефектно. Правда?

— Правда, — охоче погодився Чак. Він розумів хвилювання колишнього клоуна і співчував йому.

— Це зовсім близько. На Лютеранській, унизу. Пройдемо трохи Мерингівеькою і все, — Стороженко наче вибачився перед Чаком.

Вони звернули на вулицю проти цирку.

Я її одразу впізнав. Це ж вулиця імені Заньковецької! Майже всі будинки ті ж самі, що були й тоді. Хіба що крім одного, у глибині, проти вулички, котра веде до театру Соловцова (тобто імені Івана Франка).

Саме на цей будинок і вказав Стороженко Чакові, коли вони минали його.

— Отут я теж трохи працював. В естрадному театрі «Аполло». У трупі Марморіні. «Живі скульптури». Зевсом був, Громовержцем, — гірко усміхнувся він. — А потім хазяїн вигнав мене. За те, що я заступився за бідну дівчинку з кордебалету, яку він переслідував. «І полетів божественний Зевес в брудну калюжу з голубих небес…»

Вони вийшли на Лютеранську (тепер це вулиця Енгельса) і, перетнувши її, наблизились до шостого номера. Це відомий тепер у Києві будинок. На ньому прикріплена меморіальна дошка, бо тут жив у 1914 році великий пролетарський письменник Максим Горький.

А тоді у розцяцькованій вітрині першого поверху привертав увагу яскравий рекламний щит: «Піротехнічна лабораторія Ф. І. Смирнова.

Кращі в Росії фейєрверки.

Перше в Росії виробництво витончених паперових виробів для котильйону.

Ордени, тури, шапочки, віяла, паперові квіти, конфетті, серпантин, гірлянди для прикрашання залів і т. д. і т. п.

Моделі всіх новинок, що з’являються за кордоном, негайно одержуються мною, тому моє виробництво ніколи не відстає від закордонних фабрик.

Ціни поза всякою конкуренцією, оскільки все робиться на місці».

Поки я читав цю рекламу, Стороженко і Чак уже відчинили двері і зайшли в лабораторію. Я ледве встиг ускочити, щоб двері не зачинилися зовсім.

Піротехнічна лабораторія Ф. І. Смирнова мала надзвичайний химерно-святковий вигляд. Зі стелі звисали барвисті різноколірні паперові гірлянди, всі стіни були завішані найрізноманітнішими паперовими квітами — й дуже схожими на живі, і якимись казковими, яких, мабуть, і в природі нема.

За величезним столом, на якому височіли купи кольорового паперу, спіралі дроту і безліч якогось причандалля, сидів дуже гарний сивий чоловік з несподівано чорними бровами і чорними, по-молодецькому закрученими догори вусиками, у білій накрохмаленій сорочці, з краваткою-метеликом. Він був зовсім не схожий на майстра.

Побачивши Стороженка, Смирнов підхопився, радісно усміхаючись.

— О! Кого я бачу! Салют на честь дорогого гостя! — Він схопив зі столу величезну картонну «цукерку», за щось смикнув, і «цукерка» оглушливо вибухнула, викидаючи в повітря хмару конфетті, яке барвистим снігом посипалося на голови Стороженка і Чака.

Потім Смирнов швидко підійшов до Стороженка і поривчасто обняв його:

— Здрастуй, дорогий П’єр!

— Здрастуй, Федоре Івановичу, здрастуй!

— Де ж це ти пропадав? Чого зник? Чого не з’являвся?. Ну, як справи? Як… — Смирнов швидким поглядом окинув благенький латаний костюм Стороженка і враз спохмурнів. — Ех! Ну що ж ти… Ну хіба ж так можна? Ну…

— Все в порядку, Федоре, — густо почервонів невдаха-клоун. — Не хвилюйся. Все гаразд…

— О, проклятий світ, що примушує бідувати таких людей! О, мерзенне суспільство продажних душ! — пристрасно, з обуренням вигукнув Смирнов і враз застиг, глянувши на Чака. Мабуть, уперше зрозумів, що вони не самі.

— Не хвилюйся, Федоре, це свій… — заспокоїв його Стороженко. — Наш брат, пригноблений. Учора довелось рятувати його від поліцейського синочка Слимакова.

— А-а! — приязно усміхнувся до Чака Смирнов і простяг йому руку. — Радий познайомитися.

Чак ніяково усміхнувся, потискаючи руку цій незвичайній людині.

— Я до тебе, Федоре Івановичу, в одній невеличкій справі… — явно переборюючи себе, почав Стороженко (мабуть, він був гордий і не любив нічого просити навіть у друзів). Соромлячись Чака, він обняв Смирнова за плечі й стиха, майже пошепки почав йому щось пояснювати.

— Про що мова! Нема питань! — вигукнув Смирнов і заметушився по лабораторії, вишукуючи якісь картонні коробочки, трубочки, пакунки.

— Оце візьми! Оце…Оце… — приказував він, раз у раз соваючи Стороженкові якусь річ. — 3 цим обережно, вибухає при найменшому натисненні в оцьому місці…

— Спасибі… Спасибі… Спасибі… — кивав головою Стороженко. — Я, Федоре, віддячу тобі колись, повір мені…

— Облиш! Це я в неоплатному боргу перед тобою. За радість, яку ти дарував мені своїм талантом. Що може бути радіснішого за справжній веселий щирий сміх! Найлюдськіша радість з усіх радостей людських. «Людині підкоривши все і всіх, бог тільки їй одній дозволив сміх», — сказав Ронсар. Отже, не ображай мене, друже…

Коли вони вийшли на вулицю, Стороженко сказав Чакові:

— Чудова людина! З робітників. На «Арсеналі» працював. А в 1905-му в Шулявській республіці брав участь. Жив він на Шулявці, на Маріїнський. Після того на «Арсенал» уже вороття не було. Захопився піротехнікою і от… Майстер виключний. Ювелір. Віртуоз. Я його ще з дитинства знаю. Жили поряд…

Я уважно придивився до Стороженка і чи не вперше побачив, що він досить-таки літній уже, років за сорок, мабуть.

Підійшовши до цирку, він знову нерішуче затупцяв на місці, чи то роздумуючи, чи не наважуючись іти далі. Нарешті зітхнув і сказав Чакові:

— Знаєте… знаєте… я вас от що попрошу. Ви, друже, візьміть оцю коробку, підійдіть до швейцара і скажіть, що ви… що це капелюшок… для мадемуазель Терези… Запам’ятали? Що ваша мати просила передати його мадемуазель Терезі. Тільки у власні руки, неодмінно у власні руки… тільки… Розумієте?

— А ви? — здивовано звів на нього очі Чак.

— А я… А я через хвилину зайду. Ви мене почекаєте у фойє на другому поверсі. Розумієте… — він зітхнув і одвернувся, — мене наказано ні з якими. пакунками у цирк не пускати. А швейцар такий, як пес на ланцюгу. Тому я й попросив вас… Ще без нічого — так-сяк, а з пакунками — категорично. Я їм набрид своїми атракціонами. Розумієте?

— Я розумію, розумію, — ніяковіючи від співчуття до нещасного колишнього клоуна, пробелькотів Чак, узяв круглу коробку і пішов до дверей цирку. Я, звичайно, за ним.

Величезний, мов гора, швейцар з рудими, як у рисі, бакенбардами незворушним ідолом став на порозі, коли Чак відчинив двері.

— Що?

— Мені… от… капелюшок для мадемуазель Терези… мати просила… — затинаючись, промовив Чак.

— Давай передам, — басовито долинуло згори.

— Ні-ні. велено у власні руки… у власні руки тільки!

— Гм!. — невдоволено гмикнув швейцар. — Ну, проходь! Тільки недовго там.

Чак шмигнув у двері. Я — за ним.

Проминувши напівтемне фойє першого поверху, ми піднялися такими ж напівтемними сходами на другий.

Тут було світліше.

Двері у зал були прочинені, і з арени лунали різкі, наче постріли, удари шамбер’єра (циркового батога) і глухий кінський тупіт.

Чак, а за ним і я зазирнули в зал.

Кремезний чоловік у білій сорочці й червоних штанах, заправлених у високі кавалерійські чоботи, стояв з довжелезним шамбер’єром посеред арени, а круг нього бігали по колу сліпучо-білі красені-коні з пухнастими китицями із страусового пір’я на головах.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций