Роберт-Льюіс Стівенсон Діамант Раджі — C. 13

Розміщено Шкільні твори в 29 августа 2015



Ще мить - і Френсіс упав навколішки перед містером Ванделером.



- Батьку! - заволав він. - Дозвольте мені допомогти вам. Я робитиму все, що накажете, і ніколи ні про що не питатиму. Все моє життя належить вам. Ставтеся до мене як до сина, і я відповім вам синівською любов’ю.



На ці благання диктатор попервах спромігся відповісти тільки лайкою.



- Син і батько? - крикнув він здивовано. - Батько і син! Що це за дурна і клята комедія? Як ви потрапили в мій сад? Чого вам треба? В ім’я Господа, хто ви?



Приголомшений і засоромлений, Френсіс підвівся й замовк. Тут панові Ванделеру наче свінуло, і він гучно зареготався.



- Тепер я вже бачу, - кричав він, - це Скрімджер! Гаразд, містере Скрімджер. Дозвольте мені кількома словами змалювати ваше становище. Ви силою чи принаймні ошуканством вдерлись у мою приватну оселю, не отримавши від мене ніякого запрошення, прийшли саме тоді, коли в нас невеличкий клопіт, мій гість зомлів у мене за столом, а ви [276] мені набридаєте своїми звертаннями. Ви мені не син. Коли хочете знати, ви байстрюк мого брата від жінки одного рибалки. Ви мені геть байдужі, хоча ця байдужість уже межує з відразою, а, судячи з вашої поведінки, ваш розум цілком відповідає вашій зовнішності. Отже, пропоную вам на дозвіллі докладніше обміркувати ці невеселі факти, а поки що, прошу, звільніть нас від вашої присутності. Якби я не мав іншого діла, - додав зі страшною лайкою диктатор, - я б вас іще відлупцював!



Френсіс слухав його, тяжко принижений. Якби змога, він одразу б утік, але не було жодного способу вийти з саду, в який він потрапив собі на лихо, він нічого не міг удіяти, тільки стояв, мов дурень.



- Батьку, - урвала тишу міс Ванделер, - ви це кажете з серця. - Містер Скрімджер міг помилитися, але наміри його чисті й добрі.



- Дякую вам на слові, - мовив диктатор. - Ви нагадали мені про інші обставини, про які я вважаю своїм обов’язком сповістити й містера Скрімджера. Мій брат, - провадив він далі, звертаючись до Френсіса, - був такий дурний, що призначив вам утримання, був такий дурний і пихатий, що запропонував шлюб між вами і цією юною міс. Вас показали їй два дні тому, і я радий сказати вам, що вона з огидою відкинула таку думку. Дозвольте мені додати, що я маю величезний вплив на вашого батька, і не моя буде провина, якщо вас іще до кінця тижня не позбавлять утримання й не відішлють назад писарювати.



Тон старого був, якщо це можлива річ, іще образливіший за слова, Френсіс відчув до себе найнищівнішу, найнестерпнішу зневагу; голова його впала, закривши обличчя руками, він без сліз судомно заридав, проте міс Ванделер знов оступилася за нього.



- Містере Скрімджер, - заговорила вона ясним і рівним голосом, - не звертайте уваги на сердиті слова мого батька. Я не почуваю до вас ніякої огиди, навпаки, я б воліла мати нагоду ближче познайомитися з вами. І, повірте, те, що сталося цього вечора, сповнює моє серце і жалем, і захопленням.



Рука містера Роллеса враз конвульсивно ворухнулась, і Френсіс переконався, що той тільки приспаний і дія опіуму вже потроху минає. Містер Ванделер нахилився над ним і якусь мить пильно вдивлявся йому в обличчя.



- Ідіть, ідіть! - закричав він, підводячи голову. - Треба вже кінчати з цим усім. Оскільки ви, міс Ванделер, такі вдоволені його поводженням, то візьміть свічку й виведіть цього байстрюка. [277] Дівчина квапливо скорилася.



- Дякую, - сказав Френсіс, скоро лиш вони опинилися на самоті в саду. - Дякую вам від щирого серця. Це найприкріший вечір у моєму житті, проте я довіку збережу ще й світлий спогад.



- Я казала те, що мені підказувало серце, задля справедливості до вас. Мені було боляче, що з вами повелися так недобре.



Тим часом вони дійшли до хвіртки, і міс Ванделер, поставивши свічку на землю, вже відкривала численні засуви.



- Ще одне слово, - сказав Френсіс. - Це ж не востаннє - я побачу вас знову, так?



- Ой, ви ж чули мого батька! - протягла вона. - Хіба ж я можу не послухатись?



- Скажіть мені принаймні, що це суперечить вашій волі, - наполягав Френсіс. - Скажіть, що хочете ще раз побачити мене.



- Щира правда, - відповіла дівчина. - В мене нікого нема. Ви здаєтеся мені і сміливим, і чесним.



- Тоді, - мовив Френсіс, - дайте мені заруку. Дівчина завагалась, тримаючи руку на ключі: численні защіпки й засуви вже повідкривано, лишилося тільки відімкнути замок.



- Якщо я погоджусь, - заговорила вона, - то ви обіцяєте точно виконати все, що я скажу?



- І ви ще питаєте? - відмовив Френсіс. - Я охоче скорюся самому вашому слову.



Дівчина повернула ключа й відчинила хвіртку.



- Що ж, нехай буде так. Ви навіть не знаєте, чого просите, але нехай буде так. Хоч би що ви почули, - вела далі дівчина,- хоч би що трапилось, нізащо не вертайтеся до цього будинку. Біжіть, поки дістанетесь освітлених і людних кварталів міста і навіть там пильнуйте. Ви в більшій небезпеці, ніж вам здається. Пообіцяйте, що не глянете на заруку, аж поки не опинитесь у безпечному місці.



- Обіцяю, - кивнув Френсіс.



Дівчина поклала в руки хлопця щось абияк загорнуте в хусточку, а водночас із більшою силою, ніж він міг сподіватися, випхнула його на вулицю.



- А тепер біжіть! - крикнула вона наостанок. Френсіс почув, як захряснулась хвіртка і засуваються засуви.



“Що ж, пообіцяв, треба робити”, - подумав Френсіс і припустився бігти завулком, що вів на вулицю Равіньян.



Не встиг він відбігти навіть на п’ятдесят кроків, як тишу ночі зненацька прорвав диявольський лемент. Френсіс [278] мимоволі зупинився, став іще один перехожий, у навколишніх будинках люди поприлипали до вікон: пожежа навряд чи зняла б більшу тривогу в цьому безлюдному кварталі. А весь той галас учинив, здається, один чоловік, що шматувався між горем і люттю, мов левиця, в якої викрали її левеняток. Френсіс із подивом і тривогою почув серед англійських проклять і своє ім’я.



Першою його думкою було повернутися до будинку, проте, згадавши слова міс Ванделер, побіг іще швидше і саме збирався дати своїм думкам хоч якийсь лад, як диктатор, гарикаючи, без капелюха, з розпатланим сивим волоссям промчав повз нього й полетів далі вулицею, мов ядро з гармати.



“Ледь-ледь не попався, - подумав Френсіс. - Не знаю, чого він хоче від мене і чому такий розгніваний, але зараз він явно не годиться мені за товариша, найліпше - це виконати пораду міс Ванделер”.



З цією думкою Френсіс вирішив повернути назад і побігти в протилежному напрямі, спустившись самою вулицею Лепік, тимчасом як його переслідувач і далі бігтиме іншою вулицею. План виявився кепським, насправді йому треба було сісти в найближчій кав’ярні й перечекати, поки мине перший шал погоні. Та Френсіс не тільки був недосвідчений і неготовий вести отаку малу приватну війну, - він не сподівався ніякого лиха, гадаючи, що, крім прикрої розмови, йому ніщо не загрожує. А до прикрих розмов цього вечора він уже призвичаївся, та й не думав, що міс Ванделер могла чогось недоказати йому. До того ж у молодика судомило болем і тіло, й мозок - тіло було побите, а мозок немов пронизували гострі стріли. Френсіс мусив визнати, що в пана Ванделера справді вбивчий язик.



Побите тіло нагадало йому, що він не тільки без капелюха, а й увесь його одяг дуже потерпів під час стрибка крізь каштанове гілля. У першій же крамниці Френсіс купив дешевого капелюха з широкими крисами, зрештою поправив і одяг. Заруку, що досі була загорнута в хустку, він тим часом поклав у кишеню штанів.



Не встигши й кількох кроків ступити від крамниці, Френсіс відчув сильний удар, побачив, як чиясь рука схопила його за горло, над ним нависло перекривлене люттю обличчя, у вуха впали гримотливі прокляття. Диктатор, не знайшовши слідів утікача, повертався іншою дорогою. Френсіс був міцний і дужий юнак, та ні силою, ні спритністю він і дорівнятися не міг до свого супротивника; після марних спроб визволитися Френсіс здався на ласку свого ворога.



- Чого вам треба від мене? [279]



- Про це ми поговоримо вдома, - похмуро відповів диктатор, знову ведучи молодика на пагорб, до будинку з зеленими віконницями.



Френсіс, хоч уже й не опирався, тільки й чекав слушної нагоди, аби вимкнутись на свободу. Зненацька смикнувшись, він залишив свій комір у руках пана Ванделера й чимдуж побіг до бульварів.



Тепер ситуація змінилась. Коли диктатор був дужчий, то Френсіс у розквіті молодечих літ - прудкіший, і невдовзі щасливо затерся в юрбу. На якийсь час відітхнувши, Френсіс з усе більшим почуттям подиву і тривоги й далі йшов дуже швидко, аж поки вийшов на площу Опери, яскраво освітлену електричними лампами.



“Принаймні це вже задовольнить міс Ванделер”, - подумав він. Пішовши праворуч по бульварах, Френсіс зайшов в “Американську кав’ярню” й замовив пива. Для звичайних завсідників цього закладу було або дуже пізно, або дуже рано, в залі, кожен за окремим столом, сиділо всього кілька відвідувачів, самі чоловіки.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций