Глібов Леонід Іванович Лев-дідуган

Розміщено Шкільні твори в 8 сентября 2015

Лев-дідуган на світі довго жив;

Багато лиха наробив;

На старість підтоптавсь, нема вже тії сили,

Що при здоров’ї мав!

І ноги трусяться, і очі помутніли —

Зовсім нікчемний став;

Лежить, одкинув хвіст і смерті дожидає,

А ще ричить і зо зла позирає,

Неначе хоче настрашить.

Минулися вже тії роки.

Що розпирали боки,—

Тепер усяк йому віддячить норовить.

Колись він скрізь страшив, тепер у верболозі,

Як той горох, мовляли, при дорозі,

Хіба не схоче хто, той тільки не вскубне.

Кабан кликом під боки стусоне;

Жаднюга Вовк рвоне його зубами;

Бугай товче рогами;

На що вже Зайчик-стрибунець —

І той урве хоч хвостика кінець,

А капосній Лисиці

Аж весело креснуть його по пиці.

Недужий лиходій і стогне, і харчить…

Аж бачить — і Осел біжить,

Щоб і собі хоч раз його вбрикнути;

Лев голову підняв, силкується гукнути:

— Ой, де ж ти, смерть моя!

Закрий мені навіки очі,

Щоб вже не бачив я

Зневаги тяжкої дурної поторочі.—

І справді тяжко, що й казать.

От до чого силенний Лев дожився;

Бодай би був не народився,

Як так життя своє кінчать!

Хоч соромно, а можна прирівняти

І деяких людей

До тих звірей.

Не треба людям забувати:

Хто вік по-божому прожив,

Ніколи зла і кривди не чинив,

Того до смерті будуть поважати

І добрим словом поминати.

[1890].



Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций