Вільям Теккерей Ярмарок Суєти — C. 12

Розміщено Шкільні твори в 18 августа 2015





Ну добре, добре. Для нас і твоє обличчя досить жовте, правда, Еммі? - мовила місіс Седлі.

На ці слова Емілія тільки всміхнулася й почервоніла. Бо, дивлячись на бліде, вродливе обличчя Джорджа Осборна, на його гарні, чорні, кучеряві й виплекані бакени, на які він сам поглядав надзвичайно вдоволено, вона думала в простоті свого наївного серденька, що ні в армії його величності, ні в цілому світі немає другого такого красеня й такого героя.

Мені байдуже, що в капітана Доббіна довге обличчя що він незграбний,- сказала вона. Я лише знаю, що він завжди буде мені подобатися.

Ця її нехитра мова означала тільки те, що Доббін був Джорджевим товаришем і захисником. Серед моїх однополчан немає кращого товариша й офіцера,- сказав Осборн,- хоч, звичайно, він. не Адоніс.- І лейтенант простодушно глянув на себе в дзеркало, але, помітивши, що міс Шарп зацікавлено стежить за ним, ледь почервонів.

А Ребека подумала: “Ah, mon beau monsieur! Здається, я тебе розкусила”.

Хитра лисиця!-Увечері, коли Емілія, співаючи, мов жайворонок, квітуча, як троянда, убігла підстрибом до вітальні в білій мусліновій сукні, яка мала завоювати Воксгол, назустріч їй ступив дуже високий, незграбний чоловік з великими руками й ногами, з великими відстовбурченими вухами, з, коротко обстриженим чорним чубом, у погано скроєному мундирі зі шнурами і з трикутним капелюхом, які тоді носили, і вклонився так незграбно, що ніхто в світі гірше не зміг би вклонитися.

Це був не хто інший, як капітан Вільям Доббін 1 піхотного полку його Величності, який через жовту лихоманку повернувся з Вест-Індії, куди військова фортуна закинула його полк, тим часом як багато його хоробрих товаришів пожинали славу на Піренейському півострові.

Приїхавши, він постукав так легенько й несміливо, що дами нагорі не почули його, а то, будьте певні, міс Емілія нізащо не зважилася б убігти до вітальні співаючи. її ніжний, дзвінкий голосок проник у саме серце капітана і, так би мовити, звив собі там гніздечко. Коли вона простягла йому руку, він, перше ніж потиснути її, на мить спинився й подумав:-”Та невже це та сама дівчинка, яку я ще так недавно бачив у рожевій сукенці? Того вечора, коли перекинув чашку з пуншем, якраз після наказу про моє призначення? Чи це та дівчинка, яку Джордж Осборн називав своєю нареченою? Яка ж вона стала квітуча красуня і який скарб дістався тому пройдисвітові!”-Усе це промайнуло у нього в голові, поки він устиг потиснути Емілії ручку і впустити при цьому свого капелюха. Хоч Доббінова історія, відколи він залишив школу і аж до цієї хвилини, коли ми маємо приємність знов його зустріти, й не описана докладно, я, проте, думаю, що кмітливий читач досить чітко уявив собі її з розмов на попередніх сторінках.

Старий Доббін, нікчемний бакалійник, став Олдерменом Доббіном; а Олдермен Доббін - полковником легкої кавалерії Сіті, яка на той час палала войовничим бажанням відбити французьку навалу. Корпус полковника Доббіна, в якому старий Осборн був тільки непомітним капралом, вшанували своїм оглядом сам монарх та герцог Йоркський, і полковникові й олдерменові надали дворянство. Його син вступив до армії, а скоро в той самий полк потрапив і молодий Осборн. Вони служили у Вест-Індії і в Канаді. їхній полк щойно повернувся на батьківщину, і Доббін ставився до Джорджа Осборна так само щиро й великодушно, як і тоді, коли вони були школярами.

І ось браві вояки сіли обідати. Розмова точилася про війну і славу, про Боні, про лорда Веллінгтона і про останні новини в “Газеті”. В ті славетні дні кожен номер “Газети” повідомляв про якусь перемогу; обидва наші сміливці прагнули побачити свої прізвища в списку відважних і проклинали свою нещасну долю, що загнала їх до полку, який не мав нагоди здобути славу. Ребеку Шарп захоплювали ті палкі розмови, а Емілія не могла їх слухати, тремтіла й мало не вмлівала.

Джоз розповів кілька своїх мисливських пригод і цього разу довів до кінця історію про міс Катлер та хірурга Ланса. Він пригощав Ре-беку всім, що було на столі, та й сам добряче наминав і не забував про вино. Коли жінки підвелися, щоб перейти до вітальні, він з убивчою грацією кинувся відчиняти їм двері, а вернувшись до столу, почав чарка за чаркою наливати собі бордо і з нервовою квапливістю пити.

Ну й жлуктить! - прошепотів Осборн Доббінові.

Так вони досиділи до того часу, коли приїхала карета, щоб везти їх у Воксгол.





Розділ VI

ВОКСГОЛ



Я знаю, що мелодія, яку я награю на своїй дудочці, дужо простенька (хоч зараз буде кілька приголомшливих Розділів), та хай ласкавий читач не забуває, що ми тепер ведемо мову тільки про родину біржового маклера на Рассел-сквер, а в тій родині гуляють, снідають, обідають, розмовляють і кохаються так, як усюди в звичайному житті, і те їхнє кохання не позначене ні якоюсь непомірною пристрастю, ні якимись незвичайними пригодами. Справи стоять ось як: Осборн, закоханий в Емілію, запросив на обід і у Воксгол також свого давнього приятеля Джоз Седлі закоханий у Ребеку. Чи він одружиться з нею? Ось яка тема нас тепер найдужче цікавить.

І цю тему можна було б опрацювати у вишуканій, романтичній чи жартівливій манері. Припустімо, що ми перенесли місце дії на Гровнер-сквер,- хіба не було б це декому цікаво? Припустімо, що ми показали б, як закохався лорд Джозеф Седлі і який відданий маркіз Осборн леді Емілії - з цілковитої згоди герцога, її вельможного батька. Або, припустімо, замість змальовувати високе панство, ми звернулися б до найнижчого прошарку суспільства і описали б, що робиться на кухні в Седлі: як чорношкірий Самбо закохався в кухарку (а так воно й було) і як він побився через неї з візником; як кухарчука застукали з украденим баранячим стегенцем і як нова femme de chambre місіс Седлі відмовилася йти спати без воскової свічки. Такі описи викликали б щирий сміх і їх визнали б “сценами з життя”. Або, навпаки, нам заманулося б показати щось жахливе і зробити коханцем нової femme de chambre професійного грабіжника, який вдирається в будинок зі своєю ватагою, вбиває чорношкірого Самбо біля ніг його господаря, забирає Емілію в самій нічній сорочці й не відпускає її на волю аж до третього тому. Можна було б легко скомпонувати повість з такими приголомшливими подіями, що читач жадібно поглинав би її полум’яні сторінки. Уявіть собі, що, наприклад, цей

Розділ називається-”нічний напад”-”Ніч була темна й неспокійна, по небу пливли чорні, як смола, хмари. Шалений вітер зривав дашки з димарів на старих будинках, збивав черепицю і котив її, розтрушуючи, безлюдними вулицями. Жодна душа не зважувалась вийти надвір у таку бурю: сторожі поховалися в своїх будках, де їм однаково дошкуляв дощ і куди із страшним гуком падали блискавки й нещадно вбивали їх - одного влучило якраз навпроти Сиротинця. Обгорілий кафтан, розбитий ліхтар і палиця, навпіл розколена блискавкою,- оце й усе, що залишилося від гладкого Вілла Стовпена. На Саутгемптон-роу одного візника змело з карети й понесло - а куди? Вітер не каже, куди несе свою жертву, тільки десь далеко чути її прощальний крик! Моторошна ніч. Темна, як смола. Ні тобі місяця, та що там - пі місяця, ні зірок! Жодної блідої, мерехтливої зірочки. Одна було з’явилася звечора, визирнула на хвилину з чорного неба і, вжахнувшись, знов сховала своє личко.

Раз, два, три! Це умовний знак Чорної Маски.

Мофі! То твоя пика? -.почувся голос з темряви.-Я зараз візьму інструмент і колупну.

- Стули пельку і ладнай свою пукавку,- сказала Чорна Маска, жахливо вилаявшись.-Сюди, хлопці! Як хто зареве, беріть ножа і в черево. Заглянеш у комірчину, Опецьку! Ти, Марку, понишпори в скрині старого. А я,- додав він тихішим і ще страшнішим голосом,- візьму на себе Емілію.

Запала мертва тиша.

Ге? - сказала Маска,- наче хтось клацнув?” А то припустімо, що ми вибрали вишуканий стиль”

“Маркіз Осборн щойно послав свого маленького пажа з billet-doux до леді Емілії.

Та чарівна істота якраз узяла її з рук своєї femme de chambre, мадемуазель Анастасі.

Милий маркіз! Яка зворушлива чемність! Його ясновельможність прислав у своїй записці давно очікуване запрошення на бенкет у Девоншір-гаус!-Хто та з біса вродлива дівчина? - вигукнув того самого вечора sémillant принц Джордж Кембриджський у своїй віллі на Пікаділлі (щойно повернувшись із опери).- Любий Седлі, в ім’я всіх купідонів, познайомте мене з нею!-Monseigneur, її звати Седлі,- сказав лорд Джозеф, церемонно вклонившись-Vous avez alors un bien beau nom,- відповів молодий принц, обертаючись на підборах з досить розчарованою міною і наступаючи на ногу старому джентльменові, який стояв позад нього і захоплено дивився на вродливу леді Емілію.

Trente mille tonnerres! - верескнула жертва, скорчившись у agonie du moment.

Дуже перепрошую, ваша милість,- вибачився молодий étourdi6, почервонівши й низенько схиливши свої русяві кучері. Він наступив на палець великого полководця тієї доби!-Девоншіре! - звернувся молодий принц до високого добродушного аристократа, риси якого свідчили про кров Кевендішів.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций