Ернест Хемінгуей Острови в океані: Частина друга - Куба — C. 6

Розміщено Шкільні твори в 9 июля 2015





- Тобі подобається говорити наздогад?

- Ні. Я хочу лягти в ліжко й залишатися там тиждень.

- Тиждень - це не так уже й багато.

- Ну, тоді місяць. Але це треба зробити зараз же, а зараз ми не можемо.

- Можна піти до баронової каюти.

- Ні. Я не хочу цього, поки ми не зможемо почувати себе цілком спокійно.

- Як ти почуваєш себе тепер?

- Так, наче я втрачаю розум і вже втратила досить багато.

- У Парижі ми зможемо любитися в ліжку.

- А як я піду з дому? Я не маю досвіду в таких речах.

- Підеш ніби по магазинах.

- Але ж ходити по магазинах треба з кимось.

- То підеш із кимось. Невже ти не маєш нікого, кому можеш довіряти?

- Та маю. Але я не хочу, дуже не хочу цього робити.

- Ну, то й не роби.

- Ні. Інакше не можна. Я розумію, що не можна. Але мені від того не легше.

- Ти що, ні разу його не зраджувала?

- Ні. І думала, що ніколи не зраджу. А тепер тільки цього й хочу. Але мені прикро, що про це має знати ще хтось.

- Ми щось придумаємо.

- Будь ласка, обійми мене й міцніше пригорни до себе, - сказала вона. - І не треба ні про що говорити, ні про що думати, ні про що турбуватися. Просто пригорни мене, будь ласка, і дуже кохай, бо в мене все вже болить.

Трохи згодом він сказав їй:

- Слухай, щоразу, як ти отак чинитимеш, тобі буде так само погано, як тепер. Ти не хочеш зраджувати його і не хочеш, щоб хтось про це знав. Але ж рано чи пізно все одно це буде.

- Я хочу цього. Просто мені його жаль. Але я повинна зважитись. Я вже не владна над собою.

- То зважся. Зараз.

- Але ж зараз страшенно небезпечно.

- Невже ти думаєш, що з усіх тих людей тут на кораблі, які бачать нас, чують і знають, знайдеться хоч один, хто повірить, що ми з тобою ще не переспали? А все, що ми з тобою робили досі, - хіба воно дуже різниться від того?

- Ну звісно, що різниться. У тім-то й річ. Від цього, що ми робимо, не може бути дитини.

- Ти просто дивовижна, - сказав він. - Їй-право, дивовижна.

- Але нехай би й дитина, я буду навіть рада. Він так хоче дитини, а в нас ніяк не виходить. Я одразу ж після того пересплю з ним, і він ніколи не знатиме, що це від тебе.

- Я б усе-таки не спав з ним одразу після того.

- Ну, може, й не одразу. Нехай другої ночі.

- Коли ти спала з ним востаннє?

- Ой, та я щоночі з ним сплю. Інакше я не можу, Хадсоне. Я приходжу така збуджена, що просто не можу інакше. Здається, тим-то він тепер і засиджується так пізно за картами. Хоче, щоб я заснула, доки він повернеться. По-моєму, він трохи стомився, відтоді як ми з тобою закохались.

- Це ти вперше закохалась після того, як одружилася з ним?

- Ні. На жаль, не вперше. Я вже кілька разів закохувалась. Але ніколи його не зраджувала, навіть думати про це не могла. Він приємний і милий, і такий хороший чоловік, і він дуже мені до душі, і любить мене, і завжди добрий до мене.

- Ходім-но краще до “Ріца”, вип’ємо шампанського, - сказав Томас Хадсон. Почуття його ставали дедалі суперечливіші.

У “Ріці” було безлюдно, і стюард приніс їм вино на один із столиків попід стіною. Тепер там завжди тримали на льоду сухе “Перр’є-Жуе” 1915 року і тільки запитували: “Вино те саме, містере Хадсон?”

Вони піднесли келихи одне за одного, і принцесі сказала:

- Я люблю це вино. А ти?

- Дуже.

- Про що ти думаєш?

- Про тебе,

- Ну певна річ. І я тільки про тебе й думаю. Але що ти думаєш про мене?

- Я думав, що нам зараз треба піти до мене в каюту. Ми надто багато говоримо, надто багато мудруємо і нічого не робимо. Котра в тебе година?

- Десять хвилин на дванадцяту.

- Котра там у вас година? - гукнув він до стюарда.

Стюард подивився на годинник за прилавком.

- Двадцять три п’ятнадцять, сер.

Коли стюард одійшов і вже не міг їх чути, Томас Хадсон спитав:

- До котрої він гратиме в бридж?

- Він сказав, що гратиме допізна і щоб я лягала без нього.

- Зараз доп’ємо й підемо до мене в каюту. Вино там у мене є.

- Але ж це дуже небезпечно, Хадсоне.

- Завжди буде небезпечно, - сказав він. - А отак ховатись - від цього стає куди к бісу небезпечніше.

Тієї ночі він тричі здолав її, і коли потім проводжав до їхньої з принцем каюти, - вона казала, що не треба, а він доводив, що так буде краще, - принц усе ще грав у бридж. Томас Хадсон знов пішов до “Ріца”, де був ще відчинений бар, і, замовивши пляшку того самого вина, сів читати газети, що їх узяли на борт у Хайфі. І раптом йому спало на думку, що оце вперше за багато днів він знайшов час почитати газети, і він відчував велику полегкість і радів з того, що може отак сидіти й читати газети. А коли скінчилася гра в бридж і принц, проходячи повз бар, зазирнув туди, Томас Хадсон запросив його випити по келиху вина перед сном, і принц подобався йому дужче, ніж будь-коли, й навіть викликав таке почуття, наче вони були родичі.

Томас Хадсон і барон зійшли з пароплава у Марселі. Більшість пасажирів їхали до кінцевого порту круїзу, Саутгемптона. У Марселі вони з бароном сиділи у відкритому ресторанчику в Старому порту, їли moules marines (Мариновані молюски - франц.) і пили з карафки vin rose (Рожеве вино - франц.). Томас Хадсон дуже хотів їсти і пригадав, що йому й на пароплаві майже весь час хотілося їсти, ще відтоді як вони відпливли з Хайфи.

Ось і тепер страшенно хочеться їсти, подумав він. Де ж ті бісові слуги? Хоч би один уже мав з’явитися. Тим часом вітер надворі дедалі холоднішав. І це нагадало йому про той холодний день у Марселі на крутій вуличці, що спускалася до порту, коли вони сиділи за ресторанним столиком, піднявши коміри пальт, і їли moules, видобуваючи їх із тоненьких чорних скойок, що плавали в гарячій наперченій молочній юшці з жовтими острівцями розтопленого масла, і пили вино з Тавеля, що було на смак таке, як Прованс на вигляд, і дивились, як вітер роздимав спідниці жінок-рибалок, туристок з пароплава й бідно вдягнених портових повій, що піднімалися крутою брудною вуличкою під різкими подувами містралю.

- Ви поводились зухвало, мій друже, - сказав барон. - Атож, страшенно зухвало.

- Хочете ще moules?

- Ні. Я з’їв би щось ситніше.

- То, може, bouillabaise ( Рибна юшка - франц. )?

- Суп після супу?

- Я хочу їсти. Та й коли ще випаде побувати тут знов.

- Те, що ви хочете їсти, анітрохи мене не дивує. Ну гаразд. Замовимо bouillabaise, а тоді доброго “Шатобріану”, це чудове вино. Треба підкріпити ваші сили, шалапуте.

- Що ви думаєте робити далі?

- Суть у тому, що думаєте робити ви. Ви її кохаєте?

- Ні.

- Оце вже добре. Тоді вам краще на цьому й закінчити. Так буде найкраще.

- Я пообіцяв приїхати до них порибалити.

- Якби полювати, то ще сяк-так, - сказав барон. - А рибалити холодно і взагалі приємного мало. Та й нема чого їй робити дурня із свого чоловіка.

- Та він же, мабуть, знає.

- Ні. Він знає, що вона закохалась у вас. Ото й тільки. Ви джентльмен, і хоч би як ви вчинили, це буде гаразд. Але їй дурити чоловіка ні до чого. Ви ж не одружитеся з нею?

- Ні.

- Та вона й так не змогла б вийти за вас заміж. Тож не треба завдавати йому прикрощів, якщо тільки ви не закохані в неї.

- Ні. Тепер я це знаю.

- Тоді я вважаю, що вам треба вийти з гри.

- Не маю щодо цього ніякого сумніву.

- Дуже радий, що ви згодні зі мною. А тепер скажіть ні щиро: як вона?

- З нею все гаразд.

- Не вдавайте простака. Я знав її матір. От якби ви знали її матір…

- На жаль, не знав.

- Справді на жаль. Не розумію, як це ви зв’язалися з такими добропорядними й нудними людьми. А може, вона потрібна вам як художникові для чогось там такого?

- Ні. Просто вона мені дуже сподобалась. Та й тепер подобається. Але я не закоханий у неї, і потім усе це надто складно.

- Я дуже радий, що ми знайшли спільну мову. То куди ж ви тепер думаєте вирушити?

- З Африки ми щойно повернулися.

- Що правда, то правда. А чом би вам не поїхати на якийсь час на Кубу чи на Багамські острови? Можливо, і я пристану до вас, якщо роздобуду вдома грошей.

- А ви думаєте, що роздобудете?

- Ні, не думаю.

- Мабуть, поживу я трохи в Парижі. Давно вже не був у великому місті.

- Париж - це не місто. Лондон - ото місто.

- А мені хочеться побачити, що діється в Парижі.

- Я можу розказати вам, що там діється.

- Ні, ви не так мене зрозуміли. Я хочу подивитись на картини, зустрітися з деякими людьми, побувати на перегонах - на Шестиденних, і в Отейлі, і в Енг’єні, і в Ле-Трамбле. Чом би й вам не лишитися?

- Не люблю перегонів, а грати не маю на що.

Та до чого тепер усі ці спогади? - подумав він. Барон помер, у Парижі німці, а принцеса так і не народила дитини. Отож не буде його крові в жодному королівському домі, хіба що колись потече в нього з носа у Букінгемському палаці, але таке навряд чи станеться.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций