Кобилянська Oльга Юліанівна Царівна — C. 18

Розміщено Шкільні твори в 5 июля 2015



А далі, далі доля усміхнулася до мене.

— Будучність наша, — казав він тоді певним, гордим голосом, — і ти побачиш. — А я, упоєна любов’ю, котрої не зазнавала від нікого, повірила. Однак у чім наша будучність? В мене нема її в нічім, хіба, може, в його є вона; А тепер я і «бачу». Бачу, що любов не завсігди буває тією могучою силою, об котрій говорять, що вона творить. Йому вона не змогла стати навіть талісманом проти брудних пристрастей і спокус. Чому не обізвався ані одним словом, чому не признався хоч і до сумної правди, може би. а то ворожі уста донесли, що весло сили загубив, що човен розбився, а сам потонув.

Я і він. Обоє ми станули вже при цілі; добились уже будучності. Йому остається лише «прийти», як обіцяв. І, плачучи, розсміялася я з такої будучності. Він спіткнувся нікчемно при першім вихрі; бо і в чім же лежала його сила? Вона не могла вже тоді в нім бути. А я що таке? Що мучить мене вдень і вночі, чого ще мені забагається?

І я поринула у свою власну, розлючену, зневолену душу, мов у яку непогідну бурливу ніч, — .бог знає за чим.

Муха все ще бриніла. Срібне світло місяця ллялося вікном у кімнату, а старий годинник цокав тихесенько, мов той дідик в пантофельках, щоб нікого не збудити своїм ходом.

Гадки кружили за чолом, мов бджоли в улію, і я піддалася цілком їх потузі.

Що мені нині ввечір говорила тітка, і що я їй відповів дала? «Коли Лорденові відмовиш, — говорила, — тоді шукай собі іншої стріхи, шукай реформатора!»

Перед моєю душею виринула легко зігнута стать старого тирана, його чигаючий взір, кінчаста борода. Я закусила губи. В горлі давила, як і перше, мішанина шаленого сміху і плачу. Лучче вмерти!

І відтак станув і він передо мною. «Пожди ще, русалко! — шептав пристрасно. — Ще одну хвилину, я люблю тебе!»

Коби хоч перед душею не ставав, було би легше, а так і ті спогади завзялися на мене.

— Вмерти мені? Вмерти? — шептали скоро уста, і судорожно зарилися пальці в волосся. — Я не хочу вмирати! — сказала сама аж уголос.

І знов минали хвилина за хвилиною.

— На іншого або на жодного буду ждати! — відповіла я тітці. Що за плитке самодурство, котрим обманювала саму себе! Адже тим «іншим» не був хто інший, лише Орядин, а Орядин — ну, що ж з ним? От як поплуталася в самодурстві, котрим хотіла спастися; яка дурниця вийшла! Мені ні на кого ждати. Люди в моїх обставинах не ждуть. Не їм можна кермувати своєю долею. А коли серце противиться, збожеволієш. Нехай собі! На те хліб є. Хліб не один раз показався найпевнішим ліком на упрямість і любовні химери. Хіба би, може, ще завтра. о «завтра»! Ха-ха-ха! Завтра!

Я втиснула лице в долоні і — думала чи не думала? Тихо, тихо, тихо.

Вона все бринить жалісно, тонесенько. здається, безконечно. Бореться ще? Чи вже конає?.

І чому я це без потреби обминаю? Адже і відчуваю я і знаю, що в однім закутку мого серця сидить якесь «щось» і сміється нишком злобною веселістю. Це «щось» знає, що я завтра стану перед тіткою і мої уста, не затремтівши ані раз, вимовлять «піду». І я піду!

Чому я плачу? Що на таке життя родилася? Адже і в мені повинна бути якась відпорна сила, а чому я піддаюся? Якій силі улягаю я?

Мені не раз здавалося, що я сильна, що я горда; я була навіть об тім твердо переконана. Думала навіть, що я ліпша від других, що стою вище (о смійтеся!) від других, заслужила на прегарну долю; що не поступила би ніколи супроти «власних переконань», що вмерла би скорше. а тепер, коли настала хвиля показатися такою. тепер. ні! я не знаю, що тепер!

Друга пішла би, може, де в «світ». Я ні! Чого мені в світ іти? Чи там ліпше? Всюди однаково, а я була би й деінде також однакова, значить: безсильна.

Ні, я вже «піду». Таки піду! Знаю вже напевно, що так зроблю. І ще раз, упосліднє кажу собі, нікчемній, підлій, що. піду!.

Як думала, так і сталося.

Вранці поволіклася до тітки і заявила, що піду. Обоє, т. є. тітка і вуйко, аж засяяли з радості.

— І не надіявся від тебе чого іншого, Наталочко, — мовив вуйко, потираючи з задоволення руки. — Знав я таки добре, що ти собі розумниця, що любиш лише боротися. Упряма трохи. Ге-ге-ге!

Я не відповідала нічого, хотіла якнайборше знов віддалитися. Мене боліли очі, і я була обезсилена до крайності. Тітка придержала мене ласкаво і навіть, вперше в житті, поцілувала. Ненависне «рудаве» волосся діждалося, що рука її не цуралася його погладити.

— Ти, звісно, не можеш ще оцінити свого щастя, — поясняла вона мені, коли її погляд відкрив щось-то на моїм лиці. — Застановись лише над тим, що ти увійдеш у зовсім уряджений дім, в котрім не буде, певно, бракувати ані одного цвяшка, ані найдрібнішої речі, і що тото все значить! Я переконана, що він справить ще не одну гарну річ, щоби свою молоду жіночку, свою — як то він з німецька каже — «Лореляй» задоволити. Я знаю мужчин, що любили свої другі жінки сто разів більше, як перших. Лорден виглядає також на такого чоловіка. З першою жінкою женився, може, задля маєтку, однак за тобою, оскільки я це замітила, він формально побивається. У старшого чоловіка це не маловажна річ. Тобі буде добре у його.

Мене обгорнуло погане, гидке чувство, і я відвернулася від неї. Вона цього не замітила. Махаючи в одно маленькою срібною ложечкою, говорила спокійно дальше:

— Він має гарну платню, Наталочко, а дитина, малий, слабий хробачок, має осібний маєток по матері. Коли би вмерло — чую, що дуже мізерне — то маєток припав би на батька, бо у матері, окрім старих родичів, не було ніяких ні братів, ні сестер. Ну, а він, звісно, не взяв би маєтку з собою до гробуї

— Ох, тіточко, не говоріть таке! — просила я її, а вона розсміялася весело.

— Годі ж бо, годі! — успокоювала підсолодженим, аж немилим голосом. — Того нема ще чого лякатися! Тому він ще не потребує вмирати, що говориться об можливім випадку. Видиш? Поетична мана спала тобі вже з очей, коли подумала об тім, а з тим і об усім! Побоюєшся вже о своє щастя? О дитинко! В кождій хвилі життя треба числитися, треба дивитися на все розумом, а не серцем. Так, напр., ти над тим певно ані хвилинки не думала, що, вийшовши за Лордена, станеш і для нас неабиякою підпорою. Лена і Катя будуть могти не раз і не два у тебе побувати, тобі ж вони сестри, а Лорден також обох сердечне любить. До Лени горнеться, мов до рідної сестри. Ти, правду сказавши, нам таки чимало вдячності винна. Ми тобі ніколи кусника хліба не жалували. Вчили, не щадили труда, щоби вивести тебе в люди. Не гріши, Наталко, уважаючи себе нещасливою. Бог наділив тебе ще доброю долею. Подумай, як другі живуть, і чи трапиться другій так скоро, ні з цього ні з того, муж з таким становиськом, чи трапиться увійти в зовсім уряджений дім?

Вона ще довго говорила і переконувала мене. А я, встромивши очі в срібну ложечку, слухала й не слухала. Опісля вчепилися мене слова: «зовсім уряджений дім, зовсім уряджений дім» і дзвеніли мені довго-довго в ушах.

Отже, я вже у цілі. Що ж би ще мало бути? Одним словом, священика мається все втихомирити, все забути і поховати. Замість того присягну моєму мужеві вічну любов, вірність і послух. Що-небудь з минувшого життя забирати в нове — зовсім не потрібно. Минувшість поховаю.

Ці слова пишу без гніву і не в розпуці. Я спокійна. Неначеб навіки позбулася всього несупокою.

(Пізніше).

Я не знаю, але я або підла, або трус! Я боюся голоду або смерті, а моральної смерті я не боюся! Чи це так має бути? Що я «спокійна», я писала колись тут. Ха-ха-ха! Така спокійна, як прикована голодна вовчиця. Щоб наситити тіло, запродую душу. За те я гідна назви скотини! Це сама найліпша назва для таких, що так поступають, як я.

При таких нікчемних, обезславляючих обставинах годі бути «чоловіком». А я вважаю чоловіка чимсь божеським. Чому не удавлюся тим кусником хліба, що, затроєний їдовитими[56] словами, подається мені за страву? Що це за трусливість і нікчемність, що приковує мене про те все до життя? Так, як ланцюг тоту собаку до буди.

Хвилями я не вірю у велич чоловіка. Він занадто дрібний зі своєю натурою. О, хто мене переконав би, що зароди в його душі не єсть брехнею, що вони не на те, щоб статися колись убійчою силою для других?

Нікчемна, нужденна, малодушна істота — оце я! Не маю навіть відваги вмерти. Чи не так само, як — Орядин?

Вмерти — значить не бути. Чому я не хочу вмерти? Я думаю, що це тепер не любов приковує мене до життя. Це якась грубша сила, а я ще такий слабодух, що не можу їй навіть опертися!

Дома кажуть, що я стала, як змія.

— Чому нічого не говориш? Що знов у тобі коїться? — питає тітка. — Ходиш, якби тобі душу трійлом замулило, очі горять лиховісне. Ой, не гріши, небого, не гріши, не гріши!

«Як змія!»

Угадали. Я в’юся, як змія. В мене стрелили, та не застрелили. Через те в мене тепер всі сили напружені. Я відчуваю, що й я не була досі міцна, що сила будиться в мені аж тепер.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций