Білик Іван Іванович Меч Арея — C. 17

Розміщено Шкільні твори в 23 августа 2015



Було се літ тому сорок і їдне…

— Чуєш, Людото, — мовив Лосько, вивівши товариша з глибокої задуми. — То ж ми тоді нічого на дали смо водяному, він і покарав нас. Крижнів і чирочків дав уловити, а тоді підкинув нам на племінщину того нава.

Людота подумав, що товариш має-таки слушність — ніколи не можна нехтувати ні духами, ні бісами, ні берегинями. То, напевно, було таки діло рук водяника, бо чого б се саме в них під ногами опинився мрець? Усі ходили й не бачили, а їм трапилось. Тоді ще білогородські отроки й ребра полоскотали. Хлопець озирнувся довкола й ніяково спитав Лоська:

— Що там у торбі маєш?

Той зрозумів, про що йдеться, й почав витягати житній хліб, і пшенишні пироги, й смажену крижатину, й сир. Людота, повагавшись, уломив шмат хліба, взяв грудочку сиру, приміряв на око й зозирнувся довкола. Над галявиною, до якої підходили, крислатів могутній старий дуб.

Хлопець поклав йому на нижню гілку хліб із сиром, тоді поліз у торбу й витяг півпирога:

— Їж, лісовий душе, й ви, русалі та нави, й Цуре, й Пеку, й ласкаві та неласкаві обереги, й ти, Хороне-охоронцю, й ти, Марку, що мітиш усяку дорогу й стежку почалом і кінчалом, їжте всі й не заступайте нам очей, аби могли смо дійти туди, куди йдемо. Се молимо вас ми, Людота-ковальчук з Городища та його брат утретє Лосько. — Проказавши, він глянув на товариша й звірився: — Як мислиш: почули?

— Авжеж! — відповів той. — Остільки дати, та щоб не…

Й вони веселіше подались навпрошки лісом. Уже над Хрещатим Яром Лосько сказав:

— Було б заразом і Купалові наректи.

— Тоді, — сказав Людота. Лосько похитав головою.

— Тоді не буде. Поїмо все.

Було ще рано, та на взліссі Діброви до самого Хрещатого Яру вже майоріли яскраво гаптовані сорочки, темні ногавиці та білі, перехрещені спереду шнурами, навої хлопців. Дехто грався в гилки, дехто спочивав на моріжку після, мабуть, неблизької дороги, інші ж просто стояли гуртиками й мовчали або ж справляли гигоньки, й те нікого не дивувало, бо свято великого сонцестояння буває раз у літо, й на Купала ніхто не береться ні за холодну воду.

В Києвому городі ворота стояли навстіж, і хлопці здалеку позирали на них. Тільки коли за Діброву над горою Дитинкою сіло сонце, жовте й розпечене, бо сей день найдовший у літі, хлопці почали збиратися біля полудневої засіки над кручею, що спадала одним боком до Почайни, а другим — до Хрещатику. Перегодя з’явилося кілька киянок, і парубки з’юрмилися коло них. Народу більшало й більшало, приходили й з Можів Ловчих, і з Берестового, й з-за Дніпра, з земель сіврських — Дарниці, Броварів, Княжичів, що були віддавен під рукою київського князя. Разів зо три в юрбі промайнули знайомі обличчя білогородських смердів, та вся увага Людотина лишалася коло Полудневих воріт.

Уже зайнялись перші вогнища й пішов угору дим, уже волхви й конячу голову, й руду кішку на вогні спалили, а Людотиної дівчини не було й не було. Над усе боявся хлопець, що вона затримається, й тоді годі буде її впізнати в юрмиську.

Та вона з’явилася. Була ще гарніша, ніж торік, і Людоту взяло на жахи: що, коли зараз її опосядуть з усіх боків?

Дівчина стояла в воротях струнка й пишна, вдягнена в просту полотняну сорочку, мережану на грудях, рукавах та подолі, й у картату червоно-зелену полохту. Чорна коса була прихоплена з-за потилиці широким мідним кільцем, а вінок тримала й досі в руках поперед себе. Людота якийсь час дивився на неї мов зачарований, Лосько, збагнувши, чого товариш деревіє, почав штовхати його ліктем, але той лише відбивавсь од Лоська.

— Речи: «Купало ся в Дніпрі скупало…» Речи!

Киянка й не дивилася в його бік, уся її увага була прикута до гамірного корогоду, що вже визміювавсь після врочистого принесення жертви навколо височенного багаття. Людота підбіг до неї в ту мить, коли дівчина рушила до гурту, й обізвався неслухняним язиком:

— «Купало ся в Дніпрі скупало, чоло си вінком уквітчало, віночком та ще…» — Далі все вилетіло з голови, й він стояв, і дивився на дівчину, й не тямив, що має робити.

Дівчина зашарілася й опустила вічі долу, почала щось вимальовувати пальцем ноги на пилюці, й Людота вже чекав одкоша чи насмішки, бо чого ради забув купальницю, та незнайомка спитала його тихим голоском:

— Тебе як гукають?

Хлопець проказав протягло:

— Людо-ота.

— А мене Славка.

— Ти киянка єси?

— Киянка єсмь.

— А я тебе знаю, — вже трохи посміливішав отрок. — Того літа на Купала…

— І я-м тебе виділа. Звідкуду єси?

— З Городища. Я-м ходив шукати тебе й виглядати, а тебе ніде не було.

— Була-м у городі. Не пускають мене за засіки.

— Що ради?

— Робота…

— Що ти чиниш?

— Усе: й пряду, й тчу, й так…

— Багато роботи?

— Вельми.

— А грати підеш зі мною? Сьогодні Купала.

Вони побралися за руки й побігли туди, де вже на повну силу йшло свято. Дівчата й хлопці, половившись у довгий корогід, визміювалися між кількома багаттями й співали купальних пісень. Людота вхопився за крайню дівчину, й вони зі Славкою помчали. Дівчина сміялася, її вічі вилискували проти вогню весело й заклично, Людота раз по раз озирався на неї, й серце йому поймалось невимовною радістю. Чи думав він, що найкраща в усьому Києвому городі, в цілому світі найкраща дівчина піде з ним до гри! Він кружляв, і тяг за собою Славку, й подумки обіцяв дати ясному Купалові все, що б той не забажав.

— Держись! — кричав Людота, коли корогодом починало метляти в усі боки.

Й вона радісно відгукувалася:

— Держусь!

Парубки запалили в Хрещатому Яру, над самою річкою, ще більше вогнище, й отаман корогоду потяг усіх із кручі додолу. Знявся несамовитий вереск, і виляск, і басовите гигикання, зміїсько довжелезного корогоду зазвивалося в яр, хто тримався рук, хто пускався, кинутий гемонською силою в прірву, й од реготу, не можна було нічого почути, та ніхто й не прагнув того. Над яром стояла чорна ніч, тільки багаття на березі осявало траву й пісок червоною загравою. Збігаючи зі стрімкого схилу, Людота пустив чужу руку й тепер стрибав тільки вдвох із Славкою. Вже коли круча кінчалась, дівчина так шалено бігла в темряві, що, спіткнувшись, упала просто в обійми хлопцеві.

Вони так і застигли, самі в чорноті ночі, радісні, й перелякані, й без міри щасливі.

— Ти чого? — сказала дівчина й випручалась.

— Нічого.

Людота взяв її за гарячу руку й пошкріб дівчині пальцями долоню. То вже був усім відомий знак, і Славка спробувала висмикнути руку.

— Ти що мене деремезиш?

Людота мовчав.

— Якщо рікти-ймеш, що любиш мене, то…

— То й що?

— То лжа є! — підвищила голос дівчина. , Ковальчук сказав:

— А таки ж люблю.

Вона стишилася, перестала випручувати руку з його цупких пальців, які й досі деремезили їй гарячу спітнілу долоню, й промовила:

— І я тебе люблю. Ще з того літа запав єси мені в душу.

— Й ти-с мені запала з того літа, — визнав хлопець і цмокнув її в щоку. Дівчина сахнулась:

— А се що ради?

— Підеш за мною? — замість відповіді, спитав він.

Славка глибоко зітхнула:

— Мене за тебе не пустять.

— Хто?

— Хто?. Й княгиня, й князь… і…

— Хіба вітця не маєш?

— Маю.

Вони помовчали, тоді Людота сказав:

— А я тебе вмикну.

Вона знову зітхнула.

— Сам не схочеш.

— А то що ради?

— Бо я…

Вона зайшлася гірким плачем і плакала довго й невтішно. Нарешті трохи вгамувалась.

— Ти хто єси? Смерд а чи ж челядник?

— Смерд! — гордовито відповів хлопець.

— А я-м… челядниця. Роба. Зумів єси?

— Ні! — вперто відповів хлопець. — Умикну тебе, й годі.

Й потяг далі, в яр, де було тихо й безлюдно й куди не сягало світло великих купальних вогнищ. Він увесь тремтів, і дівчина теж тремтіла, це він одчував, міцно тримаючи її гарячу руку в своїй руці…

З неба капали зорі, великі й рясні, Людоті навіть здавалося, що він чує, як вони булькають, канучи в неосяжне й глибоке море нічного неба. Він дививсь угору й намагався думати про ті зорі, що капають, мов дощ, але се було так високо й незрозуміле, аж робилось лячно й моторошно на душі, й він повертав голову до Славки, яка лежала поряд, поклавшись йому на випростану руку. Від самого сього душу поймало тепло й радість, і не хотілося думати про таємничі холодні зорі й про те, що буде взавтра, коли кінчиться коротка, найкоротша в літі купальна ніч.

— Заснула-с? — тихо спитав Людота.

Й дівчина, так само тихо, не ворухнувшись, промовила:

— Он зоря покотилася. Видиш?

— Виджу.

— Пощо воно є так, що й людина зорить і на небі зорі?

— То вічі русинів, що відійшли в ірій.

— А вірій на небі?

— На небі.

— Й ті люди видять нас?

— Мабути.

— Страшно.

— Що ради?

— Бо то суть нави.

— Нави не страшні. Страшні перевертні, вовкулаки й упирі. Ті, що на небі, не страшні.

— Однаково страшно, — мовила дівчина й довірливо прилащилась, аж Людоту пойняв новий закрут полум’я. Та просто на них ішли дві тіні, й вони внишкли.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций