Патрік Медіано Неділі у серпні — C. 8

Розміщено Шкільні твори в 8 августа 2015



Поспішаючи, він навіть розгубив газети, які тримав під рукою.



Сільвія притримала мене, і я уповільнив ходу. Вона здавалася на диво спокійною.



- Ти що, боїшся “росіянина”? - Вона спробувала всміхнутися.



Ми завернули на вулицю Франції. Вількур ішов метрів за десять позаду - він затримався через групу туристів, що саме виходили з піццерії. Він уже наздоганяв нас.



- Жане!.. Сільвіє!..



Вількур звертався до нас удавано дружньо, але ми поспішали далі, не зважаючи на нього. Він намагався не відставати.



- Ви не хочете зі мною розмовляти? Але ж це безглуздо!..



Він поклав мені на плече руку і міцно стис її. Я обернувся, Вількур, мабуть, щось помітив в моєму погляді, бо глянув на мене з острахом.



Я б залюбки роздушив його, мов таргана, якби міг, і відчув би тоді полегкість нирця, що нарешті випірнув на поверхню і вдихнув повітря.



- Ви навіть не вітаєтесь?



Так, коли б ми були самі, я б його якось убив, але на людній вулиці Франції, серед білого дня в суботу нас, у разі сутички, відразу оточили б перехожі.



- Ви вже не впізнаєте давніх друзів?



Ми з Сільвією знову швидко подалися геть. Та Вількур не відставав.



- Зайдімо кудись на хвилин п’ять… Вип’ємо по чарочці… Поговоримо…



Ми пішли ще швидше. Вількур наздогнав нас, випередив, спробував перепинити. Він підстрибував перед нами, як футболіст, що хоче перехопити м’яча. Його усмішка викликала в мене відчай. [19] Я хотів був відштовхнути його, але розмахнувся надто різко й зачепив йому ліктем губи. Виступила кров. Мені здалося, що сталося щось непоправне. Перехожі оглядалися на Вількура, по підборіддю в нього текла кров. Але він так само всміхався.



- Ви мене так просто не позбудетесь…-Тон його ставав агресивнішим



Як і доти, Вількур підстрибував перед нами, заступаючи дорогу. - Нам з вами треба владнати деякі справи, хіба ні? А то їх владнає хтось інший…



Тепер він уже ладен був розпочати бійку. Я уявив собі, як перехожі оточують нас і ми вже не можемо вийти з їхнього тісного гурту, як хтось кличе поліцію і з-за рогу виїжджає патрульна машина… Саме цього, без сумніву і прагнув Вількур.



Я штовхнув його знову. Тепер він ішов поруч із нами, не відстаючи й не випереджаючи нас. Кров уже капала йому з підборіддя.



- Нам треба поговорити… В мене для вас багато цікавих новин…



Сільвія взяла мене під руку, і ми звернули вбік, але Вількур одразу, мов восьминіг, учепився за мене.



- Ви не можете піти просто так! Я… Я теж існую! Треба між нами все владнати… А то за це візьмуться інші!



Вількур стискав мені руку, вдаючи, ніби це - дружній жест. Щоб звільнитися, я різко стусонув його ліктем під ребра. Він застогнав.



- Ви хочете, щоб я влаштував на вулиці скандал? Щоб я закричав “тримайте злодіїв”?



У цю мить його обличчя перекривила дивна гримаса, ніс здався кривим.



- Я завжди стоятиму на вашому шляху. Якщо, звичайно, ми не домовимось. Це єдиний спосіб не допустити, щоб втрутилися інші люди…



Ми з Сільвією кинулися бігти. Від несподіванки Вількур добряче відстав. Наздоганяючи нас, він когось штовхнув, і двоє чоловіків зупинили його й зажадали, щоб він вибачивсь. Ми забігли до якогось підворіття, а тоді через провулок і двір вискочили на Англійську набережну.







На бульварі Гамбетта я знову подзвонив з телефонної будки Нілам. Довго лунали гудки, але ніхто не відповідав. Повертатись додому нам не хотілося, і ми сподівались, що Ніли запросять нас до себе. В них ми були б для Вількура недосяжними.



Але за хвилину, на цій сонячній вулиці, серед людей, що простували до моря, сутичка з Вількуром здалася нам сміховинно незначною. Остерігатися не було жодної причини. Ми так само, як і решта людей, маємо право скористатися з цього теплого зимового дня. Вількур, хай він хоч гопки скаче, не завадить нам почати нове життя. Що він нам зробить? Цей чоловік для нас просто не існує…



- Чому він так вистрибував перед нами? - спитала Сільвія. - Здається, він у якомусь ненормальному стані…



- Так, вигляд у нього не такий, як завжди.



Те, як Вількур нас переслідував, досить невпевнено погрожував, свідчило про його безсилля. Йому бракувало почуття реальності. Навіть кров, що виступила в нього з губи й потекла по підборіддю, здавалася тепер не справжньою, а бутафорською, як у кіно. А та легкість, з якою ми позбулися Вількура, також збентежила нас.



Ми посідали на осяяній сонцем лавці в парку Ельзасу й Лотарингії. Діти з’їжджали з гірки, гралися в пісочниці, гойдалка раз у раз злітала вгору, і цей ритмічний рух, мов коливання маятника, зрештою нас заспокоїв. Якби Вількур проходив тут, він би не помітив нас серед решти людей, що наглядали за своїми дітьми. Та навіть коли б і помітив, то що з того? Ми вже давно вирвалися з тієї непевної місцевості, якою була для нас долина Марни, де від стоячої води йшов запах твані… Того дня небо було таке блакитне, фасади білих і рожевих будинків такі яскраві, що той привид Вількур проти цих барв просто не міг нічого вдіяти. Він їх не витримає. Він розчиниться в цьому повітрі, що пахне мімозами… [20] Часом я проходжу повз віллу, де жило подружжя Нілів. Це на бульварі Сім’є, метрів за п’ятдесят від рогу, де стоїть будинок колишнього готелю “Регіна”. Та вілла - один із небагатьох приватних будинків, які ще збереглися в кварталі. Та немає сумніву, що залишки старої забудови незабаром щезнуть зовсім. Ніщо не спинить прогресу!



Я міркував про це якось уранці, повертаючись із прогулянки в парку Арен на пагорбі Сім’є. Біля вілли я зупинився. Недавно у занедбаному парку коло неї почали зводити будинок. Подумки я запитав себе, що вони робитимуть з віллою - розваляють її чи збережуть і залишать поруч із новим будинком. Може, є надія, що вілла зостанеться, адже вона зі своїми дверима та вікнами у вигляді невеличких арок ще в доброму стані й нагадує палац “Малий Тріанон” у Версалі.



Вілла впадає в око не відразу, бо стоїть трохи збоку від бульвару й на пагорбі. Щоб розгледіти її над підпорним муром із балюстрадою треба стати на протилежному боці бульвару, на розі проспекту Едуарда VII. У нижній частині муру, якраз посередині, є ґратчаста залізна хвіртка, за якою кам’яні сходи ведуть угору до вілли.



Хвіртка весь час відчинена, бо тепер за нею будівельний майданчик. На мурі висить білий щит із назвою будівельної компанії, прізвищем архітектора, підрядчиків і датою, коли одержано дозвіл на будівництво. Нова споруда матиме ту саму назву, що й вілла: “Шато-Азюр”. її новий власник - фірма СЕФІК, що міститься в Ніцці, на вулиці Тондюті-де-л’Ескарпен.



Одного дня я пішов туди, щоб запитати прізвище людини, в котрої фірма СЕФІК купила віллу “Шато-Азюр”, і мені розповіли подробиці, які я, проте, вже знав. Колись вілла належала американському посольству, і воно наймало її приватним особам. Я розумів, що мої запитання могли здивувати, навіть викликати підозру в службовця фірми - привітного блондина, який розмовляв зі мною, і я ні на чому не наполягав.



Навіщо все це? Я кілька разів намагався довідатися щось про віллу ще до того, як фірма СЕФІК придбала її й розпочала будівництво. Але тоді, як і на вулиці Тондюті-де-л’Ескарпен, у відповідь на свої запитання я нічого певного не почув.



Сім років тому вілла ще мала звичайний собі вигляд. Не було будівництва, не було щита на підпорному мурі з балюстрадою, а ґратчаста хвіртка була замкнена. Край тротуару стояв довгий сірий автомобіль з дипломатичними номерами. Це була та сама машина, якою Ніли підвозили нас із Сільвією до вілли “Свята Анна” того вечора, коли ми з ними познайомились. Я подзвонив. До хвіртки підійшов чорнявий чоловік років сорока, в темно-синьому костюмі.



- Вам чого?



Він говорив різко, з паризькою вимовою.



- Я побачив машину свого друга,- сказав я, показуючи на сірий автомобіль. - Я хотів би його побачити.



- Кого саме?



- Пана Ніла.



- Ви помиляєтесь, пане. Це машина пана Конде-Джонса.



Він стояв за хвірткою і пильно дивився на мене, ніби прикидаючи в думці, якої небезпеки від цього незнайомця слід чекати.



- Ви певні, що машина належить саме йому?



- Звичайно. Я його шофер.



- Але тут жив мій друг.



- Ви помиляєтесь, пане. Цей будинок належить американському посольству.



- Мій друг був американець.



- У будинку живе американський консул Конде-Джонс.



- Давно?



- Вже півроку. - Він поглядав на мене так, ніби я був несповна розуму.



- А міг би я побачити цього пана?



- Вам призначено зустріч?



- Ні. Але я американський громадянин, і мені потрібна його порада. [21]



Привласнивши собі американське громадянство, я несподівано викликав у чоловіка довіру.



- В такому разі ви можете побачитися з паном Конде-Джонсом відразу, якщо хочете.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций