Ернест Хемінгуей Райський сад — C. 11

Розміщено Шкільні твори в 1 сентября 2015



Поки що вона здобула надзвичайно сприятливу оцінку критики, і це, звичайно, відкриває широку дорогу його наступній книжці. Дуже добре, що це вже не перший, а другий його роман. На превеликий жаль, надто часто перші романи американських письменників залишаються єдиними добрими романами. Але його друга книжка, провадив видавець, цілком виправдала всі надії, що їх покладали на нього після виходу першої. У Нью-Йорку цього року випало незвичайно холодне й мокре літо… О боже! - подумав Девід. Чорти його бери, що там у Нью-Йорку, разом з отим тонкогубим негідником Куліджем10, що, не знімаючи твердого стоячого комірця, вудить форель у рибному розпліднику в Скелястих горах, які ми загарбали в індіанців сіу й шайєнів, і з її просмерділими підпільним джином письменниками, чиї інтереси зводяться до того, чи вміє їхня крихітка витинати чарльстон. І чорти їх бери, всі ті надії, які цілком виправдав він сам. Які надії, чиї? “Дайєла”, “Букмена”, “Нью ріпаблік”? Їх, бачте, покладали на нього! Покладіть на мене надії, і я їх виправдаю… Яке лайно!..



- Привіт, юначе,- почув він чийсь голос.- Чого це ви так обурено блимаєте очима?



- А-а, полковнику, привіт,- відказав Девід і раптом відчув радість.- Що це в біса ви тут робите?



Полковник, що мав глибоко посаджені темно-голубі очі, рудувату чуприну й смагляве обличчя, немовби витесане з кременю знесиленим скульптором, що зламав на ньому свого різця, взяв зі столика Девідову склянку й покуштував марісменьйо.



- Подайте мені отуди на столик пляшку того самого, що п’є цей хлопчина,- сказав він барменові.- Тільки холодну. На лід ставити не треба. Несіть зараз же.



- Слухаюсь, сер,- озвався бармен.- Гаразд, сер.



- Ходімо,- мовив полковник до Девіда й повів його до столика в кутку приміщення.- Вигляд у вас дуже добрий.



- У вас також.



Полковник Джон Бойл був у синьому костюмі з цупкої, але видимо непаркої тканини та блакитній сорочці з чорною краваткою.



- У мене завжди добрий,- сказав він.- Робота потрібна?



- Ні,- відказав Девід.



- Отак зразу. Не питаєте навіть, що за робота.- Голос полковника звучав так, наче він відхаркував слова із запорошеної горлянки.



Принесли вино, і бармен налив дві склянки й поставив на столик блюдечка з маслинами та з горіхами.



- А анчоусів нема? - запитав полковник.- Що це мені за пивничка?



Бармен усміхнувся й пішов по анчоуси.



- Чудове вино,- похвалив полковник.- Першокласне. Я завжди сподівався, що ваш смак поліпшиться. Ну, а чому вам не потрібна робота? Ви тільки-но видали книжку.



- В мене медовий місяць.



- Безглуздий вислів,- сказав полковник.- Він мені завжди не подобався. Щось таке в ньому липке. Чом не сказати просто: “щойно одружився”? Різниці ніякої. Але так чи так, а ви мені не помічник.



- А що за робота?



- Не варто зараз про це балакати. То з ким ви одружились? Я її знаю?



- З Кетрін Хілл.



- Знав її батька. Дуже дивний був суб’єкт. Розбився в машині. Разом із дружиною.



- Я їх ніколи не знав.



- Не знали?



- Ні.



- Дивно. Але цілком зрозуміло. Як тесть він для вас не велика втрата. Мати, кажуть, була дуже самотня. Дурний спосіб заподіяти собі смерть, як на дорослих людей. Де ви познайомилися з цією дівчиною?



- У Парижі.



- Вона має дурнуватого дядечка, що там живе. Сущий нікчема. Ви його знаєте?



- Бачив на іподромах.



- У Лоншані й Отейлі. Як же уникли знайомства?



- Я одружувався не з її родичами.



- Та звісно, що ні. Але завжди одружуєшся і з ними. Живими чи мертвими.



- Ну, не з дядьками ж і тітками.



- Так чи так, а дай вам боже. А знаєте, мені сподобалася ваша книжка. Вона має успіх?



- І досить значний.



- Вона дійняла мене до живого,- сказав полковник.- Ви облудний сучий син.



- Ви також, Джоне.



- Сподіваюся,- сказав полковник.



Девід побачив у дверях Кетрін і підвівся. Вона підійшла до них, і Девід сказав:



- Познайомся, це полковник Бойл.



- Вітаю вас, люба.



Кетрін поглянула на нього, всміхнулась і підсіла до столика. Девід дивився на неї, і йому здавалося, що вона стримує подих.



- Стомилася? - запитав він.



- Та начебто.



- Випийте скляночку цього вина.



- А нічого, як я вип’ю абсенту?



- Ну звісно,- сказав Девід.- І я з тобою за компанію.



- Мені не треба,- мовив полковник до бармена.- Ця пляшка уже втратила свіжість. Поставте її на холод, а мені принесіть склянку з іншої.- Тоді звернувся до Кетрін: - Вам смакує справжній “Перно”?



- Так,- відказала вона.- Я сором’язлива на людях, а він додає мені сміливості.



- Чудовий напій,- сказав полковник.- Я б і сам до вас пристав, але маю по обіді роботу.



- Даруй, що я не призначив тобі побачення,- мовив Девід.



- Це дуже мило.



- Я заходив у банк по пошту. Там тобі купа листів. Я залишив їх у готелі.



- То байдуже,- сказала вона.



- Я бачив вас у Прадо перед картинами Ель-Греко,- промовив полковник.



- І я вас бачила,- відказала Кетрін.- Ви завжди дивитесь на картини так, наче вони ваша власність і ви міркуєте, як їх краще перевісити?



- Мабуть, так,- сказав полковник.- А ви завжди роздивляєтесь їх з виглядом юного вождя войовничого племені, що дав тягу від своїх наставників і витріщається на мармурову “Леду з лебедем”?



Кетрін почервоніла під засмагою і поглянула на Девіда, а тоді на полковника.



- Ви мені подобаєтесь,- мовила вона.- Скажіть мені ще щось.



- Ви мені теж подобаєтесь,- сказав він.- І я заздрю Девідові. Вам більш ніхто, крім нього, не потрібен?



- А ви не знаєте?



- Я бачу те, що бачать мої очі,- відказав полковник.- А тепер випийте ще ковток своєї полинової сироватки істини.



- Тепер вона мені не потрібна.



- Ви вже не соромитесь? Усе одно випийте. Вам це на користь. Ви найтемніша біла дівчина, яку я будь-коли бачив. Щоправда, ваш батько теж був дуже темний.



- Мабуть, я успадкувала його шкіру. Мати була дуже білява.



- Я її не знав.



- А батька знали добре?



- Доволі добре.



- Який він був?



- Він був чоловік дуже важкої вдачі, а загалом чарівний. Ви й справді сором’язлива?



- Щира правда. Спитайте в Девіда.



- Ви на диво швидко здолали свою сором’язливість.



- Це ви її порішили. То який був мій батько?



- Він був найсором’язливіший з усіх, кого я знав, і міг зачарувати кого завгодно.



- Він також уживав “Перно”?



- Він уживав усе.



- Я нагадую вам його?



- Анітрохи.



- Це добре. А Девід?



- Нічого спільного.



- Це ще краще. А як ви дізналися, що я була в Прадо хлопцем?



- А чого б вам ним не бути?



- Я тільки вчора ввечері почала. Майже місяць я була дівчиною. Спитайте в Девіда.



- Не треба відсилати мене із запитаннями до Девіда. Хто ви тепер, у цю мить?



- Хлопець, якщо ви не проти.



- Аж ніяк не проти. Але ви тепер не хлопець.



- Я саме хотіла про це сказати,- мовила Кетрін.- Тепер, коли я відкрилася, мені вже ні до чого ним бути. Але в Прадо було чудово. Ось чому я хотіла розповісти про це Девідові.



- Ви ще матимете силу часу, щоб розповісти про це Девідові.



- Атож,- погодилась вона.- Час ми маємо.



- Скажіть мені краще, де ви так засмагли,- мовив полковник.- Ви знаєте, яка ви темношкіра?



- Почали з Гро-дю-Руа, а потім були на Ла-Напулі. Там є така бухточка, куди веде стежка серед сосон. З дороги її не видно.



- А скільки часу пішло на те, щоб отак засмагнути?



- Близько трьох місяців.



- І що ви робитимете тепер із своєю засмагою?



- Носитиму її,- відказала Кетрін.- Вона дуже пасує до ліжка.



- Мабуть, вам шкода марнувати її на місто.



- У Прадо я її не марнувала. Та насправді я й не ношу її. Вона - моє єство. Я справді така темна. Сонце тільки проявляє мій колір. Я хотіла б бути ще темніша.



- То, певно, й будете,- сказав полковник.- А ще чогось такого ви чекаєте від життя?



- Ще - кожного дня,- відповіла Кетрін.- Просто чекаю кожного нового дня.



- А сьогодні випав добрий день?



- Так. Ви ж самі знаєте. В ньому були ви.



- Ви з Девідом не відмовитесь пообідати зі мною?



- Гаразд,- сказала Кетрін.- Тільки я сходжу нагору перевдягнуся. Ви почекаєте мене?



- Ти не хочеш допити свій абсент? - спитав Девід.



- То байдуже,- мовила вона.- Не турбуйся за мене. Я не буду сором’язлива.



Вона пішла до дверей, і обидва чоловіки дивились їй услід.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций