Ернест Хемінгуей Прощавай, зброє — C. 13

Розміщено Шкільні твори в 5 сентября 2015



Пассіні говорив.



Священик поставив склянку. Він думав про щось своє.



- Я розумію їх, бо сам такий, - сказав він.



- Ні, ви на них не схожі.



- А насправді такий самий, як вони.



- Офіцери нічого не бачать.



- Є й такі, що бачать. Є серед них чутливі люди, то їм ще гірше, ніж нам.



- Здебільшого вони не такі.



- Тут важать не освіта і не гроші. Щось інше. Дайте ви таким, як Пассіні, освіту чи гроші - вони однаково не схочуть бути офіцерами. Я теж не схотів би.



- Ви ж маєте офіцерський чин. I я офіцер.



- Ніякий я не офіцер. Ну, а ви навіть не італієць. Ви іноземець. Але ви ближчий до офіцерів, ніж до солдатів.



- А яка різниця?



- Я не можу отак враз пояснити. Є люди, які прагнуть воювати. У нас в країні таких чимало. А є інші, які не хочуть воювати.



- Але перші примушують їх?



- Так.



- А я їм допомагаю.



- Ви іноземець. До того ж патріот.



- А ті, що не хочуть воювати? Хіба вони не можуть спинити війну?



- Не знаю.



Він знов поглянув у вікно. Я дивився на його обличчя.



- А чи могли вони хоч коли-небудь її спинити?



- Щоб спинити щось, їм бракує згуртованості, а коли вони, буває, й згуртуються, їхні ватажки зраджують їх.



- Отже, нема ніякої надії?



- Надія завжди є. Та часом вона залишає мене. Хоч як силкуюся її вдержати, але часом не можу.



- Можливо, війна сама скінчиться.



- Дай боже.



- Куди ж ви тоді?



- Мабуть, повернуся в Абруцці.



На його смаглявому обличчі сяйнула радісна усмішка.



- Ви любите Абруцці?



- Так, дуже люблю.



- Тоді вам слід поїхати туди.



- Це було б справжнє щастя. Жити там, любити бога й служити йому.



- I бути шанованим, - докинув я.



- Так, і бути шанованим. А чом ні?



- Ніяких “ні”. Вас неодмінно шануватимуть.



- Не в тім річ. Там, у наших краях, нікого не дивує, що людина любить бога. За це не беруть на глузи.



- Я розумію.



Він глянув на мене й усміхнувся.



- Розумієте, а самі бога не любите.



- Ні.



- Зовсім не любите? - запитав він.



- Іноді боюсь його, вночі.



- Вам треба б його полюбити.



- Я скупий на любов.



- Ні, - сказав він.- Неправда. Те, про що ви розповідали мені, оті ночі - то не любов. То лише пристрасть і хіть. А коли любиш, прагнеш щось робити задля цього. Прагнеш приносити жертви. Прагнеш служити.



- Я не люблю.



- Ви полюбите. Я певен, що ви полюбите. I тоді будете щасливі.



- Я й так щасливий. Завжди був щасливий.



- То зовсім інше. Ви не можете знати, що воно таке, поки не звідаєте.



- Ну що ж, - мовив я, - якщо колись звідаю, то розкажу вам.



- Я надто засидівся й забагато говорю. - Він справді занепокоївся тим.



- Ні. Не йдіть. А що ви скажете про любов до жінки? Якби я щиро полюбив якусь жінку, таке теж було б?



- Того я не знаю. Я ніколи не любив жінки.



- А свою матір?



- Так, матір, звісно, любив.



- А бога ви завжди любили?



- Ще змалку.



- Он як, - мовив я. I не знав, що казати далі,- Ви славний юнак.



- Еге ж, юнак, - сказав він.- А проте ви називаєте мене отцем.



- Так велить чемність.



Він усміхнувся.



- Мені таки вже час іти. Чи не треба щось для вас зробити? - запитав він з надією в голосі.



- Ні. Досить того, що ми поговорили.



- Я передам од вас вітання всім у їдальні.



- Дякую за гарні дарунки.



- Пусте.



- Приходьте ще.



- Прийду. До побачення. - Він легенько поплескав мене по руці.



- Прощавайте, - мовив я місцевою говіркою.



- Ciao,- і собі сказав він.



У палаті було вже темно, і доглядальник, що весь час сидів у ногах на ліжку, встав і пішов провести його. Священик подобався мені, і я хотів, щоб він колись таки повернувся в свою Абруцці. У тій нашій їдальні йому просто життя не було, але він тримався з гідністю; одначе я думав тепер про те, як він житиме в рідних краях. У Капракотті, розповідав він мені, біля самого міста є річечка, де ловиться форель. А поночі там заборонено грати на флейті. I коли юнаки співають коханим серенади, вони можуть грати на чому завгодно, тільки не на флейті. Я спитав чому. Виявляється, тамтешнім дівчатам шкідливо слухати флейту проти ночі. Селяни величають тебе хазяїном і, зустрічаючи на вулиці, скидають шапки. Його батько щодня вирушає на полювання й заходить підживитися в селянські хати. Господарі вважають це за честь. Іноземцям там дозволяють полювати лише тоді, як вони подадуть свідоцтво, що ніколи не були під арештом. А на Gran Sasso D’Italia20 є ведмеді, але то вже далеко звідти. Гарне містечко Акуїла. Літніми вечорами скрізь прохолода, та й весна в Абруцці найпрекрасніша в Італії. А яка втіха полювати восени в каштанових гаях! Будь-яка птиця добра, бо годується на виноградниках. I підобідку з собою брати не треба, бо селяни вважають за честь, коли ти завітаєш до їхньої хати й попоїси разом з ними…



Трохи згодом я заснув.













Розділ XII











Палата була довга, з вікнами праворуч; двері в кінці вели до перев’язочної. Той ряд ліжок, в якому лежав я, тягся попід глухою поздовжньою стіною проти вікон, а другий - головами до вікон, проти стіни. Лежачи на лівому боці, я бачив двері перев’язочної. У протилежному кінці були ще одні двері, крізь які часом заходили до палати. Коли хтось із поранених був при смерті, навколо ліжка ставили ширму, щоб інші не бачили, як він помирає, і під нижнім краєм ширми видно було тільки черевики та обмотки лікарів і санітарів, а наприкінці звідти подеколи долинало шепотіння. Нарешті з-за ширми з’являвся священик, а потім туди заходили санітари, виносили під укривалом померлого й несли вузьким проходом поміж рядами ліжок, а ще хтось складав і забирав ширму.



Того ранку майор, наш палатний лікар, запитав мене, чи зможу я завтра вирушити в дорогу. Я відповів, що зможу. В такому разі, сказав він, мене повезуть рано-вранці. Мовляв, мені самому краще переїхати тепер, поки не настала літня спека.



Коли піднімали з ліжка, щоб нести до перев’язочної, можна було визирнути у вікно й побачити в садку свіжі могили. Надворі, біля дверей, що вели в садок, сидів солдат: він робив хрести й надписував на них прізвища, чин і номер полку тих, кого там ховали. Крім того, він виконував різні доручення поранених і у вільний час змайстрував мені запальничку з австрійської патронної гільзи. Лікарі були дбайливі й справляли враження дуже тямущих. Вони наполягали на тому, щоб перевезти мене в Мілан, де були кращі рентгенівські апарати й усяка машинерія для лікування після операції.



Мені й самому хотілось у Мілан. А вони прагнули швидше вирядити всіх нас якнайдалі в тил, щоб звільнити всі ліжка на той час, як почнеться наступ.



Останнього мого вечора в польовому госпіталі до мене прийшов Рінальді й привів з собою нашого майора. Вони сказали, що в Мілані мене покладуть в американський госпіталь, який тільки-но відкрили. На фронт мало прибути кілька американських санітарних частин, і той госпіталь улаштовано для них, а також для всіх інших американців у італійській армії. В Червоному Хресті таких було чимало. Сполучені Штати оголосили війну Німеччині, але Австрії - ні.



Італійці були певні, що Америка оголосить війну й Австрії, і дуже раділи, що на фронт приїздять американці, нехай хоч із Червоного Хреста. Вони спитали моєї думки, чи президент Вільсон оголосить Австрії війну, - і я сказав: авжеж, не далі, як за кілька днів. Я не знав, чого б нам воювати з Австрією, та коли вже ми оголосили війну німцям, то за логікою мали оголосити й австрійцям. А чи оголосимо ми війну Туреччині? Я сказав, що навряд, бо наш державний орел надто схожий на турецького півня. Та по-італійському дотепу в мене не вийшло, і вони були видимо спантеличені й дивилися з недовірою, отож я сказав: так, мабуть, оголосимо війну і Туреччині. А Болгарії? На той час ми вже випили кілька склянок коньяку, і я сказав: ну звісно, що й Болгарії, і Японії теж. Але ж, заперечили мені, Японія в спілці з Англією. Та хіба ж можна вірити тим бісовим англійцям! А японці зазіхають на Гавайські острови, сказав я. Де ті острови? В Тихому океані. Навіщо вони японцям? Та вони, власне, їм не потрібні, сказав я. Усе це пусті балачки. Японці - премилий народець, залюблений у танці та легке вино. Як і французи, сказав майор. Ми заберем у Франції Ніццу й Савойю. I Корсіку заберем, і все Адріатичне узбережжя, сказав Рінальді. Італія поверне собі велич Риму, сказав майор. Не подобається мені Рим, сказав я. Там задушно й повно бліх. Вам не подобається Рим? Та ні, я люблю Рим. Рим - мати народів. Ніколи не забуду, як Ромул ссав Тібр.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций