Іваничук Роман Іванович Мальви (Яничари) — C. 12

Розміщено Шкільні твори в 19 августа 2015



Був би сумирний — жив би. Б’ється дівчина в риданні — подвійне зараз горе в неї: безчестя і сирітство… Тож єдиний вихід для невільника — покора».

Смішним здалося зараз оте видіння в небі: він із батьком женеться за татарвою на коні. Дурниці, ніхто таку силу не поборе, немає козацьких погонь — це вигадка нещасних для своєї потіхи. Нема ніде того Трясила, що трусить кримською землею, — то мамина казка. Є тільки татари, які панують над усім світом і роблять те, що їм забагнеться. Треба з цим змиритися, інакше — смерть.

Скільки днів минуло — годі злічити. Зупинилася валка перед п’ятигранною вежею, що височіла над гнилою водою Сиваша. «Перекоп», — сказали бранці. Кінець вільних степів, ворота до вічної неволі. Буйні шовкові трави змінилися сухою колючкою, важкі чорні дрохви збилися понад берегом, наче отари баранів у полудневу спеку; на каменях, схожі на розбійників, чатували яструби, і ширяли під небом чорні орли. Чужинецька чужина…

І вже не залишилось в Андрійка ні крихти віри в те, що десь тут батько, сміливий і хоробрий, воює з ворогами, — це теж мамина вигадка. Ніхто ніколи не займав цих мурів, ані високого валу, що загородив перешийок від голубої гладіні моря до боліт, звідки тягне терпким запахом солі і гнилою рибою. Вежа вперлася задньою стіною у вал і двома зачиненими брамами та жерлами гармат зупинила татарів і бранців. Велика голова сови, висічена в камені між брамами, загадково дивилася на людей, що втомлені падали з ніг, і говорила до них розумними очима. «Така ваша доля».

Андрійко вдивився в очі нічної птахи: їй дано бачити світ тоді, коли його не бачать люди, тому знає вона більше. Люди за щось борються, страждають, гинуть, а птаха знає, що все те даремно; люди на щось надіються, а птаха знає — нема на що. І тому промовляє мовчки досвідченими очима: «Заспокойтеся і покоріться. Така ваша доля».

Хлопець відчув, як назавжди розвіялися його надії на порятунок. Бо нема в людей власної волі для здійснення своїх бажань. Є воля долі, і опиратись їй безглуздо — вона байдужа до людських прагнень, як ось байдужі ці великі пташині очі до горя бранців, із яких знущається здичавіла татарва.

Татарин зсадив Андрія з коня, поплескав його по плечу і спитав, ламаючи українські слова:

— Як назвав тобі мама?

Чорбаджі Алім і нині пам’ятає те дивне ім’я, що було колись його власним. - Андрій, — відповів.

— Алім будеш. Чула, Алім!

Косоокий наказав йому скупатися в морі, сам виправ своєму бранцеві сорочку, і ще не встигла вона висохнути, як старший валки загорланив на ясирних, щоб піднімалися.

Засвистіли нагайки, почалося паювання.

З брами, біля якої стояли на варті зовсім не подібні до вилицюватих ординців молоді воїни, вийшов огрядний чоловік у чалмі і скомандував щось. До нього дрібно підбіг Андрійків хазяїн, поклонився і показав рукою на своїх бранців. Чоловік у чалмі не звернув на нього уваги, підійшов до крайньої ясирної групи, потім до другої, третьої, розводячи окремо чоловіків і жінок. Лемент, голосіння вдарились об мури фортеці. Та не зморгнула оком камінна сова, і байдуже дивилися вартові яничари на розподіл ясиру.

З кожної групи турецький мубашир відраховував щоп’ятого, — чоловіка і жінку, вибираючи найсильніших, найвродливіших, і відводив убік. А коли дійшло до Андрійка, татарин розвів руками, сказав:

— Великий бакшиш для султана, ефенді. Мубашир заголив хлопцеві живіт, потім спину, розтулив йому рота і поводив пальцем по зубах, а татарин усе примовляв і улесливо усміхався. Довго морщився ефенді, заперечливо хитав головою, врешті забрав Андрійка і підійшов до інших груп.

Відбір данини для султана тягнувся до передвечір’я. Андрійко опинився серед гурту хлопців, яких заганяли у браму фортеці. Він простягнув руки до свого хазяїна, та ногаєць знизав плечима і вимовив:

— Кісмет…

Це було перше слово, яке зрозумів Андрій без тлумачення. Доля. Така доля — і нічого не вдієш. Це саме слово говорила камінна сова, і диво: від нього вселявся в душу спокій.

— Кісмет… — прошепотів чорбаджі Алім. — Кісмет! — крикнув, стукнувши чашею об долівку.

Та ніхто з яничарів не звернув на нього уваги. Воїни бенкетували. Алім налив ще раз повну чашу вина і вихилив.

Галера з ясиром, відібраним для султана, наближалася до Босфору. Мубашир віз падишахові данину від татар: степових красунь — у гарем, добірних чоловіків — до галер, і щонайцінніший товар — хлопчиків — для яничарського оджака [72].

Вижовклі від морської хвороби, чисто одягнені й пострижені хлопці сумно вдивлялися в круті береги вузької протоки. Галера увійшла в лійку між мисами Румелі і Анадолу. По обох боках на горбах, порослих кипарисами і кедрами, розкинувся чужий край: невеличкі густі села з мінаретними шпилями, форти, замки, башти, апельсинові гаї.

Андрій, нагодований і вбраний, уже забув про доброго татарина — тут з ним поводились не гірше. Він із цікавістю приглядався до мальовничих берегів. Згадував розповіді батька про страшний бусурманський край, забриніли в пам’яті пісні сліпих бандуристів про тяжку турецьку неволю — все те ніяк не збігалося з враженням від цього світу, що лежав, зеленоміражний, над босфорськими водами. І де ті жорстокі турки? Мубашир часто підходив до Андрія, говорив до нього по-своєму, хлопець швидко схоплював мову. Ефенді казав йому стежити за порядком, ділити їжу — Андрій був старшим від інших хлопчиків. Це призначення старшим було для нього приємним та й вигідним: вія отримував ласкаву усмішку від турка і більшу порцію баялди.

Галера причалила до берега у Золотому Рогу. По обох берегах затоки блищало золотими куполами мечетей, рясніло лісом мінаретів велике місто. Воно топилося в садах і вабило незнайомістю. Тепер Андрій уже не боявся долі — забувся свист татарських нагайок, лемент бранців: у галерних трюмах усю дорогу панував спокій, і три рази на день заходив до хлопців привітний мубашир.

Ось він зайшов і наказав виходити один за одним на верхню палубу. Сюди не впускали нікого під час подорожі. Андрій ступив на дощаний поміст і враз жахнувся від того, що побачив: на двох рядах лавок по шестеро сиділи приковані ланцюгами до весел виснажені, зарослі чоловіки, роздягнуті до пояса. З-під шкіри випинались суглоби, спини списані синіми пругами, кайдани повиїдали зап’ястя до костей, спалені гарячкою очі каторжників дивилися на хлопців, і почувся раптом стогін поміж гребцями:

— О Україно… О діти мої!

Засвистіла таволга, пробіг ключник між рядами, лупцюючи направо й наліво, верещав, і вирвалась раптом нерівна пісня — здалося, що це він, ключник, примусив людей заспівати: Плачуть, плачуть, козаченьки

В турецькій неволі…

Таволга шмагала по обличчях, закипались криваві басамани на голих спинах, бризкала кров, а пісня не вгавала: Гей, земле проклята турецька,

Віро бусурменська,

О розлуко ти християнська!

Почувся плач дітей. Обличчя доброго ефенді налилося кров’ю, він прискочив і почав бити хлопців кулаком по обличчях — тих, хто плакав.

Андрій здригався всім тілом при кожному свисті пружної перекопської лозини, суворі вусаті обличчя гребців нагадали йому козаків-сусідів, батька, пісні кобзарів згадалися, та він закусив до крові губи, стримуючи плач. Знав, що від того, покотиться чи не покотиться по його обличчю сльоза співчуття і жалю, залежатиме його доля на довгі роки. Треба витримати, бо ж треба жити. А його сльози не допоможуть цим людям. І їхні сльози не допоможуть йому. Є кісмет — доля. Від неї все залежить, і їй треба коритися.

Розлючений мубашир підбіг і до нього, рука в розмаху зупинилася. Вимовив:

— Добрий будеш яничар!

Позаду завмирала пісня, стихав таволжаний свист, хлопчики йшли берегом до воріт султанського палацу.

У дворі їх вишикували в довгий ряд, і тоді вийшов до них сивобородий чоловік — великий візир — у супроводі білих євнухів.

Євнухи розбіглись уздовж ряду, приглядалися до облич хлопців, запитували імена, принюхувалися, мов голодні пси, і кидали коротко: «В медресе», «на човни», «до саду». Хапали за руки, групували і швидко виводили за ворота.

Підійшла черга до Андрія. Він виділявся серед хлопців ростом, міцною поставою, вражав характерно закроєний ніс, чорні широкі брови. Євнух наблизив до нього безбороде обличчя, єхидно придивлявся до козацького сина, батько якого, певно, палив Трапезунт або Скутарі. Спитав:

— А тебе як звати, каззак?

Чекав погордливої відповіді від степового орляти, щоб потім помститися страшним присудом: «До німих».

Завагавшись на мить, Андрій відповів чітко по-турецьки:

— Я називаюся Алім.

Євнух здивовано звів брови, задоволене хмикнув мубашир.

— У сім’ю на виховання, — кивнув великий візир.

Вервечка картинок-спогадів обірвалася. Перед очима постала стара жінка, яка вчора проривалася крізь ряди субашів із зойком, що може вихопитись тільки з грудей матері: «Аліме, синочку мій!»

Нафіса… Алім колись любив її. Він був ще малий, потребував ніжності і мав її. Алім вдячний Нафісі — вона навчила його своєї мови і віри, впровадила в нове життя, яким він живе сьогодні.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций