Патрік Медіано Неділі у серпні — C. 13

Розміщено Шкільні твори в 8 сентября 2015



Моряк-метрдотель підвів нас до столика, який стояв ближче до вікна, і Ніл наполіг, щоб ми з Сільвією сіли обличчям до міста. Відвідувачів було мало, вони стиха розмовляли за своїми столиками. [31]



- Найкраще тут улітку,- мовив Ніл. - Дах знімають, і зала стає терасою на свіжому повітрі. Уявляєте, цей ресторан відкрив двадцять років тому колишній батьків садівник!..



- Він і досі його власник? - запитав я.



- Ні, помер.



Його відповідь мене розчарувала. Того вечора мене взагалі гнітили лихі передчуття, і я не відмовився б зустрітись із колишнім садівником Нілового батька. Тоді я бодай упевнився б, що Ніл належить до дуже багатої і впливової американської родини.



Офіціанти, як і метрдотель, були в білих куртках із золотистими ґудзиками й у білих штанях, але без кашкетів. Над вхідними дверима висів рятувальний круг, на якому голубими літерами стояло: “Коко-Біч”.



- Правда, гарно? - запитав Ніл.



Перед нами з Сільвією відкрилась уся бухта Ангелів, де яскраво освітлені місця контрастували з тим, що лишалися в темряві. Світло прожекторів вихоплювало з мороку скелі та пам’ятник померлим біля підніжжя Замкової гори, а далі вирізнявся парк Альберта І, фасад та рожевий купол готелю “Негреско”.



- Ми наче на кораблі,- мовила Барбара.



Так, “члени екіпажу” мовчки снували між столиками, і я помітив, що всі вони в пантофлях.



- Сподіваюся, ви ще не схопили морської хвороби? - пожартував Ніл.



Його слова мене чомусь насторожили. А може, то було просто через дощові краплі, що тарабанили по склу, та вітер, який шарпав білий прапор з написом “Коко-Біч” - той прапор стримів над понтоном перед входом до ресторану, наче на носі яхти.



Один з офіціантів у білому подав кожному з нас меню.



- Я раджу вам узяти бурріду,- мовив Ніл. - Або, якщо вам це не до вподоби, скуштуйте юшки з часником. Такої, як тут, я не їв більш ніде.



Американці мають досить непоганий смак і стають завдяки своєму завзяттю та наполегливості досвідченими знавцями французьких вин і французької кухні. Але тон Ніла, його міміка, грубий жест пальцем і манера вихваляти французькі вина та юшку з часником нагадали мені про якісь знайомі місця… І зненацька я відчув, як на мене війнуло марсельською вулицею Канеб’єр та площею Пігаль…







Цілий вечір ми з Сільвією перезиралися. Думали ми, гадаю, про одне: добре було б їх покинути… Однак мене стримувало те, що треба було якось дістатися до порту. Там ми вже якось загубилися б у вуличках старої Ніцци. Та спершу довелося б іти безлюдною довгою вулицею, а машиною вони б нас швидко наздогнали. А тоді зупинилися б і зажадали пояснень. Відповідати їм, вибачатись чи просто послати під три чорти?.. Все це виявилося б ні до чого, адже Ніли знали нашу адресу. Як на мене, спекатися їх було так само важко, як і Вількура. Ні, краще вже вирішити все мирно.



Коли подали десерт, мені стало й зовсім кисло на душі, бо Ніл нахилився до Сільвії і легенько торкнувся пальцем діаманта.



- То ви й досі носите цей камінчик?



- Ви вивчали жаргон у колежах Монако? - запитав я.



Очі його звузились, погляд став колючим.



- Я тільки спитав у вашої дружини, чи вона й досі носить цей камінчик…



Завжди такий ввічливий, Ніл раптом став якимсь агресивним. Може, забагато випив? Барбара наче знітилась і закурила сигарету.



- Хай моя дружина носить і камінчик, але цей камінчик дорожчий за всі ваші статки!



- Ви так гадаєте?



- Я в цьому впевнений.



- І хто ж вам таке сказав?



- Здогадуюсь.



Ніл вибухнув гучним сміхом, і погляд його пом’якшав. Тепер він дивився на мене веселими очима. [32]



- Ви розгнівались? Я ж хотів лише пожартувати… Так, поганий жарт. Мені прикро…



- Я теж пожартував,- кинув я.



На хвилю запала мовчанка.



- Ну, якщо ви обидва жартували,- озвалася нарешті Барбара, - то це тільки на краще.







Ніл наполягав, щоб ми випили ще й лікеру, вже навіть не пам’ятаю якого - чи то сливового, чи то вишневого. Я підніс келих і вдав, ніби надпив. Сільвія вихилила свій одним духом. Вона більш нічого не казала, лише раз у раз нервово торкалася пальцями свого “камінчика”.



- Ви теж розгнівались на мене? - м’яко звернувся до неї Ніл. - Через “камінчик”? - Він знову говорив із ледь відчутною американською вимовою і став зовсім іншою людиною. Тепер у ньому було щось ніжне, чарівливе. - Я прошу вибачення. Забудьте, будь ласка, мій дурний жарт. - Ніл благальне, немов мала дитина, склав руки. - То ви мене прощаєте?



- Я вас прощаю,- відповіла Сільвія.



- Мені справді прикро, що цей камінчик…



- Камінчик, не камінчик,- перебила його Сільвія,- мені байдуже.



Вона проказала це виразною паризькою говіркою.



- З ним часто таке буває? - запитала потім Сільвія в Барбари, показуючи пальцем на Ніла.



Барбара розгубилась і пробурмотіла:



- Ні, зрідка.



- І що ви робите, щоб його вгамувати?



Запитання пролунало різко, як удар сікачем. Ніл вибухнув реготом.



- Яка чарівна жінка! - проказав він до мене.



Я почував себе препогано, тому взяв келих і зробив добрий ковток.



- То як ми завершимо вечір? - поцікавився Ніл.



Отже, я не помилився: наші страждання ще не скінчились.



- Я знаю одне дуже затишне місце в Канні,- промовив Ніл. - Можна було б випити там по чарці.



- У Канні?



Ніл доброзичливо поплескав мене по плечу:



- Не бійтеся, старий. Канн - місце досить спокійне.



- Нам доведеться повертатись до готелю,- сказав я. - Близько півночі я чекаю на телефонний дзвінок.



- Та ну… Подзвоните звідти самі. Ви ж нас не покинете?..



У відчаї я повернувся до Сільвії. Досі вона сиділа з байдужим виглядом, але тут прийшла мені на допомогу:



- Я стомилась… Не хочеться на ніч далеко їхати…



- Далеко їхати? До Канна? Та ви смієтесь! Ти чула, Барбаро? До Канна далеко їхати! Вони вважають, що Канн - це далеко!



Все, ні слова більше, а то Ніл, як механічний молот, раз у раз гупатиме: “До Канна… До Канна…” А якщо завести з ним суперечку, то він приклеїться ще дужче. Чому деякі люди бувають схожі на жувальну гумку, що її марно намагаєшся здерти з каблука, шкрябаючи ним об край тротуару?



- Обіцяю вам: у Канні ми будемо за десять хвилин. О цій порі можна їхати швидше…



Ні, він навіть не здавався п’яним, і голос у нього був спокійний. Сільвія знизала плечима:



- Якщо ви так наполягаєте… Що ж, їдьмо в Канн.



Вона поводилася спокійно, тільки непомітно мені підморгнула.



- Там і побалакаємо про діамант,- заявив Ніл. - Здається, я знайшов покупця. Правда, Барбаро?



Та мовчки всміхнулась.



Офіціанти в білих куртках снували між столиками, і я аж дивувався, що вони так твердо тримаються на ногах. Вогні Ніцци в широких вікнах, здавалося, ще більше віддалялись і розпливалися в тумані.



Ми вибрались на берег. Довкола мене все хиталося… [33]



Коли ми сідали в машину, я сказав Нілові:



- Все ж таки мені дуже хотілося б, щоб ви відвезли нас до готелю. Це такий важливий для мене телефонний дзвінок…



Ніл поглянув на годинник, і його обличчя розпливлося в широкій усмішці.



- Ви справді чекали телефонного дзвінка опівночі? Вже пів на першу… Тепер, друже, ви не маєте жодного приводу покинути наше товариство…



Ми з Сільвією влаштувалися на задньому сидінні. Барбара клацнула золотим портсигаром, потім обернулася до нас і запитала:



- Ви не маєте сигарет? У мене скінчились.



- Ні,- різко відповіла Сільвія. - Сигарет ми не маємо.



Вона взяла мою руку й притисла собі до коліна. Ніл рушив.



- Ви таки збираєтесь везти нас до Канна? - поцікавилася Сільвія. - Там, мабуть, нудно…



- Ви просто там не були,- відповів Ніл по-батьківському заспокійливо.



- Нічних клубів ми не любимо,-впиралася Сільвія.



- Та я й не везу вас до нічного клубу…



- А куди ж?



- Це сюрприз!



Я боявся, що Ніл мчатиме надто швидко, але він їхав обережно. У машині заграло невидиме радіо. Ми знову проминули яхт-клуб та парк Віж’є і були вже біля порту.



Сільвія стисла мою долоню, я повернув до неї голову й показав рукою на дверцята. Якщо машина зупиниться перед червоним світлом, ми вискочимо. Гадаю, Сільвія мене зрозуміла, бо кивнула головою.



- Люблю цю мелодію,- сказав Ніл. Потім увімкнув радіо гучніше й обернувся до нас. - Вам теж подобається?



Ми не відповіли. Ні я, ні Сільвія. Я міркував про дорогу, що веде до Канна. Світлофор ми неодмінно мали проїздити біля парку Альберта І або вище, на Англійській набережній. Найкраще було б вискочити з машини на Англійській набережній і загубитись у вуличках, що відходять від неї під прямим кутом.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций