Джон Рональд Руел Толкієн Володар Перснів - Дві Вежі — C. 18

Розміщено Шкільні твори в 13 августа 2015



Ми сильніші за тролів, ми плоть від плоті Землі. Як коріння вміє дробити скелі, так і ми вміємо, навіть швидше, значно швидше, якщо нас опанував гнів. Вогонь, сокира [76] та ворожба небезпечні для нас, але якщо обійдеться - ми рознесемо лігво злодія вщент!



- А якщо Саруман буде напоготові і не підпустить вас?



- Гм-гм… Я вже про це думав. Бачте, багато ентів молодші за мене на кілька поколінь дерев. Зараз вони всі палають обуренням і жадають напастина Ізенгард. Охолонуть, звичайно, як настане час пити вечірній келих. А зараз нехай крокують. Шлях, попереду неблизький, обміркувати ще встигнемо. Головне — ми вийшли, ми зрушили з місця… , ^ ;



Древес підхопив спільну. пісню, але невдовзі перейшов на шепіт, а потім і взагалі замовк. Глибокі зморшки лягли на обличчя старого ента, зморшки глибокого смутку, але не відчаю/



- Звичайно друзі мої; все може бути, - тихо промовив він. - Можливо, ми йдемо на свою загибель, і це наш останній похід. Але якби ми продовжували сидіти в себе, склавши руки, загибель неминуче наздогнала б нас, рано чи пізно. Ця думка здавна зріла в наших серцях, тому ж бо, власне кажучи, ми й вирушили сьогодні. Це не був поспішний крок. Якщо це останній похід, нехай він хоча б буде вартий доброї пісні… Хоча, певна річ, я хотів би дожити до того дня, коли виповняться пророцтва, і ми знайдемо наших жінок. Який би я був радий побачити мою Фимбретіль! На жаль, пісні, як і плоди, дозрівають лише в певний час. А трапляється, що й зів’януть передчасно…



Величезними кроками енти відміряли довгий косогір і почали підніматися вгору, вгору, на кручі західного хребта. Ліс відступав. Усе рідше зустрічалися негусті березові гаї а невдовзі нічого не залишилося, крім розкиданих слабеньких сосен. Сонце сховалося за горами. Настала темрява.



Пін озирався, боячись вірити очам. Ентів стало більше… чи ще трапилось щось дивне? Сірі, голі скелі раптом вкрилися густим лісом: він коливався, шумів, рухався вперед! Невже дерева Фангорна повстали? І всі стародавні хащі пішли за своїми наставниками? Пін ущипнув себе за перенісся: чи це сон з ним жартує, чи сутінки ошукали? Але кострубаті громаддя не зникали; з тихим шелестінням, наче почався листопад, зі скрипом і глухим бурмотінням ліс долав гори.



Невдовзі всі піднялися на гребінь хребта. Пін і Меррі з побоюванням вдивлялися в чорну прірву. Там, між останніми [77] відрогами гірського пасма, сховалася Нан-Курунір, Долина Чародія.



- Ніч упала на Ізенгард, - сказав Древес.





Розділ 5

ВЕРШНИК У БІЛОМУ



- Я промерз до кісток, - поскаржився Гімлі, притоптуючи ногами й розтираючи руки.



Його товариші, невеселі, задумливі, сиділи біля згаслого вогнища. Чекали денного світла, щоб, на всяк випадок, ще раз обшукати околицю. Гімлі схилився над плечем Арагорна й сказав упівголоса:



- Не йде старенький у мене з пам’яті. Добре, якщо ти знайдеш там, у кущах, його сліди - мені одразу стане спокійніше.



- Чому? - запитав Леголас.



- Тому що старий, який залишає сліди, - це лише старий, і нічого більше.



- Слушно, - сказав ельф, - але ж тут і важкий чобіт ступив би безслідно - дивись, яка густа й пружна трава.



- Ну, Слідопитові вистачило б і однієї зламаної травинки, - заперечив Гімлі. - Привиди ж бо слідів не залишають. Може, він і зараз стежить за нами…



- Цілком імовірно, - сказав Арагорн, - тільки от наші коні… Ти чув, як вони зірвалися, Леголасе? Схоже було на панічну втечу?



- Анітрохи. Якби не темрява й не розгубленість, я б одразу сказав - вони ошаліли від радощів. Наче зустріли старого доброго друга.



- І мені так здалося, - сказав Арагорн. - Та що тепер гадати… Ходімо, уже зовсім розвиднілось. Хто б там не був наш нічний гість, гобітів все ж таки шукати треба. Почнемо звідси, з табору, потім - до лісу: де б ще їм було ховатися? Ну, а якщо нічого не знайдемо, повернемось на місце битви, перетрусимо попіл… Хоча там особливих знахідок не передбачається. Роханці - народ прискіпливий…



Години дві чи три вони повзком кружляли між місцем битви та лісом, обмацуючи кожну грудочку, кожен камінчик. Похмурі дерева сумно шурхотіли сухим листям при різкому східному вітрі. Арагорн потроху дістався до вуглин [78] роханськрго сторожового вогнища над річкою, а звідти до пагорба, де дві доби тому кипів бій. Тут він пригнувся, ледь не торкаючись обличчям землі, і одразу ж покликав товаришів. Ті примчали бігцем, і Арагорн показав їм обривок широкого золотавого листка, вже зів’ялого й бурого по краях.



- Це лист лоріенського мелорну, а на ньому дрібні крихти. І такі ж крихти в траві. А тут, дивіться, обрізки мотузок!



- А ось і ніж, яким їх розрізали, - додав Гімлі, витягуючи зі спутаної трави коротке зубчасте лезо. Чиясь важка нога вдавила його в землю; колодочка ножа, вирізьблена у вигляді косоокої усміхненої пики, валялася поруч.



- Зброя орків, - з огидою сказав Гімлі.



- Оце так загадка! - вигукнув Леголас. - Зв’язаний бранець вислизає і від орків, і від роханців, і в чистому полі розрізає мотузки орківським ножем! Як це йому вдалося? І навіщо? Якщо йому зв’язали ноги, як він дійшов сюди? А якщо в нього були зв’язані руки, як він міг скористатися ножем? А якби ж він не був зв’язаний, навіщо було різати мотузки? Вельми задоволений своїми досягненнями, він спокійнісінько сідає попоїсти! Ну а потім, схоже, відростив собі крила та й пурхнув до лісу… Коли так, ми його швиденько знайдемо, тільки-но навчимося літати!



- Тут без чар не обійшлося! - заявив Гімлі. - Чи не нічного відвідувача це робота? Як ти думаєш, Арагорне?



- Навкруги багато слідів, - посміхнувся Арагорн, - ви їх не встигли помітити. Що тут був гобіт, немає сумніву. І, певна річ, йому треба було мати або руки, або ноги вільними, щоб дістатися сюди. Скоріше руки, тому що доставив його хтось із орків. Ось там є плями крові, глибокі відбитки копит, і звідти по траві тягли щось важке. Отже, вершники вбили тут орка і потім відтягай його до вогнища. Го-біта вони не помітили - дивуватися нема чому: була ніч, а гобіт вдягнений у лоріенський плащ. Напіврослик змучився, зголоднів, не дивно, що він, звільнившись, трохи відпочив і підживився. До речі, втекли вони без речей, але провізію прихопити не забули - теж чисто по-гобітському. Один він тут чи двоє - боюсь судити. Сподіваюсь, що двоє…



- А як він вивільнив руки? - запитав Гімлі.



- Не знаю. І навіщо оркові знадобилося виносити їх з табору, теж не знаю. Та вже ні в якому разі він їм втечу влаштовувати не збирався… Зате прояснюєтеся, чому орки, [79] убивійй Бордмйра, ґобітівме чіпали. Я над цим увесь чає ламав гояову: нас вони й не думали шукати, табір не пограбували, а поспішили до Ізенгарда. Чи прагнули вони захопити Хранителя Персня та його вфного слугу? Скоріш за все, ші. Навряд чи хазяї дали їм такий прямий наказ, навіть якби самі все напевне знали. Думаю, їм просто було наказано хапати кожного грбіта, який попадеться. Тому хтось і намагався витягти цінних полонених з оточення. Може, зрадник -” для орків це не дивно. А може, просто хотів заграбастати цінну здобич. Та мало що там могло буси! Головне ми напевне знаємо: хоча б один з малюків живий, тепер його треба знайти і разом з ним повернутися до Рохану. Не лишати ж його в лісі без допомога лише через страх перед Фангорном!



… - Стосовно мене, я не знаю, чого більше, побоююсь, - сказав Гімлі - заходити в ліс чи плентатися степами.



- Правду кажучи, я не відчуваю в цьому лісі нічого поганого, - проказав Леголас. - Зла він не таїть. Якщо й ховаються десь темні сили, то дуже далеко. А тут, поблизу, лише настороженість та гнів.



- Ну, на мене йому гніватися нема за що, - сказав Гімлі. - Я його нічим не образив.



- Тим краще для тебе, - посміхнувся Леголас. - Але хтось інший добряче допік Фангорну. У його хащах щось назріває. Невже ви не відчуваєте напруги? У мене навіть подих перехоплює…



- Тут задушливо, - сказав гном. - Затхлість, тління повсюди…



- Цей ліс старий, надто старий, - сказав ельф. - У ньому я відчуваю себе хлопчиськом. З того часу, як я з вами, молодиками, зв’язався, зі мною такого не траплялося. Ліс одряхлів і живе спогадами. Мені б поблукати тут у мирні часи!



- Звичайно, для тебе це щастя, - буркнув Гімлі. - Ти ж бо лісовий ельф, та й взагалі всі ельфи дивні. Гаразд, куди ти, туди й я. Але прошу тебе, приготуй лук, а я візьмусь за сокиру. Не рубати, ні! - поспішно додав він, озираючись на дерево, під яким вони стояли. - Просто на випадок несподіваних зустрічей з якими-небудь дідусями хочу мати готову відповідь. Ну, чого ж ми стоїмо?



З розмовами було покінчено. Троє мандрівників увійшли в ліс. Відбитки ніг гобітів знайшлися на березі й під [80] деревом на узліссі, І хоча на товстій підстилці з прілого листя інших слідів не лишилося, Арагорн вирішив, що втікачі мали триматися ближче до води.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций