Андрухович Юрій Ігорович Дванадцять обручів — C. 16

Розміщено Шкільні твори в 21 августа 2015



Забобонність Артура Пепи на тридцять сьомому році життя не знала меж — він був певен, що такі романи не минають безкарно, що ступивши одного разу на цю вбивчу дистанцію, він наче приймає останню угоду на тему всього або нічого.

Але водночас він був певен того, що це неминуче, що йому нікуди від цього роману, цього писання, цього старого гуцульського театру (хору?) не подітися. Отже, так чи інакше, але все це мусило скінчитися раптовою зупинкою серця (так ніби взагалі буває щось інше). “Напевно, вже після Великодня”, — чомусь подумалось йому. Головне, що не зараз, не відразу, не тут і тепер. Головне прожити ще одну весну. З якогось часу весни почали минати геть непомітно — без колишнього шурхотіння вологих крил та авітамінозного піднесення, тож слід було якось від цього рятуватися.

Тому він досить легко погодився на страсному тижні вибратися в гори разом із Ромою та її донькою. Незнайомий власник фірми, для якої Артур Пепа часом вигадував рекламні слоґани, запрошував до відвідин свого пансіонату на полонині Дзиндзул. Офіційне, переслане поштою запрошення відкривалося дещо спотвореним епіграфом з Антонича, де слова горілку пити, ніби навмисно для Артура Пепи, було виділено шрифтом. У самому запрошенні в найгірших фразеологічних традиціях перехідної доби йшлося про християнську любов і благодійність, а також про героїв бізнесу, які в екстремально скрутних умовах податкового тиску і владної корумпованості примудряються не забувати про героїв культури і в міру скромних можливостей підтримувати їх своїми ініціативами (останнє слово також було виділено шрифтом — як з’ясувалося згодом, цілком неспроста); далі говорилося про умови кількаденного перебування гостей у пансіонаті “Корчма На Місяці” (харчі, джакузі, руці бузі, окремі спальні, те се, фуйо муйо); далі чомусь ішов пасаж про того ж Антонича, що його, виявляється, покликані були вшанувати учасники акції; в чому полягало б це вшанування, не говорилось ані слова. Завершувалося все це досить безглуздим закликом на майбутніх виборах підтримати політичний блок “Карпатська Ініціатива” (ось воно, ось воно вилізло!) і знову ж таки віршем, хоча цього разу далеко не антоничівським: Зігріють вас і тілом, і до тіла,

В усьому допоможуть вам негайно

Герої підприємництва і діла.

В “Корчмі на Місяці” вам буде файно.

Артур Пепа погодився, навіть не дивлячись на таку завершальну строфу. Як і на той факт, що слідом за ними в гори пускався Ромин партнер австрієць, для якого вона щось іноді тлумачила. Артурові траплялось іноді перетинатися з цим дещо пришелепкуватим фотографом, хоч при зустрічах вони переважно мовчали один до одного. “Вивчив би краще українську, якщо вже так внадився до нас їздити, голубе”, — подумки дорікав йому Артур Пепа, навіть не здогадуючись, наскільки той зацікавлений у своїй перекладачці.

Присутність у їхньому товаристві ще й Колі також не надто покращувала становище, але про це не будемо. Достатньо знати, що Артур Пепа порівняно легко змирився з усіма подібними незручностями, адже там, у ньому, ще сподівався своєї світлої миті поет, Артурів Брат, і нічого йому так не хотілось, як урешті прокинутись на тридцять сьомому році життя.

II. З каміння й сну 5

І все ж того першого ранку вони врешті попрокидалися — хто як, звичайно, і хто з чим.

Артур Пепа виявився майже насильно вирваним зі своїх сновидінь, йому хотілося ще бути там, довести справу до завершення, бодай якогось, але гуркіт, зчинений Ромою Воронич у ванній (цілі лавини скинутого в раковину умивальника косметичного дріб’язку разом із усілякими флаконами й аерозолями), рішуче припинив його блукання потойбіччям. Зараз він лежав горілиць на своїй половині двоспального ліжка, поруч із неторкнутою смугою відчуження між його територією та жінчиною, і сумно реконструював у собі щойно пережите. Артур Пепа любив це меланхолійне ранкове озирання на власні сни.

Цього разу півночі пішло в нього на те, що він усе знімав і ніяк не міг остаточно зняти якусь розмитої зовнішності дівчину, ймовірніше за все студентку. Тобто це був один з найнудніших снів, які йому траплялися протягом усього життя. Він пригадував собі, що в якомусь більшому товаристві вона раптом цілком промовисто на нього блимнула (зрештою, як він тепер розумів, нічого іншого, крім мавп’ячої цікавості) — але цього вистачило, щоб він, старий осел, надумав її колупнути. Дальші кілька годин вони про щось розмовляли, усамітнившись у котрійсь із найдальших кімнат, при цьому він дуже дивувався власній простакуватій винахідливості, десятки разів примудряючись виводити їхню розмову з найбезнадійнішого глухого кута і знаходити якусь останню можливість для її продовження. До того ж вони без перерви курили всяке гівно, і Пепа з легким побоюванням думав про неминуче наближення до перших поцілунків. Студентка, як на те, виявилася досить необізнаною, вона, щоправда, щось чула про свого співрозмовника як про цікаву людину, але вельми слабо уявляла собі, чим він узагалі займається, тому вона все розповідала про своє життя — про батьків, братів і сестер, і ще якихось родичів з Пйотркова Трибунальського в Польщі, і про якусь Багіру, що привела відразу чотирьох кошенят, і скільки в неї подруг, і які з них справжні, а які тільки вдають, що вони їй подруги, бо насправді це такі сучки (тут вона разів десять, ніби її заїло, із притиском повторила “сучки, сучки, сучки”), але зрештою перестрибнула на те, як усі вони щодня ходять на пари (при цьому нею було наведено розклад занять у повному обсязі з понеділка по п’ятницю, особливо запам’яталася четвергова латентна цикломеханіка) і як переписують одна в одної конспекти, прогулюють семінари, відвідують гурток з аеробіки, бо тренер з плавання пристає, далі було про те, як їм ведеться в гуртожитку, як вони позаклеювали на зиму вікна — і навіть у спільному умивальнику, причому в умивальнику більша половина раковин розбита, а також, як вони готують собі макарони по флотськи і ходять на нижчий поверх дивитися “Бальшую стірку”. Відповідаючи щось цілком недоречне на її запитання про те, чим закінчився вчорашній відтинок “Бандитського Петербурґу”, що його вона пропустила через (увага — сон!) метеоритну бурю, він зґрабно перевів розмову на її колготки, вислухавши при цьому історію про якогось Славіка з базару, котрий порадив їй носити на розмір менші. Йшлося, звичайно, про джинси, в які, попри Артурове глухе розчарування, невідомо коли і як устигла перетворитись її коротка спідниця з розрізом. Тоді настала черга викладачів — і всі вони ніби авансценою промаршували перед Артуровим удавано зацікавленим поглядом, якісь цілком нехаризматичні добродійки та добродії, десь близько двадцяти осіб, кожну з яких студентка описала в деталях і не без єхидства (”А Яків Маркович, хімік, вічно портить воздух!” — радісно завершила вона). Користаючи з дівочої несподіваної балакучості, Артур Пепа тим часом обдумував свої дальші кроки, пам’ятаючи про необхідність підібрати ключ, аби зачинитися зсередини і врешті перейти до конкретних любовних дій. Тож поки дівчина, методично скидаючи його долоню зі своїх колін (джинсів на ній уже не було), розповідала про навислу над нею перспективу неотримання заліку з таксонометрії, він устиг роздивитись уважно, де і що тут знаходиться, і врешті вирішив, що йоханий ключ мусить бути не інакше як в унітазі, вмонтованому просто в паркетну підлогу посеред кімнати — ключ і справді виявився там, тож повитиравши його як слід паперовим носовичком Tempo, він нібито безтурботно підтанцював до дверей і встиг зачинити їх на два замки якраз у мить, коли невідомий лосяра заповзявся гатити в них з протилежного боку, либонь, рогами. Дівчина тим часом сіла на унітаз і досить відверто продзюрчала своє пі пі, як вона сама це назвала, чого виявилося достатньо для того, аби лосяра за дверима вгомонився й заглох. Тоді Артур Пепа сказав їй, що він її дуже кохає, але дівчина лише заперечно крутила головою й забороняла йому торкатися навіть грудей, дозволяючи разом із тим тримати за руку. Довелося переконувати її значно активніше, тож він познаходив у собі просто таки фантастичні ресурси любовної лексики (всі ці куртуазні каскади так і лишилися там, уві сні, хоч він пам’ятав, що це був найвищий пілотаж), він казав, що чекав на неї все своє життя, що він узагалі однолюб, але раз на життя трапляється чудо, і сьогодні це сталось, і йому для цілковитого щастя вистачає знати, що вона десь тут, поруч (найсмішніше, що в


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций