Лоїс Макмастер Буджолд Осколки честі — C. 6

Розміщено Шкільні твори в 29 августа 2015



І хоча «яструби» обох партій примудрилися створити недоладний, хибкий альянс, що керує державою і контролює збройні сили, ці угрупування ідеологічно були природними ворогами. Імператор мистецьки утримував тендітний баланс влади між ними, але після смерті хитрого старого Барраяр просто приречений на неясний період політичного канібалізму, а може, і відкритої громадянської війни — крім як у випадку, якщо спадкоємець старого володаря виявить більше волі, ніж від нього очікують. Вона пошкодувала, що їй так мало відомо про кревні зв’язки і пануючу верхівку Барраяру. Вона змогла згадати прізвище імператора — Форбарра — й то лишень тому, що це ім’я було пов’язане з назвою планети, а про все інше мала доволі невиразне уявлення.

Неуважно поклавши руку на маленький паралізатор, вона подражнила себе: хто тут бранець, а хто — загарбник? Але ні, поодинці їй не вберегти Дюбауера в цих диких краях. Вона повинна роздобути для нього продукти і медикаменти, а оскільки Форкосиган завбачливо не повідомив їй, де саме знаходиться його склад, барраярець просто необхідний їй як провідник. Крім того, вона дала йому слово. Цікаво, що Форкосиган прийняв її обіцянку як достатню гарантію — він сам явно звик спиратися на ці поняття.

Нарешті схід почав світлішати, повільно заливаючись рожевими, зеленими і золотими фарбами — трохи приглушенішими, ніж кольори вчорашнього феєричного заходу. Прокинувся Форкосиган і допоміг їй відвести Дюбауера до струмка вмитися. Вони знову поснідали вівсянкою і сирним заправленням. Задля розмаїтості Форкосиган спробував змішати обидві потрави. Корделія не стала так ризикувати, спробувавши лише чергувати страви. З приводу меню не висловлювались.

Форкосиган повів їх далі на північний захід, через червонувату піщану рівнину. У посушливий сезон ці місця, певно, перетворювалися в пустелю, але зараз уся земля була яскраво розфарбована зеленою і жовтою свіжою порістю і всілякими польовими квітами. «Шкода, що Дюбауер їх не помічає», — зі смутком подумала Корделія.

Після трьох годин швидкого переходу вони досягли першої на цей день перешкоди — скелястого каньйону, по якому гнала свої мутні бежеві води бурхлива ріка. Вони підійшли до краю обриву, виглядаючи придатний брід.

— Он той валун внизу ворушиться, — раптово помітила Корделія.

Форкосиган зняв з пояса бінокль і подивився в зазначеному напрямку.

— Ви праві.

З півдюжини ясно-коричневих валунів на піщаній обмілині при ближчому розгляді виявилися приосадкуватими товстоногими шестиногами, які ніжаться на ранковому сонечку.

— Схоже, якісь земноводні. Цікаво, вони хижаки? — запитав Форкосиган.

— Як шкода, що ви так рано перервали нашу експедицію, — поскаржилася Корделія. — Я змогла б відповісти на всі ці питання. А он там ще кілька цих мильних міхурів — Боже, я і не думала, що вони можуть досягати таких розмірів, не втрачаючи здатності літати!



Зграя великих, близько фута в діаметрі, прозорих як кришталь куль, ширяла над рікою немов в’язка повітряних кульок, що загубилися. Кілька куль підплили до шестиногів і плавно опустилися на їхні спини, розпластавши на їхніх чубиках, наче чудернацькі капелюхи. Корделія позичила бінокль, щоб краще роздивитися, що відбувається.

— Може, вони схожі на птахів з Землі, які збирають паразитів на шкірах великих тварин? Ох. Ні, схоже, що ні.

Сичачи і незграбно брикаючи гладкими тілами, шестиноги піднялися з піску і сковзнули у воду. Міхури, які нагадували тепер келихи з бургундським, надулися і піднялися в повітря.

— Кульки-вампіри? — припустив Форкосиган.

— Ймовірно.

— Що за огидні створіння.

У нього був настільки обурений вид, що Корделія майже розсміялася.

— Чи вам засуджувати їх — ви ж сам хижак.

— Засуджувати, звичайно, не можу, але спілкування з ними спробую уникнути.

— От в цьому я з вами згодна.

Вони продовжували йти нагору за течією, минаючи вируючий каламутний водоспад.

Прокрокувавши ще близько півтора кілометра, вони досягли місця злиття двох приток і, відшукавши наймілкіше місце, рушили вбрід до протилежного берега. При переході через другий потік Дюбауер оступився і, скрикнувши, впав у воду.

Корделія конвульсивно вчепилася в мічмана і під тяжкістю його ваги теж звалилася у воду; їх відразу віднесло на глибоке місце. Її охопив жах: що якщо течія віднесе його? Там ці шестиноги… гострі скелі… водоспад! Не звертаючи уваги на те, що рот наповняється водою, вона вчепилася в нього обома руками. Все, це кінець…

Але тут вона відчула, як якась сила потягла її назад, переборюючи найпотужніший натиск течії. Форкосиган, схопивши її позаду за пояс, з витонченістю портового вантажника виволік їх обох назад на мілководдя.

Злегка збентежена таким безцеремонним поводженням, але переповнена подяки, Корделія насилу піднялася на ноги і випхала кашляючого Дюбауера на найближчу відмілину.

— Спасибі, — видихнула вона.

— Невже ви думали, що я дам вам потонути? — глумливо поцікавився Форкосиган, виливаючи воду з черевиків.

Корделія зніяковіло знизала плечима:

— Ну, принаймні без нас ви могли б йти швидше.

— Гм. — Він прочистив горло, але продовжувати не став. Вони присіли на найближчій скелі, підкріпилися все тією ж вівсянкою із сирним заправленням і, злегка обсушившись, знову рушили в дорогу. Вони пройшли вже багато кілометрів, хоча, здавалося, зовсім не віддалилися від велетенської гори, яка височіла праворуч. Дійшовши до якогось одному йому відомого орієнтира, Форкосиган повернув на захід, залишивши гору за спиною, а сонце, яке хилилося до заходу, — попереду.

Вони перетнули ще один потік. Виборсавшись на інший бік яру, Корделія майже спіткнулася об червоношкірого шестинога, який нерухомо лежав у заглибленні і зовсім зливався з навколишнім середовищем. Це було витончене створіння розміром з невеликого собаку; воно відразу підхопилося і помчало по рівнині граціозним галопом.

— Це ж їжа! — раптово отямилася Корделія.

— Паралізатор, паралізатор! — заволав Форкосиган, і вона квапливо вручила йому зброю. Він впав на одне коліно, прицілився й вклав тваринку одним пострілом.

— О, чудовий постріл! — захоплено вигукнула Корделія.

Обернувшись, Форкосиган блиснув їй хлоп’ячою посмішкою і помчався за своєю здобиччю.

— Ох, — промурмотіла вона, приголомшена цією посмішкою. На мить його обличчя немов сонцем освітилося. «О, зроби так ще, — думкою заблагала вона, але відразу відігнала цю думку. — Обов’язок. Пам’ятай про обов’язок».

Вона пішла за ним до того місця, де звалилася тварина. Форкосиган вже витяг свій ніж і тепер міркував, з чого б почати. Горлянку своїй здобичі він перерізати не міг в зв’язку з відсутність будь-якої шиї.

— Мозок розташований безпосередньо за очима. Напевно, варто вдарити між першою парою лопаток, — запропонувала Корделія.

— Цього буде цілком достатньо, — погодився Форкосиган і зробив як вона інструктувала. Тварина здригнулася і випустила дух. — Зараз ще рано ставити табір, але тут є вода і дрова для багаття — сплавний ліс, принесений рікою. Але завтра нам доведеться пройти більше, — попередив він.

Корделія глянула на мисливський трофей, думаючи про печеню.

— Добре.

Форкосиган підняв тушу на плече і встав.

— Де ваш мічман?

Корделія озирнулася — Дюбауера поблизу не було.

— О, Боже, — ойкнула вона і помчалася назад — до того місця, де вони стояли в момент пострілу. Нема Дюбауера. Корделія підбігла до берега.

Дюбауер стояв біля води, зачаровано дивлячись нагору. А на його обличчя повільно опускався величезний прозорий міхур.

— Дюбауер, ні! — закричала Корделія і кинулася до нього, ледве чи не клубком скотившись з високого берега. Форкосиган на один стрибок випередив її, і вони помчалися до потоку. Міхур опустився на обличчя Дюбауера і почав сплющуватися. Мічман із криком підкинув руки.

Форкосиган встиг першим. Він голими руками вчепився в обм’яклу тварину й одним ривком віддер її від обличчя Дюбауера. В шкіру Дюбауера вже встигла вчепитися дюжина темних щупальцеподібних відростків, які розтягувалися і рвалися коли вампіра відтягали від його жертви. Жбурнувши чудовисько на пісок, Форкосиган почав топтати його черевиками, а врятований мічман звалився додолу і згорнувся калачиком. Він притискав руки до обличчя, і Корделії ледве, на превелику силу, вдалося відтягнути їх. Дюбауер видавав дивні хрипкі звуки, його трясло. Черговий припадок, подумала вона — і тут з жахом зрозуміла, що хлопець плаче.

Корделія поклала його голову собі на коліна, намагаючись вгамувати його несамовите тремтіння. Місця, де щупальця проникли під шкіру, почорніли, шкіра навколо них почервоніла і почала небезпечно здуватися. Найнеприємніша пляма була в куточку ока. Корделія потягнула за один із застряглих у шкірі відростків і відчула, що він палить її пальці немов кислота. Імовірно, вся тварина цілком вкрита цією отрутою — он і Форкосиган схилився над водою, опустивши в неї руки. Корделія швидко витягла залишки щупалець і покликала до себе барраярця.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций