Винниченко Володимир Кирилович Голос — C. 9

Розміщено Шкільні твори в 20 августа 2015



Увесь довгий ряд великих вікон будинку був залитий світлом, що виривалось надвір і широкими смугами заливало подвір’я, потоптане ногами коней та порізане колесами бричок. У вікнах миготіли постаті, а на ґанку, що був якраз посередині будинку, одчинялись двері, звідти вилітав глухий галас, наче з вулика. «Тартар-тар!. Тар-тар-тар!.» — раптом закалатав Юхим, наче бажаючи заглушити той веселий гомін. «Тар-тар-тар.» — неслось з ним по економії, то стихаючи, то ще дужче ріжучи вухо з кожним подихом вітру. Він обійшов стайню, комору, пройшов у сад і став то поринати у світло, то виринати з його, бо воно смугами тяглося із задніх вікон будинку. Обійшов будинок, «білу» кухню і знов став наближатись до «чорної». З чорної запони хтось перестав трусити дощем, наче замислився; вітер, не маючи впину, крутивсь і свистів у стріхах та голих віттях деревини, наче навмисне не хотів дати Юхимові насипати в люльку тютюну. Дід на мент зупинився, озирнувся і почовгав під стіну «чорної» кухні. Тут було затишно, тільки іноді вітер, мов жартуючи, зразу виривався десь з-за рогу і, дмухнувши пронизувате в лице Юхимові, знов щезав десь у чорну яму долини. Дід притулився до стіни, поклав додолу калаталку і почав виймати кисет; але раптом підняв голову і, прислухаючись, став дивитись за тин, що відділяв Юхима від подвір’я і тягся від рогу «чорної» кухні аж до рогу «білої»; тут зачулось якесь шарудіння. Спершись ліктем на тин, там чорніла якась постать в гострій шапці, що була дуже схожа на Трохимову. Поворушившись, вона знов застигла, наче настромлений на тин стовп з горщиком зверху. Але не встиг ще Юхим насипати в люльку тютюну, як біля рогу зачулась чиясь хода, а за нею затемніла біля першої постаті друга постать.

— А це хто тут? — раптом зачувся спокійний, твердий жіночий голос.

— Чорт! — насмішкувато, здушеним, похмурим голосом промовила постать, не міняючи пози, а лиш злегка повертаючи голову.

«Ага, то Трохим, а то Килина», — впізнав Юхим, насипаючи пучками в люльку тютюну і пильно придивляючись до рук, боячись розсипати.

— Правда, що чорт! — промовила Килина, підходячи ближче. — Що ж ти тут робиш?

— А хіба не бачиш? Танцюю. Килина трохи помовчала, потім тихше і щиро якось сказала:

— Скажи мені, Трохиме, чого ти такий злий раз у раз?

— А чого ти така добра?

— Я? Ні, здається, і я не дуже, але ж.

— Без палиці мимо не йди? — кинув Трохим і сухо засміявся.

Килина щось сказала, але вітер, наче не бажаючи, щоб Юхим чув, шарпнув її слова і потаскав кудись за стайню.

— А мене вже таким мати породила та люди зробили, — зачувся знов Трохимів голос. — Таким і дівчата любили, — і злісно-іронічно засміявся.

— А ти любив кого-небудь? Трохим мовчав.

— В тебе мати є?

— Була.

— А батько?

— А ти що?. Сватать мене хочеш, що допитуєшся?

— А хоч би й сватать.

Замовкли. Дід Юхим перестав навіть люльку набивать.

— Слухай, Килино, — терпко заговорив Трохим, — я жарти люблю, але коли мене кусають, то і я зуби маю. Маєш собі Андрія, то й грайся з ним, а я хазяйства не маю, то і торгуватись зо мною нема чого. Коли б.

Вітер знов, наче на злість Юхимові, одірвав кінець мови і ніби в кишеню сховав її. Дід Юхим, тихо, обережно ступаючи, ховаючись за тином, підійшов ближче і зупинився ступнів на три від них. Тепер йому навіть видно було, як вітер грав хусткою на голові у Килини.

— Ну, та й ти нівроку кусаться вмієш, — спокійно сказала Килина. — Десь довго зуби гострив. А бідний Андрій аж муляє тобі.

— А тобі жаль його?

— Не жаль. а. а. — Килина трохи зам’ялась.

— Так, мовляв, згодиться колись. Чи заміж вийти, чи переночувати колись. Хе-хе-хе!

— Може, й заміж вийду.

— Як буде на те його ласка.

— Правда, що чорт! — трохи з серцем промовила Килина, а дід Юхим задоволене посміхнувся собі під ніс. Йому страшенно хотілось запалити люльку, але він, притаївшись за тином, навіть не ворушився.

— Скажи ти мені, Килино, чого ти причепилась до мене? — раптом повернувся Трохим до неї. — Пішла б собі до Андрія та втерла б йому сльози. Краще буде!

Килина не зразу одповіла.

— Мені жаль тебе, — тихо сказала вона. — Злий ти, без серця. Попечений.

Трохим нічого не сказав, а тільки, видно було Юхимові, одвернув од неї голову і наче поправив шапку. З неба хтось почав сіяти дрібно-дрібно дощем. Вітер, мов прибитий до землі, не так уже казився, а, ніби вже стомлений, дихав спокійніше і рівніше. Біля «білої» кухні та «комнат» миготіли постаті, чулось гукання, біганина.

— Справді, жаль? — не повертаючись, якось напружено і без звичайного сміху спитав Трохим.

— А чого ж би я тебе обманювала?

— Не смієшся? — повертаючи голову, буркнув він.

— Ну, от!. Ще що вигадай.

— Ну, так поцілуй мене, коли справді жаль. — вирвалось у його з якимсь ніяковим, напруженим смішком у голосі. — Коли не смієшся.

Килина повела плечима, помовчала й, нарешті, теж з ніяковістю тихо спитала:

— Хіба тобі поможеться від цього?

— Поможеться. Поцілуй. — якось грубо і дико прошепотів він.

Килина одхилилась навіть трохи назад і нічого не промовила.

— Xa-xa-xa! — вмить голосно, з ненавистю зареготався Трохим. — Жалібниця! Злякалась. Думала, й справді! Xa-xa-xa! Не бійсь, я пошуткував. У мене ж нема грошей. Xa-xa-xa!

І сміючись, він, не хапаючись, одійшов від тину і, озираючись, пішов до стайні.

— Трохиме! — тихо гукнула Килина. В голосі її чулось щось винувате, ніякове і боляче. Але Трохимів сміх ставав все тихіший, і хутко чорна постать його мов розплилась у тьмі.

«Та-ак», — хотілось промовити Юхимові, але він тільки переступив з ноги на ногу і пильно дивився на Килину, що сперлась на те саме місце на тину, де тільки що лежала Трохимова рука, і наче закам’яніла. Біля кухні зачулась чиясь хода, але Юхимові не видно було, чи то Трохим вертався в хату, чи виходив хто з хати. Килина ж не рушилась.

— Килино! — вмить покликав хтось тихо. Килина поволі озирнулась, але не обізвалась.

— Килино! — голосніше вже покликало вдруге, і чутно було, як хтось чвакав чобітьми по грязюці, наближаючись до рогу.

— Ну, чого там? — незадоволено обізвалась Килина. З-за хати з’явилася постать і помалу підійшла до неї.

— Ти тут? — впізнав Юхим Андріїв голос. — А я шукаю тебе. Чого ж ти тут стоїш?. Дощ, холодно.

— Так, стою, та й годі.

— Може, вийшла до кого?

— Аякже!. До Халабуди вийшла.

— А-а! — протягнув з нотками ніяковості й ображення в голосі Андрій. — Так я, може. Так я піду! — шарпнувся він раптом і вже хотів справді йти, але Килина спинила його.

— Ет! — з ласкавою досадою узяла вона його за руку. — «Піду». Куди підеш?. Не жену ж я тебе. Не схочу, сама скажу. Зараз — «піду».

Андрій трохи постояв мовчки, потім Юхимові стало видно проти світла з будинку, як він заворушився, наблизився до Килини і наче злився з нею в обійми.

— Так ти не до Халабуди вийшла? — зачулось його тихе питання.

Юхимові не чути було, що вона одповіла, тільки, коли вона скінчила, до його долетіло Андрієве «голубко». Потім голова його нахилилась близько до Килининої голови і чути було, як губи його з цмоканням то притулялись, то одривались від її щоки. Але Килина стояла непорушно, не забороняючи, але й не обнімаючи, наче ті поцілунки були щось неминуче й байдуже, як ці краплі дощу.

— Килино! — зачув знов Юхим одривисте, важке Андрієве шепотіння. — Я прийду. Можна?. Килино. Килина мовчки, не згоджуючись, покрутила головою.

— Ну, чого?. Чого?. Ніхто не почує. всі спатимуть. Килино!

Килина не рухалась.

— Не хочеш? Ні?

— Не хочу, — твердо промовила Килина.

— Чому?

— Так, не хочу, та й годі.

— Значить, ти мене не любиш. значить. Килина не дала йому договорити. Раптово повернулась до його всім тілом, і, разом скинувши його руку з свого стану, вона, ніби тільки й чекала цього, заговорила якось терпко, сухо й разом з тим палко:

— «Не любиш!» Ну, й не люблю, ну, то що? Хіба я тобі казала, що люблю? Хіба я тебе обманювала?. І не люблю. Бо любити можна того, хто мене любить. хто мені добро робить. А тебе за що маю любити? За те, що молодий та гарне личко маєш? Е!. Бачила я це. Ти люби мене, от що!. Любитимеш мене, любитиму й тебе.

Андрій щось сказав, але Килина не слухала його.

— А ти не мене любиш, а себе. Ось вже скоро півроку, як ти співаєш мені про своє кохання. А чи я що мала з його?. Чи не так я оддаю свою працю другим, чи не така я наймичка, якою була й до тебе? Хіба я живу? Га?. А я жити хочу!. І буду жить! Продам себе, шлюхою стану, а буду жить! Чуєш? Коли пропадать, так знать, за що пропадать!. А ти мені що? Що ти мені?. Не мала я таких хазяйських синків? Ого!. Всі ви ласі. Знаю. До Халабуди піду, до чорта, а так не буду жить. І плювать я на вас усіх хочу!. Ненавиджу я вас. Кожному з вас хочеться на дурничку поживиться, а ти собі — як знаєш. Ну, то й я ж знаю! «Прийду». Ні, ти візьми мене за жінку, а тоді приходь.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций