Самчук Улас Олексійович На твердій землі — C. 6

Розміщено Шкільні твори в 7 сентября 2015



Я одразу з нею погодився, лишень обережно зазначив, що не кожному дано можливість володіти цим мистецтвом і що я, наприклад, позбавлений цього дару взагалі. Вона не годилася. Якщо вже ви любите музику, — казала вона, — якщо ви маєте слух — можете також грати. — “Само грати”, — казав я, — ще не вистарчає, треба “могти грати” і “вміти грати”. Інакше, це буде не музика, а партацтво, а тому я вже волію радіо — апарат і найкраще виконання.

Не дивлячись на ці наші гострі розбіжності, Марта все таки запрошує мене на вечерю. Не можу відмовитись, це значило б легковаження гостинности. За вечерею переходимо на “модерне мистецтво”, якого вона також не визнає. На її думку, це лиш безглузда базгранина телячого хвоста. Я хотів було щось заперечити, але пригадав, що її відношення до модерного мистецтва має деякий зв’язок з Леною, тому залишив цю проблему. Марта деякий час провокувала мене; — Ну… Розуміється. Ви напевно лишень за модерне, — казала вона з ноткою кпинів. — А як вам подобається Рубенс? — відхиляв я мову в інший бік. — Рубенса я розумію, — відповідала вона. — Але його сучасники не конче розуміли, — відповідав я. — Як можна не розуміти Рубенса. Там все ясно, — казала вона. — Наші нащадки те саме казатимуть про Кокошку, — відповідав я. Останнє прізвище не справило на Марту ніякого враження, вона напевно його не чула і це помогло нам відчепитися від модерного мистецтва.

Я мав необережність зазначити, що суперечки не конче найкращий засіб для плекання добрих між людьми стосунків, на що моя гаряча опонентка виголосила цілу промову на захист суперечок. — Я з вами не погоджуюсь! Я з вами рішуче не погоджуюсь! — патетично казала Марта. В суперечках огострюються погляди, родяться нові думки, постають ідеї. — Для цього існує дискусія, — обережно перечив я. — А яка різниця? Це лиш питання темпераментів, — вибухала Марта. — Дуже істотна різниця. Суперечки не так виявляють думки, як спричиняють конфлікти, а дискусія навпаки… — казав я тим же самим стриманим тоном. — Життя це і є конфлікти, — казала Марта. — Погоджуюсь. Лишень коли вони не самоціль, а засіб до цілі, — не здавався я. — А що по вашому любов? — тоном прокуратора питала Марта. — Вимагається точнішого визначення: до кота, до брата, до ближнього? До доброї печені? — легковажно казав я. — Ви добре знаєте, що я маю на увазі, — нетерпеливилася Марта. — О! Розумію! Розумію! Кохання, ревнощі, зрада! Ніж в серце. Це вже конфлікт. Але є ще й інший варіянт цієї штуки: Адоніси, гармонія сердець, пастушка, сопілки, соловейки…

І соловейко щебетав, німіли квіти опівночі, коли весною серед ночі, твої я очі цілував… — Але це вже не конче конфлікт, — казав я. — Не маю на увазі цієї солодкої патоки, — гарячкувала Марта. — Так і кажіть. Вогонь. Вулканні вибухи. Без сумніву і це любов. Любов коси до каменя. Але тут вже можна спекулювати. Тут вже годі сказати, де любов, де нелюбов, можливо ненависть хоч би й з любови. Іноді це патологічне. Вам це імпонує? — питав я поблажливо. — А що імпонує вам? — питала вона різко. — Не можу окреслити точно. В кожному разі не самий конфлікт, а й гармонія. Вимоги серця, крови, гормонів. Можливо також мрія… Туга. Також романтика. Навіть спорідненість душ. А в молодості, це солодкий чад серця… Зрештою, це знані речі, чи варто повторятися, — казав я переконливо. — Але ж ви кажете, що це вимога крови, гормонів, — не здавалася Марта. — Так каже медицина. І я їй вірю. Є ще й закон розмноження, — казав я зверхницьким тоном. — А скажіть: чи ви направду такий черствий, а чи тільки вдаєте, — робила свої висновки Марта і її наміри були виразні. За її бажанням я мусів бути зовсім іншим — покірним; слухняним, піддайним, романтичним, героїчним, лицарським, вона любила гарні слова, поетичні образи, які вона слухала, не спускаючи великих, пивних очей з мене, що мене і бентежило, і разом інтригувало. — А як ви думаєте? — питав я на її питання. — Думаю… Що ви… вдаєте. Ви не такий, — казала вона. — Цікаво, який, — казав я далі. — Ви… Можете бути гарним… І добрим… Але ви не хочете. І я знаю чому.

Я відгадував також, що мала вона на думці. Це була Лена. Марта це чула дуже виразно, її це виводило з рівноваги, не знала, чим і як мене покарати і остаточно зводила все до впертого, засадничого протесту. Розуміється, я намагався позбутися Лени, вона була для мене тягарем, але Марта не була в силі мені допомогти. Дарма, що ми були так загрозливо близько, двері її спальні проти моїх дверей, коли вона входила до ванни і пускала воду, я не тільки її чув, я її бачив, тонка наша стіна не давала охорони, а до того легкі кроки, шелест халату, запахи парфюмів. Михайло мав працю за містом, він вставав раніше, ми з Мартою виходили пізніше і майже одночасно.

Трохи згодом, ці наші ранні збирання прибрали виразу таємної гри двох невидимих привидів, які порозумівалися між собою стуканням речей, скрипом помосту, шумом води, дзвоном посуду. Кожний і той найменший порух тиші мав своє значення, атмосфера була наладована електронами контактів, я виразно відчував присутність іншої сили, яка тиснула на мене зо всіх боків і гамувала свободу всіх моїх рухів.

А одного разу, чомусь, несподівано до моїх дверей застукано. Моя постіль була розбита, моя піжама розхрістана, на електричній плитці варилась кава, а Марта не чекаючи відповіді, у своєму пишному, жовтому халаті, стояла у дверях і командувала: — Павле! Ми з Михайлом домовились, що ви будете снідати у нас.

— Але ж… Слухайте! Ви ще не домовились зі мною, — навмисне намагався я бути нечемним.

— Мій друже! Там у кухні чекає сніданок! — і вона відійшла униз по сходах.

І що за терор? Що мені залишилося? Гасити плитку, натягати одяг і квапитись вниз. — Ви не конче мусите одягатися, як на баль, — казала Марта. Ми дома. І не будьте дурним. Я готую собі — чому б не одна особа більше. І взагалі — чому ви це берете так формально? Сідайте. Я вже поснідала, — і вона вийшла до другої кімнати.

Я з цим не годився, я ніяк не годився, я весь протест, але разом я безвольна істота, яка не знає, як на це реагувати. — Як по вашому сьогодні погода? — питала з другої кімнати Марта.

— Думаю, що гаразд. Шістдесят п’ять, казало радіо, — відповідаю, заїдаючи яєчню з ковбасою.

— Я вчора змокла, — казала Марта.

Слідував діялог про погоду, час тікав, Марта виходила в повному наряді — білий з чорними крапочками, новенький плащик, яскраво підмальовані уста і чорний, легкий, солом’яний капелюшок. — Допобачення, — казала вона. Не сумуйте.

— Правдоподібно не буде часу, — відповів я.

Вона кивала на мене пальчиками в білій рукавичці, кокетливо посміхалася, відчиняла двері, у дверях ще раз кивала пальчиками і відходила. Я кінчав накинутий сніданок, розважав, як від цього звільнитися на майбутнє, йшов наверх, збирався на роботу, шановний пан Белбасі зі Сі-Бі-Сі розважав мене розмовами, музичними вставками, інформаціями про час, про погоду, перед вікнами на піддашші вже метушилися зграї горобців, я кидав їм кришки хліба, метушня збільшувалась, я посміхався, надягав макинтош і виходив.

Вулиця в цей час звичайно завантажена школярами, різного віку хлопців і дівчат, які течуть довгою течією в напрямку заходу, де там далі на пригірку видніють дахи двох великих шкільних будівель, на хідниках вже повно листя кленів, в обох напрямках обережно проїжджають авта і на розі, біля напису “стап” пустує гурток найменших школярів, що очікують на шкільний автобус.

Я звичайно доходжу до найближчого перехрестя, повертаю вліво, йду здеформованим хідником, на яко-кому завжди після дощу стоять калюжі води, доходжу до зупинки на краю Гай-Парку і вулиці Блур, намагаюся як найскоріше зловити зелене світло, переходжу динамічно-рухливу вулицю і біля станції бензини “Саноко”, під величезною реклямою Домініяльного банку, чекаю на трамвай.

Набирається багато людей, згори надходить великий, червоний з білими обводами, завжди переповнений трамвай, люди повільно й обережно втискаються до його нутра, а в середині тісно й невигідно, трамвай рушає, тягнеться поволі здовж парку, пересікає перехрестя Гай-Парк авеню, пару разів зупиняється… На перехрестю Дандес я пересідаю і по короткому часі вже висідаю біля крамниці продажу горілок, звертаю на вулицю Стерлінг, де маестатично вітають мене цегляно-похмурі будови фабрики, до яких я входжу головним, широким входом з почуттям незамінної важности, направляюсь вужчими сходами вниз до своїх машин, де завжди несе сильним запахом спаленої оливи, знаходжу свою залізну шафку з одягами, передягаюся в робочий темно-синій комбінезон і починаю операцію.

Моїми клієнтами були завжди гарячі, пітні колеса і вальці машин, які своїми потужними м’язами приводили в рух ціле це багатоповерхове, многолюдно, солодке царство. Моїм завданням було пильнувати, щоб всі ті залізні органи цього механізму безперебійно діяли, щоб весь складний комплекс пульсував ритмом досконалого швайцарського годинника.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций