Грінченко Борис Дмитрович Брат на брата — C. 7

Розміщено Шкільні твори в 5 сентября 2015



Тоді помалу підвівся й сів, зіпершись на штахети.

Глянув на школу й побачив побиті шибки. Відразу згадав усе: п’яне стовпище, кулаки, ломаку в Демидовій руці… потому, мабуть, був погром…

Сидів якийсь час, потім посилкувався і встав. У голову стукало, світ туманів у очах. Помалу, спираючися на бильця, зійшов по східцях на рундук і ввійшов через сіни в свою світлицю.

Просто перед порогом лежали черепки а кинутої об поміст лампи і смерділа калюжа керосину. Розламана на шматки полиця валялася серед хати, а замість книжок скрізь було накидано купи роздертого, пом’ятого, потоптаного ногами паперу. Стіл жалібно похилився додолу, держачись тільки на одній нозі, а все, що було на йому — папери, каламар, рямці, бюст — усе в друзках лежало долі; і білі грудочки гіпсового Шевченка втоптано було в чорну калюжу з каламаря. Вся хата була закидана якоюсь мішаниною шматків дерева, клаптів паперу, склянок, лика з роздертого матрацу і чогось такого, що його вже Корецький не міг і пізнати, чим воно було — таке воно було побите, знівечене, потоптане. Здавалося, ніби якийсь величезний страшний ціп залізний помолотив усю хату на гамуз. Дуже щиро понищено було книжки — Корецький не міг побачити ні однієї цілої — тільки клапті та порожні поламані оправи. По всій хаті лежали великі картки з ілюстрованого Данта, а на купі побитих пляшечок з шкільної аптечки лежала частина «Історії культури», — він пізнав її по малюнках. Переступаючи через увесь цей мотлох, підійшов до дверей у другу світлицю і саме на порозі побачив рамці з великої Рафаелевої Мадонни: зірвано її зо стіни, кинуто так, що вона одним кінцем зіперлася на поріг, а потім продавлено наскрізь чоботом. Чобіт оддавив голову дитині й Мадонні і позоставалися тільки скалічені безголові тіла. Корецький підняв малюнок, подивився й нащось положив його на купу потовченого мотлоху.

Тоді переступив у другу світлицю…

Здалося, що то сніг. Придивившися, побачив, що то пух білий з розірваної подушки. Він укривав увесь поміст і купу уламків, що лежали долі. Два дитячих ліжечка залізних, поламані й покручені, скорчилися як дві калічки, посеред хати, а шматки порубаних сокирою матрасиків розкидано було скрізь. На одному з шматків та сама лялька, що вчора приносила йому Ліда, лежала впоперек, розкинувши руки, але без голови; черепки з неї валялися біля стіни: певне хтось розбив її голову об стіну, а тоді кинув. Комод лежав, вивернувши пробиту чимсь стіну, а шухляди з його валялися зовсім порожні. Порожня була й одежна шафа з вирваними дверками, але трохи пороздираної одежі де-не-де валялося по хаті.

У кухню тільки глянув, проходячи проз неї — там була купа побитого череп’я. Вийшов у сад.

Зараз од вікон тяглися білі смуги пущеного на вітер пір’я. Далі…

Далі не було зовсім саду. Квітчані грядки витоптано — чорніла порита земля. Сила молодих дерев лежала викручена з землі, жалібно виставивши під холод осіннього неба ніжні обірвані корінці, перемішані з землею. Од більших дерев стояли самі стовбури з пучком гілок угорі, а знизу все було обламане, оббите ломаками, і купи гілок то з зеленим, то з пожовклим листом умирали коло кожного дерева долі. Тільки великі дуби й липа стояли незаймані; але від столика під їми зостався тільки стовпчик, а ослін був переломлений надвоє. Той самий ослін, на якому вчора, під зоряним небом. Таля й він плакали з радощів, що вже не буде більше неволі й мук, насильства й крові…

Пройшов далі і вийшов у хвіртку. Стежка від неї збігала вниз, в’ючися по кручуватих ребрах яру. Корецький пішов нею, помалу ступаючи. Побачив на стежці ніж з виделкою; трохи нижче блищав долі загублений грант з самовару.

— Певне несли сюди… — подумав Корецький.

Аж на дні в яру знайшов ще одну загублену річ: блакитненьку Таліну хусточку. Цю вже він підняв, спинився і, дивлячись на неї, почав згадувати…

Таля… Що саме він мусить зробити… щось до Талі… Але що саме?. Торкнувся рукою до лоба, знову почув кров і спустив руку…

Таля… Таля…

Ах, так!. Треба довідатися, що з Талею, з дітьми…

Пішов швидко-швидко деручися кручуватою стежкою вгору. Видрався скоро і стояв уже біля цегельні, але в голову знову застукало, почала обнімати млость. Боявся, що впаде, не хотів лежати тут і ввійшов у темну шопу. Хитаючися, пройшов аж до краю її, аж туди, де колись ховався з дітьми від дощу, і впав там на солому, втративши притомність.

Два знайомих голоси:

— Та нема його тут, — казав один; і Корецький добре пізнав Валюшного.

— А, біс його батькові!. — Дали ми, брат ти мой, зівка! — одповідав другий, і це був старшинин Михайло. — Утьок уже! Треба було тоді вернуться до його та глянуть, чи тьоплий, чи вже захолов.

— Ну, так треба ж було додому поодносить, — одказав Валюшний.

— Набрались бебехів тягти, а діло забули… Я взяв часи — і довольно з мене: буду я всяку дрянь таскать.

— А Захарко!. Захарко!. — зареготався Валюшний.

— Хо-хо-хо! — додав свого Михайло. — І знам’я своє покинув та за самовар!.

— Та горо… ха-ха-ха!. городами!. — не вгавав Валюшний. — А вода з його дзюрить!.

— Ну, брат ти мой, — дали чосу!. Хоч і не добили, а дали… І попользувались наші… На мене піджак — як улип… А в тебе шапка як?.

— Прийшлась, — одказав Валюшний.

— Добра шапка, — похвалив Михайло, — на десять год стане… Чорт його знає — хтось гроші виняв з партаманєту… Партаманєт знайшов, а деньги якийсь сукин син уже витяг… А в учителя, должно, були… Ну, брат, пайдьом дальше!. Пошукаємо ще… Ех, єслі б найтіть: вже б я його догладив по головці оцією залізячкою.

— Добрий шворінь…

— Пайдьом дальше!.

Вийшли. Помалу затихала хода…

Корецький зрозумів: вони шукали його. Але вже не було ні страху, ні бажання втікати чи боронитись. Якась байдужість страшенна… і втома… Сон налягав на очі… Заплющив їх і зразу ж заснув.

Прокинувся, як уже було зовсім темно. Вдивляючися в темряву, ледве помітив трохи ясніший клаптик хмарного неба, видний крізь двері в другому кінці шопи. Підвівся і встав, — почував у собі силу. Голова не боліла вже так. Міг іти. Куди?

Відразу все згадав. Не знає, де Таля й діти і що з ними. Страх обняв його. Кинувся з шопи й вибіг під небо.

Глянув через яр на школу: ні одно вікно не світилося. Дома нема її, — мусить бути в Петра. Позирнув туди, де уявляв собі Петрову хату, але й там було темно. Невже він так довго спав, і це вже була глупа ніч? Хотів глянути на годинник, але не знайшов його. Згадав, що Михайло хвалився його годинником. А, он що: його шукають, можуть убити… треба бути обережним… Та все ж мусить зараз піти до Петра, довідатися про Талю й дітей.

Враз помітив по той бік яру, коло школи щось… щось, мов чоловік верхи… Він об’їздив сад, повертав конем туди й сюди. Потім десь узявся й другий такий, з’їхалися й тоді повернули назад та й покрились у темряві.

Силкувався зрозуміти, що воно таке, та ніяк не міг догадатися. І враз його думки перепинив якийсь згук — жалібний, безнадійний… Він перебив тишу й потягся в повітрі довгою-довгою ниткою… Там, у темряві, біля школи…

— Гаву-у-у-у!. гаву-у-у!.

Було стільки суму й одчаю, стільки болю в тому витті, що ставало моторошно. Корецький пізнав голос: це був Катай. Покинутий, самотній, він плакав на зруйнованому дворищі…

Він плакав… йому було жалко… А ті… а тим, що руйнували…

Але де ж Таля? Катай побіг тоді з нею…

Швидко пішов, простуючи до Петрової хати. Пройшов до яру, де він завертає, зійшов наниз і знову видерся просто до Петрового городу. Переліз через тин і, плутаючись у якомусь посохлому бадиллі, пройшов до току, а з току фірткою в двір. У хаті не світилося. Гавкнув був собака й кинувся до Корецького, але, пізнавши його, зараз стих і почав лащитися.

— А хто там ходить? — почувся тихо Петрів голос, і з-під хати одрізнилася темна постать і пішла назустріч Корецькому.

— Це я, Петре…

Петро кинувся до його, вхопив за руку і, не кажучи ні слова, повів назад на тік у клуню. Ввійшли в середину. Петро причинив двері й мовчки повів його серед темряви аж у найдальший куток.

— Сідайте тут! — промовив пошепки Петро й сіпнув Корецького вниз. Обидва посідали на снопи. Тоді, схилившися йому до вуха, Петро зашепотів:

— Прислано вас арештувати. Селом їздять козаки в шукають вас скрізь… Були вже в мене, в Якова, в Панаса… Кажуть: попадемо — живого не випустимо…

Корецький зрозумів тепер, що то за їздці були біля школи.

— А Наталя Миколаївна, діти — де?

— Не турбуйтесь… Вони живі й здорові…

— Та де вони?

— Одвіз я… в Гайки…

Гайки — то був хутір Талиного батька, заможного козака, сумежно з великим селом Грабівкою.

— Ми так думали, — шепотів далі Петро, — що хоч Наталю Миколаївну тут і не займають, та все ж краще їм бути поки що, далі від Ладинки. Вони спершу не хотіли їхати, — все за вас журилися… хотіли вас шукати… Та я вмовив… Вони б шукали, а за їми слідком козаки їздили б… Та трохи таки, признатися, й прибрехав: сказав, що вас зовсім не занято… що ви в лісі тепер… Вони повірили…

Написали до вас записку… То це недавно тільки вернувся, одвізши…

— Спасибі, Петре!.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций