Ернест Хемінгуей За річкою, в затінку дерев — C. 4

Розміщено Шкільні твори в 20 июля 2015







- Авжеж,- сказав полковник.- Я ще й досі не виплатив за неї. Слухайте, Джексоне, ви завжди отак уболіваєте, коли доводиться звертати з шосе на путівець?



- Ні, пане полковнику. Але ж одне діло - джип, а зовсім інше - машина з такою низькою посадкою. Ви ж знаєте, пане полковнику, вона може зачепитись дифером. I раму можна пошкодити.



- В багажнику є лопата й ланцюги. От коли виїдемо з Венеції, отоді справді буде чого боятися.



- А ми й далі поїдемо цією машиною?



- Не знаю. Побачимо.



- Подумайте про крила, пане полковнику.



- Ми їх підріжемо, як індіанці в Оклахомі. Крила в неї завеликі. Все в ній завелике, крім мотора. Мотор у неї добрий, Джексоне.



- Авжеж, пане полковнику. Приємно їхати такою машиною по шосе. Тому мені й не хочеться, щоб з нею щось сталося.



- Дякую, Джексоне. Але не варто хвилюватися.



- Я й не хвилююсь, пане полковнику.



- От і гаразд,- сказав полковник.



Він теж перестав хвилюватися, бо раптом помітив вітрило, що промайнуло за купою темних дерев,- велике червоне вітрило, що скісно й стрімко спадало донизу; воно поволі пливло за деревами.



“Чого завжди стискається серце, коли бачиш вітрило? - подумав полковник.- Чого в мене стискається серце, коли я бачу великих, поважних, полових волів? Мабуть, є щось таке в їхній повільній ході, в їхній масті та великих спокійних постатях.



Але мене хвилює і гарний великий мул, і вервечка ситих в’ючних мулів. I койот, коли мені доводиться його бачити, і вовк, що рухається зовсім не так, як інші звірі,- сірий, упевнений у собі, з гордою поставою важкої голови й недобрими очима”.



- Ви колись бачили вовків поблизу Ролінса, Джексоне?



- Ні, пане полковнику. Їх винищили, коли мене ще не було на світі, - потруїли геть усіх. Зате у нас багато койотів.



- Ви любите койотів?



- Я люблю слухати їх ночами.



- Я теж. Дуже люблю. Але ще дужче я люблю дивитися на вітрильники, що пливуть попід берегом.



- Онде якраз такий вітрильник, пане полковнику.



- То в каналі Сіле,- сказав полковник. - Цей вітрильник пливе до Венеції. Вітер дме з гір, і він пливе досить швидко. Як вітер не вщухне, то вночі підморозить, і тоді буде сила качок. Зверніть ліворуч і їдьте понад каналом. Тут досить гарна дорога.



- В наших краях рідко полюють на качок. А от у Небрасці на річці Платт качок достобіса.



- То, може, пополюєте там, куди ми їдемо?



- Мабуть, що ні. Краще відлежусь трохи. У мене є спальний мішок. Завтра ж неділя.



- Та знаю, - сказав полковник.- Спочивайте собі до полудня.



- У мене є й порошок від блощиць. Хоч раз висплюся як слід.



- Порошок навряд чи знадобиться, - сказав полковник. - А консервів не прихопили? Їжа там буде суто італійська.



- Авжеж, прихопив кілька бляшанок. Ще й іншим вистачить.



- От і добре, - сказав полковник.



Тепер він дивився вперед: дорога, що бігла уздовж каналу, мала знову вийти на шосе. Він знав, що такого ясного дня з роздоріжжя все буде видно. На болотах, бурих, як і болота взимку в гирлі Міссісіпі, довкола Пайлоттауна, рвучкий північний вітер гнув додолу очерет, а вдалині бовваніла квадратна вежа церкви в Торчелло й висока campanile на Бурано. Море було сірувато-синє, і він налічив аж дванадцять вітрильників, що пливли за вітром до Венеції.



“Треба зачекати, поки переїдемо міст через Дезе під Ногерою, - сказав він собі.- Звідти все видно як на долоні. Подумати лишень - цілу зиму ми обороняли підступи до міста тут, на каналі, і ні разу не бачили його самого. Якось я був у тилу, поблизу Ногери, день видався тоді теж холодний і ясний, і я вперше побачив його по той бік затоки. Але так і не потрапив туди. I все одно воно моє: я бився за нього зеленим хлопчиськом, а тепер, коли мені стукнуло п’ятдесят, вони знають, що я тут воював, і я для них жаданий гість.



Гадаєш, того ти для них жаданий гість? - спитав він себе.



Можливо, - подумав він. - А може, тому, що я штабне начальство з армії переможців… Та, мабуть, ні. Адже тут не Франція.



Там ти б’єшся за місто, яке ти любиш, і весь час тремтиш, щоб чого не пошкодити в ньому, а потім, коли ти маєш у голові хоч якийсь глузд, то й поткнутися туди не наважишся, бо одразу ж наразишся на якогось вояку, котрий не простив тобі, що ти воював за це місто. Vive la France et les pommes de terre frites. Liberté, Venalité, et Stupidité4. Дивовижна clarté5 французької військової думки! Вони не мали жодного військового мислителя з часів дю Піка. Та й той був таким самим горопахою полковником, як і я. Манжен, Мажіно і Гамлен. Вибирайте, панове! Три школи військової думки. Перша: я дам йому по носі. Друга: сховаюся за цю штуковину, хоч вона мені й лівого флангу не прикриває. Третя: сховаю голову в пісок, наче страус, і покладуся на могутність Франції, а потім накиваю п’ятами. Накивати п’ятами - це ще делікатно сказано. А втім, - подумав він,- не слід занадто спрощувати, це несправедливо. Згадай чудових хлопців з руху Опору, згадай Фоша - він же і воював, і армію згуртовував; згадай, як стійко трималися люди. Згадай добрих друзів і пом’яни загиблих. Ще раз згадай багато дечого, найближчих друзів і найкращих людей, яких ти знав. Не вдавайся в тугу й не глузуй. Нічого скидати все на солдатське ремесло. Годі,- сказав він собі.- Адже ти їдеш розважатись”.



- Джексоне,- озвався він,- вам тут подобається?



- Так, пане полковнику.



- Чудово. Зараз ми під’їдемо до місця, яке я хочу вам показати. Ви тільки глянете, і все. Вам не буде важко.



“Чого він присікався до мене,- думав шофер.- Усе бундючиться! Ще б пак! Був колись велике цабе. Добрий генерал генералом і зостанеться. А цього, видно, так змолотили, що й памороки забило”.



- Ну ось, погляньте, Джексоне,- сказав полковник.- Поставте машину на узбіччі та подивімося звідси.



Полковник і шофер перейшли через дорогу і поглянули на той бік лагуни,- воду шмагав рвучкий, холодний вітер, і обриси будівель у прозорому повітрі здавались чіткими, ніби накресленими.



- Ото прямо - Торчелло, - показав полковник. - Там жили люди, що їх вестготи прогнали з суходолу. Вони й збудували оту церкву з квадратною вежею. Колись тут жило тридцять тисяч чоловік; вони збудували церкву, щоб поклонятися своєму богові і віддавати йому хвалу. Згодом, коли вже церква стояла тут, гирло Сіле замулилось чи, може, велика повінь погнала воду іншим руслом; всі ті землі, якими ми їхали, позатопляло, розплодилися москіти, і люди гинули від малярії. Тоді зібралися старійшини й вирішили переселитися на здорові місця, які можна було захищати з моря й куди вестготи, ломбардці та інші розбійники не могли дістатися, бо в тих розбійників не було кораблів. А хлопці з Торчелло всі були добрими моряками. Отож вони розібрали свої будинки, повантажили камінь на барки, на зразок тих, що ми тільки-но бачили, та й збудували Венецію. Полковник спитав:



- Вам не набридло, Джексоне?



- Ні, ні, пане полковнику. Я ще ніколи не чув про тих, хто заснував Венецію.



- То були люди з Торчелло. Дужі, витривалі хлопці, що мали великий смак. Вони прийшли з невеличкого села Каорле, ген там, на узбережжі, а після навали вестготів до них збігся весь люд із навколишніх міст і сіл. Один чоловік, що возив зброю до Александрії, знайшов там тіло святого Марка і вивіз його, сховавши під свинячими окостами. Він теж був з Торчелло. Отож він привіз тіло до Венеції, і тепер святий Марк - їхній заступник; вони збудували йому собор. Та на той час вони вже торгували з далекими східними країнами, і архітектура в них стала, на мій погляд, надто візантійською. Ніколи не будували вони краще, ніж на початку, в Торчелло. Ось воно, Торчелло.



- А площа Святого Марка - це там, де сила голубів і де стоїть отой величезний собор, схожий на розкішний кінотеатр?



- Атож. Ви маєте слушність, Джексоне. Усе залежить від того, як подивитись на ту чи іншу річ. А тепер погляньте ген-ген за Торчелло - бачите оту гарну campanile, на Бурано? Вона нахилилася майже так само, як Пізанська вежа. Бурано - густозаселений острівець, жінки там плетуть чудові мережива, а чоловіки роблять bambini; вдень вони працюють на скляних заводах он на тому острівці, поблизу іншої campanile; це Мурано. Вдень вони роблять чудовий скляний посуд для багатіїв усього світу, а потім вертаються додому маленьким vaporetto6 і роблять bambini. Одначе не всі щоночі сплять із жінками. Вночі ще полюють на качок, ген на тих болотах, за лагуною; вони полюють на плоскодонках, з довгими рушницями. В місячну ніч постріли чути до самого ранку. Він замовк на мить.



- А там, за Мурано,- Венеція. Це моє місто. Багато ще показав би я вам, та треба їхати. Погляньте востаннє. Звідси все видно, і можна збагнути, як виникло місто. Тільки ніхто не дивиться на нього звідси.



- Чудовий краєвид. Спасибі, пане полковнику.



- Гаразд, - сказав полковник.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций