Радутний Радій Незадоволення, або ж Фактор прогресу

Розміщено Шкільні твори в 11 сентября 2015

 (c) Radiy Radutny E-mail: mailto:[email protected] com

 

 

  Незадоволення, або ж Фактор прогресу

 

 Якби!..

 Саме через отаке “якби” я й сиджу зараз в роздумах над одним з найголовнішим питаннням свого життя, прекрасно знаючи, що незалежно від прийнятого рішення не зміниться нічого. Анічогісінько. Хіба що на душі полегшає. А може й поважчає.

 Якби я не зустрів ту дівку… колишнє своє “перше кохання”. Ну, зустрів - то й зустрів, кивнув - “добрий день”, мовляв - й пішов далі. Але ж паскудна терезівсько-скорпіонська риса - згадувати й аналізувати. Отож воно й вийшло.

 Якби я тоді з нею одружився - варіант раз.

 Якби я тоді її взагалі не зустрів - варіант два.

 Якби вона…

 Десь на варіанті сімдесят восьмому відчув, що повторююсь. Відкинув ковдру, поглянув на годинник, потім перевів погляд на ящик - комп’ютер тобто - й допер, що всі ці мої “якби” являють собою не що інше, як бінарне дерево з ключовими моментами в місці кожного розгалудження. Ну а дерева обробляти вчать, дякувати долі, десь на другому курсі, а декого то ще й в школі починають.

 Не мене, щоправда. Я якось більше самостійно цю науку опановував.

 Десь під ранок стало вже приблизно ясно, як саме це дерево слід аналізувати, щоб дослідний об’єкт - тобто, наприклад, я - рухався по цих гілках не хаотично, як жук-короїд, а хоч трохи впорядковано, а ще через пару днів стало більш-менш зрозуміло, як ці рухання можна трохи оптимізувати.

 Лише тоді я сів й замислився, а що ж таке, власне кажучи, я придумав. Те, що проблема вийшла вже за рамці іграшки - не дивуйтесь, в програмістів своє уявлення про іграшки - вже цікаво. Але й щось серйозне з цього дерева зірвати самотужки навряд чи вдасться. На превеликий жаль, проблема “а що було б, якби…” цікавить хіба що істориків та фантастів, а з грошима в обох цих категоріях не дуже густо.

 Так би й залишалось це моє “дерево” на трьох уривках паперу, помальованих з одного боку “гілляччям” , а з іншого - якимись інструкціями, якби однією чудової глупої ночі не прокинувся я знову ж таки годині о третій з геніальною думкою про те, що від “що було б, якби…” один крок до “що буде, якщо…”. Й після недовгих переговорів з власною мораллю подався я до однієї маломоральної контори, яка, проте в прогнозі поведінки хоч окремої людини, а хоч і натовпу, сильно зацікавлена.

 Далі вже - справа техніки… й кадрів.

 Сказано - зроблено.

 Щоправда, поміж першим та другим пролягли кілька років, не одна цистерна чорної кави, з десяток ящиків цигарок й не менш, як вагон матюків. Таку програму, до речі, й не випробуєш, як нормальний продукт - по модулях, по об’єктах, по процедурах, нарешті. Ні. Вона, заррррраза, або працює - або ні. Й більше ні, аніж працює.

 Десь на другому році розробки врятувало мене ( й підлеглих, звичайно ), лише звістка, що прийшла… е-е-е… незагальновживаними каналами. Виявилось, я не один такий розумний ( а я й ніколи так і не думав, до речі ), й що деякі наші союзнички-конкуренти ( трясця їм у печінки й Моріса-наймолодшого в локальну мережу ) теж працююють на чимось таким. Браві наші хакери трахнули к бісовій мамі конкуренський firewall, витягли з мегабайт малозрозумілого тексту на якомусь ADA-подібному діалекті й я вже збирався кинути всі сили на розбирання з тією шифровкою, аж поки стрельнула думка, що й сам колись так розважався - один з інших конкурентів, не таких солідних, зо два місяці мучився, намагаючись порізати memo-поле на слова й шукати контекст у індексованій базі. А може й досі мучиться… хе-хе. Фальшивка, коротше кажучи. Деза.

 Засміявся я, посадив на ту фальшивку дядька, що спеціалізувався не по клавіатурі стукати, а трохи інакше; засміявся ще раз - одним махом два досить слизькі моменти побивахом - й знову ж таки почав довбати свій варіант.

 Десь на третьому році “воно” запрацювало. Найбільшою морокою, як й чекалось, виявилась оптимізація - спробуй-но врахуй, з півтори тисячі факторів, що вплинули на об’єкт за останні десять секунд. Важкувато.

 Подався в люди. Порадили “пакетом для аналізу великих масивів текстової інформаціії” - дослівно. Так на ньому й написано. Зустрівся з головним розробником - й рота роззявив, втім, як і він. Бо кожного ранку ми з ним біля входу в контору кивали один одному. Посміялися, потім домовились зусилля трохи координувати.

 Стало легше.

 Десь році на третьому з половиною “воно” почало вже й допомагати.

 - Що буде, якщо я використаю не Хофман-код ( як всі нормальні люди ), а, скажімо…. ?

 - Буде те-те й те-то.

 - А якщо…

 І так далі.

 Році на четвертому “воно” - офіційно, до речі, воно зветься “Експертною системою….”, а втім, й без допомоги цієї системи можу сказати, що буде, якщо про неї занато докладно розповідати. Хе-хе.

 Так от, році на четвертому “воно” сказало, що далі вже саме себе буде набивати тими факторами. А ще через півроку на мене повісили медаль, на двері - отакеееееееенниій замок, що відкривається лише коли в нього пальцем потиркаєш, на підлеглих - розписки про нерозголошення, й високі особи почали час від часу в тій кімнаті зачинятись.

 Щоправда, на економіці нашій те не дуже позначилось, а от приватній економіці тих самих осіб - навпаки. Але то вже не моя парафія.

 А я почав розважатись.

 - Що було б, якби… ну, наприклад, цю ідею не вдалось би впровадити?

 Порахувало. Виявляється, сидів би я зараз над тим самим в конкурентів й знаходився на етапі оптимізації. Гм… теж непогано - там хоча платять більше разів у десять.

 - Що було б, якби… почали ми розбиратись з тією фальшивкою, що знову ж таки ті конкуренти й підснули?

 Порахувало. Вийшло не так уже й погано, як я думав - лише втратили б зо два роки часу.

 - Що було б, якби… й конкуренти не зацікавились?

 Порахувало… Гм… вийшло не дуже добре - але й не дуже погано. Старший програміст в якійсь напівприватній-напівдержавній конторі. Щоправда, на додаток ще жінка й двоє дітей. Зарплата, трохи більша за середнью, партія в щось на зразок RedAlert раз на тиждень, час від часу ліві роботи - якраз на літню відпустку десь біля моря… й так років з сорок, а потім тихий й спокійний гаплик. Нуднувато.

 Ану давай в іншому напрямку.

 - Що було б, якби… я не зустрів тоді ту дівку?

 

 Виявляється, майже те ж саме. Тільки почалось трохи пізніше, та ще й без мене, й конкуренти нас обійшли. А потім дві такі “експертні” системи почали одна одній капості робити - ну й до… вибачаюсь, догрались до атомної війни. НІчого собі! Може, пам’ятника поставити - “Рятівникам людства” ? Хе-хе.

 - Що було б, якби… ми тоді одружились?

 Вийшло щось на зразок варіанту першого, але щось занадто вже коротко. Мабуть, правду казали, що ми один одному не дуже підходимо.

 - Що було б, якби… ми взагалі не зустрілись?

 Тут “воно” рахувало-рахувало, лампочками блимаючи, аж поки й відмовилось. Сказало, що ймовірність занадто висока. Ща так чи інакше - а зустрілись би.

 Я аж вилаявся. Від долі не втечеш, так виходить? Ану ж-бо, давай перевіримо…

 Наступні кілька днів я тільки й робив, що всяко міняв варіанти, намагаючись на цю ймовірність хоч якось вплинути. Дуля з маком. Десь на два-три роки змінювався час, коли ми зустрілись, досить сильно варіювалось майбутнє, але так чи сяк ми зустрічались, деякий час були разом й розходились.

 Та хай йому чорт!

 Спочатку я експерементував гуманно - там додавав трохи часу, міняв температуру на вулиці, чи ще там що, потім перейшов вже на варварські методи й почав з enviroment’у видирати ті чи інші ключові фігури. Видирати по всякому - від спізнення на тролейбус до… гм…

 Кінець-кінцем я винищив віртуально майже всіх наших спільних знайомих, віртуально переніс місце подій за океан, віртуально програв другу світову - “воно” рахувало цей варіант стільки часу, що одна висока особа, розбестившись й розучившись міркувати самостійно, вибори таки програла ( й слава богу, поміж нами кажучи ) - все одно хоч так, хоч сяк опинялась та жiнка у моєму ліжку. Або ж навпаки - я в її.

 Цікаво. От і думай, що є ключовими моментами історії - чи то битва під Ватерлоо, чи то, вибачаюсь, sсheise, зронене голубом перехожому на носа.

 Ватерлоо, до речі, програти не вдалось - навіть “воно” має свої обмеження. Інформації не вистачило.

 І з тієї ж причини не вдається мені вилучити з віртуального мого світу ту дівку. Ну не знає “воно” подробиць особистого життя її батьків. А от моїх, наприклад знає. Та й про мене, знову ж таки, наприклад - теж має повнi вiдомостi.

 От і думаю я тепер, над найголовнішим питанням свого життя.

 - Що було б, якби…

 

 

 

 08.03.97 г Р. Радутный

 

 

 

 

.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций