Андрухович Юрій Ігорович Дванадцять обручів — C. 12

Розміщено Шкільні твори в 28 июня 2015



Артурова криза передусім могла бути пояснена тією небезпечною віковою смугою, до якої він наближався. Однак ця смуга не приходить сама по собі, вона взагалі нічого сама по собі не означає.

Натомість було кілька оглушливих видавничих провалів, що трапляється завжди і з усіма улюбленцями публіки в мить, коли їхнє вільне і радісне плавання перестає бути виключно їхньою внутрішньою справою. Усвідомлення того, що від тебе увесь час чогось чекають, цей любовно нетерплячий і неперервний тиск іззовні, змушує квапитися і втрачати себе. У випадку з Артуром Пепою найгірше було навіть не те, що впродовж останніх кількох років він сподобився рекордної кількості негативних рецензій на кожен свій опублікований жест (а творчість була для нього передусім і загалом жестикуляцією). Усе це ніщо, поверхня, тимчасовий накип, усе це, зрештою, лише прояви дивної любові наївняків, заздрісників та дрібних інтриґанів, ставив їх на місце (як йому здавалось) Артур. Однак було й інше: втрата задоволення від писання. Найпростіше пояснити її тим, що, як усі нарциси, він хворобливо потребував захоплення і визнання. Не маючи їх, Артур Пепа позбувався легкості. Він переставав подобатися самому собі, й це відбивалося на написаному. Іншими словами, щойно на тридцять сьомому році життя Артур Пепа відчув, що він не любить писати, що насправді він просто ненавидить це заняття, що письмовий стіл неухильно перетворюється для нього на місце жахних психічних тортур і пекучого сорому з приводу всього, що остаточно лишалося на папері. Часом він затинався вже на другій фразі, часом навіть на першій, не в змозі рушити далі і якось цього позбутися, вигнати з себе цього демона недорікуватості. Іноді наслідком його несамовито виснажливої тригодинної війни з однією однісінькою фразою залишалося що небудь на кшталт “Весна спричинює тимчасове псування шкіри в жінок”. Хоч іноді він ще бував задоволений собою, написавши “Його дурнуватий мозок розлетівся на всі боки, ніби пташине лайно”. Можливо, залишав він собі натяк надії, я став писати тяжче, бо краще? Можливо, писання справжньої літератури і є зануренням у тортури, кривився від недоречної падлюки рими. Якби я міг не писати, то робив би коло землі, не стільки цитував, скільки перекривлював когось іншого, від чого все товариство заходилося реготом. Вони розумілися на цитатах. Вони й на ньому, Артурові Пепі, розумілися.

Безумовно, він перебільшував суспільну увагу до власної особи та й просто зацікавленість нею. Насправді мало кого обходило, що цей сучий син там собі пописує, тож увесь болісно спрямований на себе ззовні енерґетичний прес Артур Пепа радше уявляв, ніж відчував. Зрештою, яка там в біса література з її надутою цеховою дріб’язковістю! Яке там в пизду служіння слову! Ішлося про куди реальніші й вагоміші речі.

На тридцять сьомому році життя Артур Пепа раптом зауважив, як навколо нього починає кружляти, вальсуючи, смерть. Це з’явилось у ближньому, осяжному дотиком простягнутої руки, колі: вмирали й гинули якісь родичі, знайомі, знайомі знайомих, тож необхідність відвідувати похорони, виносити труну, покладати вінки, хреститися на поминках ледь не по двічі на місяць, не могла не паралізувати якихось визначальних центрів його — ну пробачмо ж йому! — примхливо вразливого “я”. З її, смерті, боку це було тим мерзенніше, що нагадувало елементарну розправу за допущене Артуром Пепою в ранній молодості вільнодумство. Колись, у дні котроїсь там приголомшливої весни, коли вона ще не вміла псувати шкіру жінок, Артурові майже несвідомо написалося безвідповідальне й патетичне “Ані слова про смерть. Це всього тільки форма з вічним змістом: життя і джмелі і роса”. І смерть йому цього не забула, кинувши, мов зарубку на дерево, своє за базар отвєтіш.

Таким чином, вона підсунула йому свій тридцять сьомий рік, вінцем якого стало вбивство близького товариша, відкритого до будь яких карколомних (дослівно) авантюр газетяра пролази, викинутого на всій швидкості з пасажирського поїзда десь між Здолбуновом і Києвом (пиятика в купе, куріння в тамбурі, випадкові попутники спільники, політ між іскрами, карколомність). Артур Пепа майже нічого не знав щодо проваджених загиблим усіляких репортерських розслідувань, але час до часу міг здогадуватися про їхню ризиковану напругу. Тож коли через місяць другий після того, що сталося, представник органів правопорядку заспокоїв присутню на прес конференції громадськість з приводу того, що дане вбивство не має нічого спільного з професійною діяльністю потерпілого, перепрошую, вбитого, Артур Пепа й собі підписався під якимось крикливим листом протесту, дві третини слів у якому гнівно надувалося великими літерами. Однак що там усі ці листи чи підписані сп’яну конвенції — суттєвішим було переповнення його внутрішньої чаші. З моменту, коли ризикований приятель полетів назавжди у свою завагонну, розмазану рейками і стовпами ніч, Артур Пепа усвідомив: щось минулося безповоротно, золотих часів більше не буде, попереду згущення темряви й холоду.

Однак і ці обставини аж ніяк не можна вважати визначальними в його кризі. Усе це були швидше наслідки: млявість письма найчастіше свідчить про почуттєве спустошення, а смерть обов’язково вдирається туди, де не вистачає любові. Тож ніхто, крім самого Артура Пепи, не міг знати, що все це з ним відбувається саме через втрату любові. Або — якщо останнє сполучення слів здається надто голосним — через дедалі відчутніше збайдужіння до колись коханої жінки. Або — і цього Пепа боявся найбільше — через втрачену здатність до любові взагалі. Так, це було передусім поступове згасання його сексуальності, хоч іноді принагідно зауважене миготіння всіляких вуличних стегон і сідниць ще могло розворушити в ньому колишнього сперматозавра. Того самого, котрий цілком ще недавно, за куди кращих часів, напритягавшись досхочу в цілоденному вільному плаванні електризуючих поглядів, помахів, опіків, надихавшись весною, вином, парфумами та секретами секрецій, міг тієї ж ночі так щедро все це віддати, що Рома Воронич, його жінка і найкраща з коханок, майже непритомніла.

Вона була старша від нього на не цілих п’ять років, але це не могло мати ніякого значення тоді, в мить їхнього першого зближення.

Усе почалося з виставки літографій у музеї старожитностей. Вони мали щастя жити в місті, де подібні акції просто необхідні, щоб час від часу трохи розтрусити навколишню гнітючу застиглість. Артур Пепа не надто розумівся на особливостях літографій, зокрема, кольорових (а була виставка саме кольорових літографій), однак не прийти він також не міг — хоч би й з огляду на неминучу при таких оказіях пізнішу пиятику за участю цілої армії мандрівних комедіантів. (”Знаєш, у мені все завмирає, як подумаю, що того вечора я міг не дійти”, — скаже він їй щойно через кілька років, у ліжку, щасливий від знемоги, тримаючи ледь заспокоєну долоню на її слизькому від любощів животі. Вона зрозуміє, що йдеться саме про ту виставку, бо відповість: “А я збиралася зазирнути лише на п’ять хвилин, там було кілька знайомих”).

Хоч, може, то й не була виставка літографій у музеї старожитностей. Може, виставка механічних годинників у музеї патанатомії? Чи якийсь перформенс із Пластиковою Рибою та ртутними термометрами? Зараз це не має значення для нас. Зараз це вже майже не має значення і для них.

Але тоді, обганяючи на вузьких дерев’яних сходах якусь молоду жінку в плащі і намагаючись не наступати на п’яти малій дівчинці, яку вона провадила за руку, Артур Пепа змушений був пригальмувати, аби вхопити згадану жінку за лікоть. Історія зламаного на сходах каблука мусила мати продовження: відчуваючи себе дещо пародійним пажем зневаженої черню королеви й необережно дихаючи в лице врятованої дами химерною сумішшю спожитих щойно перед тим пива, кави і коньяку, Артур Пепа взявся за пошуки головного героя виставки (”Тільки не йдіть, я зараз, я зараз…” — це до неї, а сам сходами суньголов у виставковий натовп, з якого врешті таки вигріб свого найдорожчого приятеля Фурмана з його золотими запонками і руками); того вечора Фурман як господар акції мав на собі позичений в опері фрак, що не завадило йому, бувши героєм і також напідпитку, озброїтися музейним молотком і цвяхами та відновити зламаний каблук на — хай вже там! — золотому черевичку незнайомої пані Незґраби. “Маєте”, — врочисто заявив Фурман, по шевськи і трохи по шефськи випльовуючи з вуст зайвого цвяха, за що був поцілований у щоку, а Пепа, щоб не втрачати ініціативи, куртуазно попросив дозволу одягнути мештик на ніжку (музей старожитностей! клавесини! ґалантне свято! рококо! охохох!), звичайно ж, малася на увазі її ніжка, хоч він і не дозволив собі сказати “дозвольте, я взую вас” — як би йому не свербів язик. “А це Коля”, — чомусь повідомила вона, вказуючи на дівчинку і нервово сміючись. “Коломея Воронич”, — урочисто виправила малеча, натискаючи на “р” посередині свого прізвища так, аби з нього вийшло принаймні “ррр”. Обидві були в однакового крою плащах з різницею, зрозуміло, лише у розмірах і мали страшенно подібні зачіски. Тому нетверезий Артур Пепа подумав, що перед ним фея зі своєю ученицею.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций