Бережний Василь Павлович ДЕМ’ЯНКО ДЕРЕВ’ЯНКО, або ПРИГОДИ ЕЛЕКТРОННОГО ХЛОПЧИКА — C. 2

Розміщено Шкільні твори в 2 сентября 2015



Перевірили всі вузли, всі контакти, простежили по схемі. Склали. Увімкнули жи-влення — ура! — запрацювали руки й ноги. Але рухались вони безладно — лише насмішили гуртківців.

Тоді Михайло Васильович подав таку думку:

— А давайте перевіримо програму.

І виявилось, що програма, яку заклали в мозок робота Рукань з Голеванем, нікуди не годилась.

Михайло Васильович добре розумівся на кібернетиці, тому діло у гуртківців пішло на лад.

І невдовзі вони так запрограмували робота, що тепер він міг не тільки ходити й говорити, а навіть мірку-вати… Так, так! Міркувати! Та ще й до навчання охоту матиме, хоч у його пам’ять дещо вже й записано із шкі-льних підручників та читанок для різних класів.

Окрім того, всі погодились, що робот повинен мати веселу вдачу, та щоб міг розуміти мову усіх живих створінь, які є на Землі.

Багато ще всяких здібностей записали гуртківці роботові в програмі! Всіх не перелічиш… Вмонтували й крихітну радіостанцію — приймач з передавачем.

Нарешті все готово!

Це було увечері в суботу. Подивитися, як пускатимуть робота, прибіг і малий Андрійко. Але старший брат вивів його за вухо в коридор і наказав іти додому. Мовляв, пізно вже. Воно, може, й правильно, хлопчико-ві пора в ліжко… Але краще було б не кривдити малого…

Гуртківці, а серед них Головань і Рукань, оточили стола, на якому красувався дерев’яний хлопчик, і не зводили з нього очей. Аж не вірилося, що він зможе рухатись, ось-ось заговорить. Всі принишкли. Дерев’яний хлопчик теж, здавалося, чекав урочистої миті. Він стояв з піднятою головою, наче до чогось прислухався. Дів-чата пошили йому гарний костюмчик, ще й киптарика надягли. На круглі вуха-звуковловлювачі з-під беретика спадало біле лляне “волосся”.

— Ну, що ж, — звернувся до гуртківців Михайло Васильович, беручи кінець проводу. —Зараз підзаря-димо акумулятори, і тоді…

Видно, він теж хвилювався, бо все не міг встромити штепселя в розетку, що була під пахвою робота.

Нарешті… Вилка у гнізді. Але що це? Світло в кабінеті раптом погасло.

— Оцього тільки бракувало! — здивувався Михайло Васильович. — І час уже пізній… Що ж робитиме-мо? Я гадаю, що на сьогодні досить. Перенесемо випробування робота, мабуть, на понеділок.

Нікому з гуртківців не хотілося йти додому. А Головань і Рукань мало не заплакали. Це ж тільки подума-ти — жди аж до понеділка!

Мовчки погупали темним коридором до виходу. Учитель ще й сірником присвітив, щоб замкнути двері до кабінету… Але ніхто не помітив маленької постаті, що причаїлась у кутку під коробкою з електрорубильни-ком.

А й справді, хто ж то принишк у темному коридорі? Так і є! Та це ж Андрійко… І не боїться, що його за-мкнули в школі! Ось він підкрався до вікна. Подивився, переждав якийсь час. Напевне, очікуючи, коли учні розійдуться. Потім швиденько увімкнув рубильника. Вискочив через вікно на ґанок, відчинив вікно до фізкабі-нету і поліз у нього. У кабінеті підійшов до нерухомого робота.

В сутінках електронний чоловічок якось дивно блимав очима. Андрійко глянув і спочатку аж злякався. Думав уже дременути. Навіть на підвіконня вистрибнув…

Але спохватився:

— Ех ти, герой… Та це ж лялька! Подумаєш! От візьму та й сховаю її в крільчатнику. Щоб знали, як кри-вдити Андрійка!

І став уголос міркувати, який-то переполох зчинять хлопці, коли довідаються, що робот пропав.

Сміхота буде!

А тим часом щось настирливо дзижчало, як ото комар.

З-з-з-з…

Що б воно могло бути? Та Андрійкові байдуже, він і не дослухається. Звідкіль йому знати, що Михайло Васильович залишив вилку в розетці і що тепер, коли він, Андрійко, увімкнув рубильника, робот почав заря-джатися.

Час спливав хвилина за хвилиною. Малий пустун сидів на підвіконні й похвалявся.

— Хай тоді шукають свою ляльку. А я мовчатиму… Хіба пообіцяють, що ніколи не кривдитимуть мене. Тоді…

І не докінчив. У кабінеті щось голосно клацнуло, і дзижчання припинилося.

Це дозарядились батареї.

— О, тут зовсім темно… — пролунав майже тієї миті чийсь скрипучий голос. — Тут хтось є! Добрий ве-чір!

Це заговорив робот. Андрійко з переляку сторчака полетів за вікно.

— Прошу не боятися, — скрипів робот. — Я… я… А, власне, хто ж я такий? Усі мають назви, тобто іме-на. Як же собі назватися? В моїй пам’яті багато імен. О, так буде добре — Дем’янко Дерев’янко. Чим погано? Чуєш, хлопчику, я — Дем’янко Дерев’янко!

Але Андрійко нічого того не чув. Він так чкурнув, що п’ятами до потилиці діставав. ДО ПАЛАЦУ НАУКИ

А Дем’янко Дерев’янко? Він теж здерся на підвіконня. Провід висмикнувся з розетки, і за мить жвавий робот уже був надворі. Електричний струм розтікався по дротиках-жилах і не давав йому спокою. Дем’янко підстрибував, брикав, наче теля, і навіть пробував сміятися. Правда, сміх у нього не виходив — з рота вилітало тільки неприємне деренчання. Усе йому здавалося таким цікавим: і освітлені будинки, і темні дерева, і небо, всіяне зорями. Забажалося Дем’янкові дістати зірочку. Стрибнув угору. Але де там, зірки були дуже високо. Гепнувся на шлях у пилюку. Підвівся, коли бачить: щось до нього підбігає, таке кудлате, вухате і хвостате, ще й на чотирьох лапках. Дем’янко став, не ворушиться. А воно тицьнуло його мордою, понюхало… Дем’янко скік йому на спину! Ех, як заскавчить оте вухате створіння та як дремене уздовж вулиці! Щоб не впасти, наш верхівець ухопився за м’які вуха, а дерев’яними ніжками затиснув живіт. Та так хвацько, наче його хто вчив їздити верхи.

— Добр-ре біж-жить… — бубонів Дем’янко, а створіння бігло ще дужче. — Я Дем’янко Дерев’янко. А ти хто? Чому не говор-риш?

А те бідолашне бігло щодуху й злякано скавчало.

Дем’янко почав шукати в своїй електронній пам’яті наймення істоти і нарешті знайшов. Це був собака. Дем’янко промчав отак верхи через усе село, потім поза городами, якимись покрученими стежками вихопився у степ.

Довго біг собака степом. Аж набридло Дем’янкові. А тим часом навкруги почало сіріти.

“Ага, це, напевне, світає”, — збагнув своїм електронним мозком Дем’янко.

Скачуть далі, а воно зовсім розвиднілось. Далеко-далеко на обрії неначе хто жар розсипав, і від того жа-ру ось-ось мало спалахнути небо. Воно все червонішало, червонішало. І ось… Що це? Повільно, не поспішаю-чи, в небо з-за обрію випливло велике золоте коло.

— Сонце! — здогадався Дем’янко і випростався, щоб краще роздивитися його.

А собака цієї миті, дарма що язик від утоми висолопив, сіпнувся, вихнув спиною, і наш верхівець гепнув на землю. Встав швиденько, кинувся до собаки, а той хвостом мелькнув. Що ж тепер робити? Куди податися?

Пішов Дем’янко стежиною навмання і незабаром прибився до якогось селища.

На крайньому від степу подвір’ї стояло багато ящиків на колесах. Це були автомобілі. Один вже підкотив до воріт, певне, мав кудись їхати.

В кабіні сиділо двоє. А літній чоловік стояв біля відчинених дверцят і лагідно казав одному з них:

— Бачиш, синку, велика честь потрапити до Палацу науки. Це ж там виросли люди, що створили ракету й супутника. Виросли вони справжніми, великими людьми. Мине зовсім небагато часу, і вони полетять на інші планети, помандрують відкривати нові світи. Без науки все це неможливе… Наука робить чудеса. Вона й тебе зробить справжньою людиною.

“Супутники, ракети, інші світи, справжня людина, — одразу занотував у свою електронну пам’ять Дем’янко Дерев’янко. — Ти диви, які люди розумні… От цікаво! А що, коли я теж поїду до Палацу науки? І я стану справжньою людиною!”

Йому раптом дуже заманулось потрапити до того загадкового Палацу, де люди виростають справжніми, великими.

Автомобіль рушив, і Дем’янко насилу встиг ухопитися за борт і видертись у кузов.

— Бувай здоровий! — гукнув старий. — Пиши!

— Всього кр-ращого! — відповів Дем’янко, хоч чоловік і не до нього звертався. — Напишу із Палацу на-уки! ПРИГОДИ В МІСТІ

Коли сонце підбилося високо вгору, наші подорожні вже їхали вулицями якогось великого міста. І стіль-ки тут було цікавого, що Дем’янко аж рота роззявив. Для нього були дивиною і багатоповерхові будинки, і безшумні тролейбуси, і трамваї, переповнені людьми. Його вабив до себе і людський потік, що вирував по оби-два боки вулиці.

Ось на одному перехресті спалахнуло червоне око світлофора. Це означало: їхати не можна, і машина зу-пинилася. Дем’янко, скориставшися з цього, вистрибнув і миттю опинився на тротуарі.

Люди так поспішали, що ніхто навіть уваги не звернув на маленького хлопчика в кептарику. Тільки двоє хлоп’ят, побачивши його, розсміялися:

— Ти диви, який карапуз! А йди-но сюди!

Дем’янко нічого не відповів, тільки наддав ходу. Роздивився — і справді, супроти інших він зовсім ма-ленький. “Нічого, — заспокоїв себе, — стану людиною, то підросту!” Тільки подумав про це — і раптом зупи-нився. Постукав себе дерев’яним пальчиком по дерев’яному лобі. Що ж це він наробив?! Тільки наука може зробити його людиною, а він утік з машини. Вона ж їхала до Палацу науки!

Дуже засмутився Дем’янко, похнюпився. Але подумав трохи і так собі вирішив: схибив — надолужуй.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций