Роберт Шеклі Жертва з космосу — C. 3

Розміщено Шкільні твори в 26 июля 2015



Почулися вигуки:

- А я дивувався, чого це він завжди тут обідає!

- Повсякчас уникав компанії. Казав, що любить їсти на самоті.

- Ха! Мабуть, весь той час пиляв.

- І не кажи! Якийсь городник, ще й не дуже набожний, а от запопав собі до біса гарної смерті.

- Слухайте, люди добрі! - вигукнув Лаг.- Іглаї вчинив святотатство. Болісною смертю може нагородити лише священик.

- Нехай священиків не обходить те, чого вони не бачили, - буркнув хтось із натовпу.

- Атож, святотатство, - насміхався інший.- Іглаї помер чудовою смертю. І це головне.

Старий спохмурнів. Тут він нічим не міг зарадити. Якби свого часу він спіймав Іглаї на гарячому, то суворо покарав би його за це, так, що той уже ніколи б не наважився зробити повторну спробу і, певне, тихо й спокійно помер би в похилому віці. Однак зараз було надто пізно. Марно просити Бога покарати Іглаї на тому світі, бо городникові, який уже там опинився, нічого не варто буде самому виправдатись перед ним.

- Бачив хто, як він пиляв дерево? - запитав Лаг.

Коли б хтось і бачив, однаково не зізнався б. Усі вони заодно. Незважаючи на релігійні заборони, які втовкмачувались в їхні голови змалку, селяни затято намагалися перехитрувати священиків. Коли вже вони усвідомлять, що недозволена смерть

Ніколи не дасть тієї насолоди, яку одержуєш, дотримавшись ритуалу, і заради якої працюєш усе життя! Він зітхнув. Іноді життя стає справжнім тягарем.



А через місяць Хедвел записував у щоденнику:

“Зроду не зустрічав такої раси, як ці ігатійці. Я серед них живу, їм і п’ю разом із ними, спостерігаю їхні звичаї. Я знаю й розумію їх. І от що мене страшенно вразило.

Річ у тім, що ігатійці не знають війни! Поміркуй над цим, цивілізована людино! Ніколи протягом усієї їхньої історії ні в легендах, ні в літописах не було жодної згадки про війну. Вони просто нездатні збагнути, що воно таке. Можу навести такий приклад.

Я намагався пояснити, що таке війна, Катазі, батькові незрівнянної Меле. Старий почухав потилицю й поцікавився: “Ти кажеш, багато людей убивають одне одного? І це зветься “війна”?”

“То лише один її бік,- відповів я.- Тисячі знищують тисячі”.

“У такому разі, - зауважив Катага, - багато помирають водночас в один і той самий спосіб?”

“Правильно”.

Він довго міркував, а тоді, обернувшись до мене, промовив: “Погано, коли багато вмирає одночасно однаковою смертю. Таке нікого не задовольнить. Кожна людина повинна помирати своєю власною смертю”.

Ігатійці ніколи не сваряться між собою, в них немає родової ворожнечі, злочинів, убивств через ревнощі. І от якого висновку я дійшов: цим людям невідома насильницька смерть, за винятком, звісно, нещасних випадків. На жаль, вони трапляються тут надто часто. Та це я приписую примітивному способу життя тубільців і їхній веселій відчайдушній вдачі. Одначе навіть нещасні випадки не лишаються поза увагою й розслідуються. Такий високий рівень смертності засмучує священика, з яким ми заприятелювали, і він щоразу закликає людей до обережності.

Він гарна людина.

А тепер остання, найголовніша, новина. Меле погодилася стати моєю дружиною! Я - найщасливіша людина в світі, бо Меле прекрасна жінка. І найнезвичайніша також.

У неї дуже розвинене почуття відповідальності перед своїм народом. Може, навіть трохи надміру. Вона постійно примушувала мене робити щось для селища. І я таки багато зробив. Закінчив спорудження іригаційної системи, запровадив вирощування кількох швидкоростучих зернових культур, навчив ігатійців обробляти метали. А вона вимагала від мене ще більшого.

Але тут уже я затявся. Маю я прано відпочити чи ні? Я мрію про довгий сповнений любовної знемоги медовий місяць, а тоді десь із рік хочу побайдикувати, завершуючи роботу над книгою.

А Меле не може цього зрозуміти. Вона все намагається мені пояснити, що я повинен і далі працювати. І постійно згадує якусь церемонію “Найвищої” (якщо я правильно ЇЇ переклав).

Та годі, я вже напрацювався. І більше нічого не робитиму, принаймні протягом одного чи двох років. “Найвища” має відбутися, зразу після, нашого одруження. Сподіваюсь, то має бути якась велика честь, котрої ці прості люди хочуть мене удостоїти. Я дав зрозуміти, що з радістю прийму її. Мабуть, буде цікаво”.



На весілля все село на чолі зі старим священиком вирушило до Вершини, де укладалися всі ігатійські шлюби. Чоловіки повдягали ритуальне пір’я, жінки поначіплювали прикраси з черепашок та різнобарвних камінців. Четверо кремезних селян у середині процесії несли якесь дивне з вигляду приладдя, Хедвел устиг лише скинути на нього оком, але знав напевне, що його було врочисто винесено з однієї вкритої чорним очеретом хати - начебто якогось храму. Однією шеренгою вони перейшли хисткий місток із ліан. ватага, замикаючи процесію, посміхнувся сам до себе, ще раз тихцем надітнувши ліану там, де вона перетиралася.

Вершина виявилася невеличкою вузькою чорною кам’яною площиною, що нависала над морем. Хедвел із Меле зупинилися над прірвою, обличчям до священика. Люди замовкли, коли Лаг здійняв руки.

- О великий Тангукаре! - вигукнув він.- Ощаслив цього чоловіка Хедвела, твого посланця, що спустився до нас із неба в сяючій кулі й зробив для Ігаті те, чого ніхто ніколи не робив. Ощаслив і свою дочку Меле. Навчи її кохати й берегти пам’ять про свого чоловіка… й не зраджувати віру свого племені.

Говорячи, священик суворо дивився на дівчину. Та вона, гордо піднісши голову, хоробро зустріла його погляд.

- Однині ви чоловік і дружина,- промовив Лаг.



Хедвел ухопив наречену в обійми й поцілував. Почулися схвальні вигуки. Катага лукаво всміхнувся.



- А тепер,- якнайщиріше вів далі священик,- у мене для тебе новини, Хедвеле. Великі новини.

- Он як? - неохоче випустив Меле з обіймів той.

- Порадившись, ми вирішили, що ти гідний… найвищої!

- Що ж, дякую.

Старий змахнув рукою. Четверо чоловіків наблизились, тягнучи за собою приладдя, яке Хедвел уже помітив раніше. Тепер він побачив, що то було якесь ложе розміром десь із велике ліжко, виготовлене з старого чорного дерева. По боках стирчали різноманітні зубці, загострені мушлі й тонкі, як голки, шпичаки. Була тут і чаша, поки що порожня. І ще інші - дивні на вигляд речі, призначення яких Хедвелові не вдалося збагнути.

- Уже шістсот років,- промовив Лаг,- Знаряддя не полишало Храму. Із часів В’ктата - героя й бога, який сам-один врятував народ Ігаті від знищення! І ось його винесли для тебе, Хедвеле!

- Та я й справді не гідний такої честі.

Від такої скромності натовпом прокотився гомін.

- Повір мені,- поважно сказав священик, - гідний. Чи приймаєш ти Найвищу, Хедвеле?

Той поглянув на Меле. Але її прекрасне обличчя нічого не промовляло, важко було здогадатися, про що вона думає. Тоді подивився на священика. Лагове обличчя теж лишалося незворушним. Натовп завмер. Хедвел зиркнув на Знаряддя. В нього почав зароджуватись сумнів.

Може, він переоцінив цих людей? У давні часи це Знаряддя мали використовувати для катування. Оці зубці й гачки… А оті штуки для чого? Поміркувавши, він, начебто, збагнув, яке може бути їхнє призначення, й аж здригнувся. Перед ним скупчилася щільна маса людей. Позаду лишалася вузенька кам’яна смужка, а за нею - прірва. Хедвел знову поглянув на Меле. Але обличчя її випромінювало лише кохання та відданість. Дивлячись на селян, він зрозумів, що вони стурбовані його поведінкою. Чому вони за нього хвилюються? Ніколи селяни не заподіювали йому нічого лихого, тим паче тепер, після всього, що він для них зробив.

- Я приймаю Найвищу,- відповів він.

Почулися поодинокі схвальні вигуки, а тоді натовп заревів, аж горами покотилася луна. Люди оточили його з усіх боків, усміхалися, тисли йому руки.

- Церемонію зараз же і проведемо, - сказав священик. - Вона відбудеться в селищі, перед зображенням Тангукарі.

Очолювані старим, усі негайно вирушили назад. Хедвел із нареченою тепер опинилися в середині процесії. Меле від початку церемонії не вимовила слова. Так само мовчки вони перетнули місток із ліан. На тому боці селяни оточили Хедвела ще щільнішим кільцем, від чого він відчув легкий напад клаустрофобії.

“Якби я не був певен їхньої природної неагресивності, - вмовляв він сам себе,- то почав би побоюватись”.

Зненацька пролунав крик. Усі кинулися назад, до містка. З височенної кручі Хедвел побачив, що сталося. Катага, батько Меле, замикав процесію. Коли він досяг середини містка, найтовща ліана невідомо чому розірвалася під ним. Катага встиг ухопитися за котрусь тоншу, але то тривало лише якусь хвилю. На очах селян його напружені пальці слабшали, він поволі випустив ліану й полетів униз.

Хедвел, скам’янівши з несподіванки, лише спостерігав за цим. Він наче уві сні виразно бачив усе, що сталося: Катажине падіння, чудову відважну посмішку на його обличчі, вируючу річку, щербате каміння внизу. То була неминуча смерть.

- Плавати він уміє? - запитав у Меле.

- Ні. Відмовлявся вчитися… О батьку! Як ти міг!

Бурхливий пінистий потік лякав Хедвела більше від будь-чого, знаного досі, навіть більше від порожнечі космосу. Та ж небезпека зогрожувала батькові його дружини! Доводилося діяти. І він стрибнув просто в крижану воду.

Коли Хедвел доплив до Катаги, той уже втрачав свідомість, що було дуже доречно, бо ігатієць не опирався, коли його вхопили за чуприну й щосили потягли до берега. Але справа виявилася складною. Течія підхопила їх і понесла, то занурюючи під воду, то виштовхуючи на поверхню. Енергійним зусиллям Хедвел обминув перший поріг. Але попереду вже бовваніли інші.

Берегом бігли селяни й щось йому кричали. Втрачаючи сили, Хедвел ще раз спробував досягти берега. Ігатієць, що потроху очунював, намагався вивільнитись.

- Не здавайся, старий, - важко дихаючи, підбадьорив його Хедвел.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций