Ернест Хемінгуей Убивці

Розміщено Шкільні твори в 22 июня 2015

- Не до смаку мені ці сентименти,- сказав Ел.- Ти вибовкав більш ніж треба.

- Е, до лиха,- сказав Макс.- Мали ж ми якось розважатися, так чи ні?

- І все одно базікав ти забагато,- сказав Ел.

Він вийшов з кухні. Під його тісним пальтом злегка випиналося дуло обріза. Він поправив пальто руками в рукавичках.

- Ну бувай, молодче,- сказав він Джорджеві.- Щасливий ти хлопець.

- А правда,- докинув Макс.- Можеш грати на перегонах.

Обидва вийшли за двері. У вікно Джордж бачив, як вони поминули ліхтар і перетнули вулицю. Тісні пальта й котелки робили їх схожими на коміків з вар’єте.

Джордж пішов до кухні й розв’язав Ніка та кухаря.

- Годі з мене цих штук,- сказав Сем, кухар.- Годі, аж по саму зав’язку!

Нік підвівся. Йому ще ніколи не затикали рота рушником.

- Ну й ну,- мовив він.- Що це за чортівня? - Він намагався вдавати хвацького хлопця.

- Вони хотіли вбити Оле Андресона,- пояснив Джордж.- Думали його застрелити, коли він прийде обідати.

- Оле Андресона?

- Атож.

Кухар обмацав кутики рота пучками великих пальців.

- Вони пішли? - спитав він.

- Еге,- відповів Джордж.- Пішли вже.

- Не подобається мені вся ця історія,- сказав кухар.- Ой як не подобається.

- Слухай-но,- мовив Джордж до Ніка.- Сходив би ти до Оле Андресона.

- Гаразд.

- Не лізьте ви в це діло, - обізвався кухар Сем. - Краще сидіть собі тихенько.

- Коли не хочеш, не ходи,- сказав Джордж.

- Встрянете в цю халепу, то добра не ждіть,- правив своєї кухар.- Сиділи б собі тихенько.

- Я піду до нього,- сказав Нік Джорджеві.- Де він живе?

Кухар відвернувся.

- Ці хлопчиська завжди гадають, що вони розумніші за всіх, - пробурчав він.

- Він живе в мебльованих кімнатах місіс Хірш,- відповів Джордж Нікові.

- То я йду туди.

Вуличний ліхтар світив крізь голе віття дерев. Нік пройшов понад трамвайною колією і від другого ліхтаря звернув у бічну вуличку. Мебльовані кімнати місіс Хірш були через три будинки за рогом. Нік зійшов на ґанок і натиснув кнопку дзвоника. Двері відчинила якась жінка.

- Оле Андресон тут живе?

- Ви хочете його бачити?

- Так, якщо він удома.

Слідом за жінкою Нік піднявся сходами і пройшов у кінець коридора. Жінка постукала в двері.

- Хто там?

- Тут хтось хоче вас бачити, містере Андресон,- сказала жінка.

- Це я, Нік Адамс.

- Заходь.

Нік відчинив двері й увійшов до кімнати. Оле Андресон лежав на ліжку зовсім одягнений. Колишній боксер великої ваги, він ледве вміщався на тому ліжку. Під головою в нього було дві подушки. На Ніка він навіть і не глянув.

- Що там таке? - спитав він.

- Я оце був у їдальні Генрі, - сказав Нік, - коли зайшли якісь двоє, зв’язали мене й кухаря і казали, що хочуть вас убити.

Він відчував, що розповідь його звучить якось безглуздо.

Оле Андресон не сказав нічого.

- Вони завели нас до кухні,- провадив далі Нік.- Хотіли вас застрелити, коли ви прийдете обідати.

Оле Андресон дивився на стіну й нічого не казав.

- То Джордж подумав, що мені слід піти сказати вам про це.

- Нічим не можу цьому зарадити,- мовив Оле Андресон.

- Я розкажу вам, які вони з себе.

- Не хочу я знати, які вони з себе,- мовив Оле Андресон.- Він дивився на стіну.- А за те, що прийшов сказати, дякую.

- Та що вже там.

Нік подивився на дебелого чолов’ягу, що лежав на ліжку.

- Хочете, я піду розкажу в поліції?

- Ні,- відповів Оле Андресон.- Це нічого не допоможе.

- Я міг би що-небудь для вас зробити?

- Ні. Нічого тут не поробиш.

- А може, це тільки пуста погроза?

- Ні. Це не пуста погроза.- Оле Андресон повернувся на бік, лицем до стіни.- Найгірше те,- промовив він, дивлячись у стіну,- що я ніяк не можу зважитися вийти звідси. Отак цілий день і лежу.

- А ви не могли б виїхати з міста?

- Ні,- відповів Оле Андресон.- Далі тікати нікуди.- Він дивився у стіну.- Тепер уже нічого не вдієш.

- А чи не можна якось це залагодити?

- Ні, ради на це нема.- Він говорив тим самим безживним голосом.- Нічого вже не вдієш. Ось полежу ще трохи, а тоді зважусь і вийду.

- То я, мабуть, вернуся назад До Джорджа,- сказав Нік.

- До побачення,- мовив Оле Андресон, не обертаючись до Ніка.- Дякую, що зайшов.

Нік рушив з кімнати. Причиняючи двері, він бачив, як Оле Андресон лежить одягнений на ліжку, втупивши очі в стіну.

- Він цілий день не виходить з кімнати,- сказала Нікові жінка внизу біля дверей.- Мабуть, нездужає. Я до нього: “Містере Андресон, пішли б погуляли, он погода яка гарна”,- а він хоч би що.

- Він не хоче нікуди виходити.

- Жаль, що йому нездужається,- сказала жінка.- Він такий приємний пожилець. А знаєте, він був боксером.

- Я знаю.

- Ніколи й не подумала б, якби не обличчя,- провадила жінка. Вони розмовляли, стоячи біля надвірних дверей.- Він такий лагідний.

- Ну, добраніч, місіс Хірш,- сказав Нік.

- Я не місіс Хірш, - відказала жінка. - То власниця будинку.

А я тут у неї за доглядачку. Мене звуть місіс Бел.

- Добраніч, місіс Бел,- сказав Нік.

- Добраніч,- відповіла жінка.

Нік пройшов темною вуличкою до рогу, де світився ліхтар, а тоді понад трамвайною колією до їдальні Генрі. Джордж був на своєму місці за прилавком.

- Ну, бачив Оле?

- Бачив,- відповів Нік.- Лежить у кімнаті й не хоче нікуди виходити.

Почувши голос Ніка, кухар прочинив двері з кухні.

- Вуха мої вас не чули б,- мовив він і зачинив двері.

- Ти розказав йому?

- Авжеж, розказав. Але він сам знає, що це таке.

- І що він думає робити?

- Нічого.

- Вони ж уб’ють його.

- Мабуть, що вб’ють.

- Певно, вскочив у якусь халепу в тому Чікаго.

- Мабуть, що так.

- Страшна річ.

- Жахлива,- сказав Нік.

Вони помовчали. Джордж дістав рушник і витер прилавок.

- Цікаво, що він зробив? - спитав Нік.

- Якусь умову порушив. Вони ж бо за це й убивають.

- Мабуть, поїду я геть звідси,- сказав Нік.

- Еге ж,- погодився Джордж.- Непогано було б.

- Тепер мені з думки не йтиме, як він чекає там, у своїй кімнаті, й знає, що це його не мине. Чистий жах.

- Ну,- сказав Джордж,- а ти про це не думай.

.


Рекомендую також наступні твори:

  • Нет подходящих публикаций